ye-logo.v1.2
18 Серпня, 2019

Подарунок дощу

Євгеній Дорофєєв Суспільство 2126

Сіре небо розродилось дрібним дощем. Люди пришвидшували ходу, щоб забігти до магазину, чи застрибнути в транспорт, та вулиця однак залишалась багатолюдною. Це її влаштовувало.

Стояти було прохолодно, та ще й дощик цей припустив, начебто й невеликий, але якийсь в'їдливий. Доводилось ховатись в піднятий на плащі комірець, сердячись саму на себе за все: і за те, що згодилась стежити за власним чоловіком (чи, бува, не зраджує їй), і за те, що забула взяти парасольку, і за те, що посварилась з подругами, і - взагалі за те, що отут стовбичила! Втішало одне: хоч не додумалась скористатись косметикою, а то ще фарба з очей попливла б! Стояла без макіяжу, в чужому плащі (для маскування), і боялась, щоб хоч не зустріти нікого зі знайомих, щоб її ніхто не впізнав. Навіть чобітки дівчата знайшли їй на низеньких підборах, щоб легше було вести спостереження за власним чоловіком, ледве вмовили взути їх, адже вона завше ходить лише на високих підборах - бо не уявляє, як жінка може бути стрункою та привабливою – у взутті, яке швидше, нагадує капці.
Думалось казна про що: яка косметика, які підбори - високі чи низькі, якщо вона надумала просто зараз вирішити свою власну долю, тільки переконається: зраджує їй чоловік, чи ні? Порив вітру розгорнув поли плаща, кинувши просто на ноги дрібку холодного дощу. Зіщулилась, перехопила плащ, який почав рвати вітер, і здригнулась, як і тоді, коли подруги їй вперше заявили: "Твій чоловік тобі зраджує!" Інакше чим поясниш його постійні пізні повернення додому, часті відрядження (яких раніше взагалі не було), його ігнорування її як жінки, та й взагалі - ну не такий він останнім часом, дуже змінився... Подруги майже переконали її в тому, що в нього є інша, а з нею, законною дружиною, він не розлучається, щоб не завдавати болю дітям.
- А мені можна?!. Мені можна завдавати болю? - Вона закрила обличчя руками, немовби хотіла сховати свій розпач. - Я в це не хочу вірити і не повірю, поки на власні очі не побачу! А якщо це правда... Що ж звільню його від потреби жити зі мною заради дітей.
... Здригнулась. Холодні краплі дощу впали за комір, а здалось, що тіло огорнуло передчуття чогось страшного, невідворотного, і це холодне й незначне не віщувало нічого доброго. Горнулась у плащ, який не грів. Було не просто холодно - зимно, хотілось розридатися просто зараз, отут, серед вулиці, незважаючи ні на кого, бо й на неї ніхто не зважав... Їй все ще не вірилось, що це відбувається з нею, бо з нею такого просто не могло статися.
Це все вона вигадала, щоб полоскотати нерви, відвела собі роль жертви, наговорила подругам нісенітниць, а разом вже понавигадували казна-чого!..
...Вони прожили разом більше п'ятнадцяти років. Квартира, машина, щорічні відпустки за кордоном. А діти, їхні чудові діти навчаються в кращому ліцеї міста, і це все - заслуга його, чоловіка, він забезпечував їх усім необхідним, вселяв почуття захищеності й безпеки. І от зовсім недавно, в її день народження, як завжди, він подарував орхідеї! Вона прокидається, а він вітає її квітами. «Ну, що було не так? Що? Невже подруги праві, і всі чоловіки просто з жиру бісяться? Важко збагнути...»
Ставало дедалі холодніше... Пригадалось, як вони вдвох потрапили під такий ось дощ. Чоловік обнімав її за плечі, пригортав до себе, щоб не змокла, щоб не змерзла, і від його гарячих рук тоді було тепло й затишно.
«А хто ж мене обійматиме, якщо я з ним розлучусь? - Подумала ледве не в голос. - Якщо таки переконаюсь, що зраджує? (Такий сценарій її дуже лякав, але замість заспокоювати себе - розпалювала свою гординю далі). Як би не було, а принижувати себе не дам!».
Власна рішучість здавалась не дуже переконливою, бо ж в усьому завше звикла покладатись на нього. Швидше б все вирішилось, бо стовбичити тут, навпроти будівлі, де працює чоловік, нестерпно.
Вирішила плюнути на всі свої підозри, зайти до цієї поважної установи (охоронець її пропустить, адже знає, чия вона дружина!), та й підуть вони з чоловіком вдвох пообідати в якийсь ресторан, вона йому навіть розповість про свої страхи... На душі на якусь мить ніби посвітлішало від такого простого, здавалося б, рішення.
Мало не рушила вже з місця, але рвучко зупинилась, бо з дверей вийшов її чоловік і поспіхом сів у службову машину. Довелось на ходу «зловити» старенькі «Жигулі» і, тицьнувши водієві чималеньку суму, попросити їхати слідом... Поки ще гралася в слідчу, залишалась надія, що він їде додому. Але машина зупинилась біля незнайомого їй будинку, і її чоловік, прихопивши чималий кульок, заскочив у під'їзд. Сумніви танули, як роса на сонці. Попросила водія зачекати, зайшла до будинку і встигла запримітити, в які двері подзвонив її чоловік... Зупинилась, перевела подих. Серце шаленіло, а сама - скаженіла. Вирішила почекати трішки, щоб застукати на гарячому, але ті хвилини тягнулись, як роки. Глянула на годинника і ніби струмом ударило: годинник - подарунок чоловіка, та й всі обручки - його подарунки з якоїсь нагоди... Згадки про приємні миті спільного життя... Куди все поділось і чому? Притулилась спиною до дверей, за якими він зник, і почула щасливий жіночий сміх. Той сміх так різонув по серцю, що воно ледве не вискочило з грудей. Чого вона тут, на що чекає і сподівається? Взялась за поручні, щоб іти геть, але рішуче передумала і щосили натиснула кнопку дзвінка, ніби боялась, що може не встигнути, що вже щось проґавила, що запізнилась!.. Двері рвучко відчинила дуже молода (це вона відзначила одразу) жінка. Не даючи їй часу оговтатись, рвонулась до квартири:
- Де той гуляка, бо ти с...о мені не потрібна! Рвонулась в середину квартири і потрапила просто до спальні, де на сніжно-білих простирадлах лежав він... Чоловік отетерів. Мабуть, на оголошення війни він зреагував би не так як на появу дружини.
- Поговоримо вдома! - кинула йому просто в вічі і рвонула геть із квартири, навіть не глянувши на розлучницю.
...Вдома ледве встигла зняти з себе одяг і заховатись під ковдру на широкому подружньому ліжку. Сама не знала, що робитиме далі, бо злість і розпач роздирали її, заважаючи міркувати тверезо. Сил не було ні плакати, ні сваритись, бо розуміла, що це все вже не допоможе. Коли чоловік зайшов до спальні, його зустрлив присмерк, зашторені вікна, тиха музика, келихи з шампанським на столику і - темні очі дружині, які зустріли його і поглинули... Того, що було потім, вона й сама від себе не чекала: прощаючись, не могла націлуватись з чоловіком, обіймала його і приймала ласки, наче спраглий, який не може напитися, вперше кохалась з ним не соромлячись, бо ж вирішила, що це їхня остання ніч... Сама змінювала все в їхніх інтимних стосунках, те, що продовжувалось роками подружнього життя і десь глибоко в підсвідомості відкривала для себе справжню пристрасть і солодку насолоду від близькості з чоловіком. Відчула це - і засоромилась, заспокоюючи себе, що це все востаннє. Натомість прошепотіла:
- І чому я раніше так боялась?..
Чоловік цілував її долоні й шепотів:
- Люблю тільки тебе, і все життя любив!.. Загуляв, вибач, бо ти ніколи не була такою, як оце зараз! Пробач.
Стало так тепло й хороше, не хотілось ні сваритися з ним, ні влаштовувати сцени ревнощів (як радили подруги), не хотілось нічого -тільки лежати поруч з рідним чоловіком і відчувати його тіло, його тепло, його гарячу руку на своїй долоні... Огортало відчуття спустошеності й повноти щастя: рідного, єдиного. Життя навколо поверталось до неї, те життя, яке сама ж мало не втратила! Зазирнула в очі чоловіка і, усміхнувшись, запитала:
- Тебе завтра чекати біля роботи, чи сам приїдеш додому на обід? Чоловік засміявся, схопив жінку в міцні обійми і прошепотів на вушко:
- Сам прилечу до тебе!
Потім підхопив її на руки і закружляв по кімнаті.
За вікном продовжував накрапати сірий понурий дощ. Можливо, він зазирав у вікно, щоб помилуватись людським щастям. А їй просто було тепло й затишно в гарячих обіймах коханого.

Галина ГУМЕНЮК.

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую