ye-logo.v1.2
24 Серпня, 2019

Педагог Світлана Мельник: «Моє кредо – це сім «Д»

Євгеній Дорофєєв Суспільство 6811

Кажуть, що педагог – це не професія, а діагноз. А якщо бажання стати педагогом людина плекає з дитинства, то годі й казати. Директор Хмельницької спеціалізованої загальноосвітньої школи №6 Світлана Мельник живе із цим «діагнозом» усе своє свідоме життя.

Спочатку вона навчалася у школі, а після того, як здобула педагогічну освіту у кількох вишах одразу, й сама почала навчати дітей. Свого часу вона закінчила Хмельницьке педагогічне училище, Кам’янець-Подільський тоді ще педагогічний інститут за спеціальністю «Педагогіка і методика початкового навчання». У 2006 році закінчила магістратуру Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії за спеціальністю «Управління навчальним закладом». Згодом також здобула другу вищу освіту, вже економічного напрямку. Нині вона поєднує керівництво школою з громадсько-політичною діяльністю: Світлана Василівна є депутатом Хмельницької міської ради, членом депутатської групи «За добробут хмельничан».  

«Вчитель – це моє покликання»
– Світлано Василівно, що вплинуло на ваше рішення стати педагогом?
– Те, що я стану вчителем, було зрозуміло одразу. Це навіть не мрія дитинства, а чіткий план на життя.
– Цей план перейшов «у спадок» від батьків?
– Це дуже дивно, але ні. У моїй родині немає вчителів. Бажання стати педагогом у мене з’явилося з перших днів навчання в школі. Я завжди була активною, брала участь у різноманітних громадських заходах, а в старших класах вже й самостійно почала їх організовувати. Рада дружини, староста класу, згодом комсорг класу, школи – так розпочиналася моя кар’єра керівника. Як комсорг, я стежила не лише за дисципліною учнів, але й за навчанням, допомагала своїм товаришам, які відставали, адже була відмінницею. Тоді я вже чітко усвідомлювала, що вчитель – це моє покликання.
– А як же шкільна творчість?
– Звісно, куди ж без неї (посміхається). Без мене також не обходились і шкільні концерти, на яких і співала, і танцювала. До речі, я свого часу танцювала в колективі «Подолянчик». А вже в студентські роки грала за збірну з волейболу Хмельницького педагогічного училища.
– Ви погоджуєтеся з твердженням, що «вчитель – це діагноз»? І чи передався він вашій доньці?
– Стовідсотково погоджуюся з цією думкою. Це справді так! Мої стосунки з донькою досить приятельські, але виховувала її суворо, хоча і вона була дещо обділена увагою. Але попри все я завжди контролювала її навчальний процес. Спостерігаючи за дітьми на роботі, розуміла, що моя дитина не повинна бути гіршою від інших, тому вона повинна була, як-то кажуть, «добровільно-примусово» брати участь в різних шкільних заходах – починаючи від учнівських олімпіад і закінчуючи концертами. На жаль, тоді я приділяла вихованню доньки менше часу, ніж було потрібно. Однак зараз весь вільний час присвячую спілкуванню з нею, адже скоро вона сама стане матір’ю, а я щасливою бабусею (посміхається – авт.).
– У Вас є кумири, люди, на яких Ви рівняєтесь у своїй роботі?
– Ще зі шкільних років взірцем у галузі педагогіки для мене був директор школи, у якій я навчалася – Володимир Козубняк. Його мудрість, досвідченість, принципи роботи завжди мене вражали. Ще одним взірцем для мене стала Катерина Новченкова. Коли вона прийшла до нашого класу викладати хімію, була ще зовсім молодою, але вже тоді мала підхід до кожного і вміла навчити не лише своєму предмету, а й певних людських якостей.
– Чи є у Вас певне гасло чи девіз у педагогічній роботі?
– Так, у мене є директорське кредо. Моє кредо – це сім «Д»: дитина, друг, довіра, діяч, держава, досягнення, диригент. Все світле і вічне, чисте і тепле в нашому учительському житті – від дітей. Тому в своїй роботі на перше місце я ставлю дитину: її світ, її творчість. Не мислю свого життя і без моїх колег-друзів. Вони є моя сила і опора, моє друге «я». Цей зв’язок, на мою думку, має проходити через стежину довір’я, доброти, взаємоповаги, і тоді у нас з’являться досягнення: чи то в навчанні, чи вихованні, немає значення. Бо нашій державі так потрібні і розум, і сила, і любов. А от слово "директор" у мене асоціюється з образом диригента. Будь-яка симфонія або пісня лише тоді буде звучати музично грамотно, хвилююче, коли оркестр буде діяти злагоджено, розуміючи не лише кожний рух палички диригента, але і коли останній зуміє прочитати в очах своїх підлеглих радість чи біль, сумнів чи натхнення.

«У моїй добі 26 годин»
– А як сталося так, що Ви потрапили в політику?

– Як вже говорила, я завжди займала активну життєву позицію. Для мене були актуальними не лише питання саморозвитку, розвитку сім’ї, а й питання, які стосувалися розвитку і підтримки міста, розбудови держави. Я ніколи не була байдужою до проблем спільноти як Хмельницького, так і України загалом. Життя досить таки не проста річ, життєві негаразди не оминули й мене. Складна життєва ситуація співпала з моїм бажанням розбудовувати місто – це і підштовхнуло мене зайнятися політикою. Це дуже допомогло мені закріпити свою позицію, самоствердитися. Самоствердження є дуже важливим для кожної людини.
– Як Вам вдається так гармонійно поєднувати у собі директора школи і політичного діяча?
– Насправді, це дуже важко. Я вважаю, що за діло потрібно братися з розумом та віддачею, що б це не було. Тобто, якщо я депутат – то не просто числюся в списках депутатів міської ради «для галочки», а працюю і виконую покладені на мене обов’язки. Якщо обрали люди, я зобов’язана виправдати їхню довіру і працювати на благо міста та його жителів. А якщо директор школи, то я, перш за все, вчитель, тобто людина, яка подає приклад, навчає бути людьми підростаюче покоління – дітей, які є нашим майбутнім. Роботі віддаюсь повністю. У моїй добі не 24, а 26 годин. Дуже часто заради ефективних показників своєї праці я жертвую тим, що обмежую години вільного часу. Але, як кажуть, мета виправдовує засоби.
– Якби довелося обирати між політикою та педагогікою, що Ви обрали б?
– Чесно кажучи, дуже складне питання і складний вибір для мене. Мені дуже подобається займатися і тим, і тим. Я взялася за дві дуже суспільно важливі справи і повинна якісно виконувати свої функції. Депутат – це виборна посада, і поки мене обирають люди, допоки вони мені довіряють, я буду займатися цією діяльністю і виправдовувати довіру хмельничан. А педагогіка – це моє покликання, не просто моя професія, а й хобі, улюблене заняття. Тому однозначної відповіді дати не можу.
– Якби Ви могли повернути час назад, чи хотіли б Ви щось змінити у своєму житті?
– Так, я хотіла б народити ще двох дітей. Хлопчика та дівчинку. А в професійній діяльності нічого не змінювала б.
– Які Ваші плани на майбутнє? Чи готові Ви долучитися до нової сфери у своїй діяльності?
– Поки що мені вистачає тих соціальних функцій, які на мене покладені. Я розумію, що в мене багато ролей, з якими я повинна чудово справлятися. Я ж перш за все людина, жінка, дружина, директор, депутат, мама, теща, а в майбутньому і бабуся. Але якщо життя повернеться так, що до цього списку додасться ще щось, що мене зацікавить, – я з радістю займуся цим.

Вікторія СЕДЗЮК, учасниця «Школи молодого журналіста».
Фото з архіву Світлани МЕЛЬНИК.

 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую