ye-logo.v1.2
25 Серпня, 2019

Сімейна драма: помилка тітки Явдохи

Суспільство 1629

Тепер у тітки Явдохи є вдосталь часу, на роздуми і оцінки всього життєвого шляху. Вона стільки має багацько годин, для осмислення всіх минулих подій, що може, навіть, задарма, позичити тим, в кого їх не вистачає.

Сьогодні старенька лежить сама-самісінька, як перст Божий, на скрипучій, іржавій постелі. Пружини давно порозтягувалися і стали залізними мотузками. В’їдаються у сухоребре тіло, бо під ним постелене якесь зіпріле, смердюче лахміття.
Бабуся водить вицвілими очима по голих стінах. Там, де роками висіли ікони під рушниками, ще ледь-ледь біліють квадрати. Але й вони, що не день, то накриваються густим мереживом павутиння. Надокучливі мухи потрапляють у ті сіті і потім, довго, аж поки не підупадуть з сил, бринять. Мабуть, самі себе мучать, за власну необачність. Так то ж комахи нерозумні. Нічого їм дивуватися і жаліти. Летіли на мед, а втопилися в дьогтеві. В кожного своя доля.
Інакша справа з людиною. Особливо з дорослою. Проживши майже вісімдесят літ, сьорбнувши чималий ківш лиха, можна таки навчитися уму-розуму. Але наша довірливість і надія на людську порядність часто-густо, досить тяжко карає за поквапливі рішення. Ех, якби знати, де впадеш…
Хтось постукав у двері. Тітка Явдоха провела рукою по обличчі. Хитнула головою. Вона проганяла зграю думок, що обсіли кебетку, ніби рій бджіл дерево. «Божі мухи, за якимось покликом природи, покинули свої хатинки, та й вирушили казна-куди».
- Заходь! Відчинено! – сказала бабуся так тихо, що майже не почула сама себе. Слова застряли в грудях. Рипнули двері і на порозі з’явилася ще молода, на вигляд, жінка. В руці вона тримала вузлик.
- Ось принесла вам борщу, картоплі, молока, - мовила гостя і почала на столі розкладати харчі.
- Та й навіщо ти, доню, завдаєш собі клопоту? – почала Явдоха. – Я ж тобі зовсім чужа людина. Хіба в тебе немає інакшої справи, як гризтися мною?
Вона спробувала підвестися, але невдало. Тільки важко зітхнула і знову безпорадно простяглася на постелі. Зовсім підупала з сил. Гай-гай, літа молодії! Куди ви швидко і непомітно, вороними кіньми, відлетіли? Не вернути вас, ані наздогнати.
- Ви їжте і не забивайте собі голову дурницями, - казала Юлія. – Бо, аби жити, то варто їсти.
Явдоха поволі ковтала ложку за ложкою смачний молодий борщ. Потім спробувала кілька бульбочок з помідором. Хлепнула молока. Воно пахло коровою і сіном. Яснішало обличчя. Тепліше ставало на серці. Ні звідси, ні звідти викотилася сльозинка-горошинка. Знайшла борозенку на змарнілому лиці, та й непомітно посунулася до підборіддя. Повисла мить-другу і впала на бабусину кацавейку.
- Я ще прийду ввечері, - пообіцяла Юлія. – Помию вас. Причешу. Переодягну в чисте. Завтра ж бо свята неділя. То треба мати гарний вигляд. Явдоха потягнулася до Юлиної руки. Хотіла поцілувати. Хоча би так подякувати добрій сусідці. Мабуть, не дурний колись казав, що щирі сусіди таки ліпші, ніж далека родина. Якщо вона є.
В Явдохи у Городку були якісь далекі родичі. Донедавна вони, навіть, не визнавали її. Приїжджали, хіба, що восени, аби взяти кілька мішків картоплі. Не сказавши, навіть, «дякую», якомога швидше втікають до міста. Боялися, що стара почне теревенити щось недоречне. Щоправда тоді ще жили син і сестра. Марко був працьовитим і непитущим. Одна біда, що не щастило йому в подружньому житті. Десь, разів зо три він приводив до хати невісток, але ті довго не затримувалися. Кожна хотіла керувати по-своєму. Але Явдоха не думала поступатися молодим господиням і йти на їхньому повідку. Як-не-як, вона все придбала власними мозолястими руками. А тут, якісь вертихвістки будуть вчити, як жити. Три роки тому Марко втопився на ставку. Пішов на риболовлю і не повернувся. Невдовзі на цвинтар відвезли старшу сестру, Варвару.
Від того сумного дня все і почалося. На поминках, до Явдохи підійшла майже незнайома племінниця. Силуваною усмішкою, масними словами влізла в душу згорьованій тітці, мов черв’як в яблуко. Ой і вміла ж вона впустити туману в очі!
- Ми заберемо вас до себе, - казала і водила підмальованими очиськами по оселі. В думках вже пакувала в клунки Явдошине добро. Все. До, навіть, старої ікони. Замітала все. Бо ж дармове. Той образ Господньої Матері, давним-давно, богомільна бабуся принесла з Почаївської Лаври. Явдоха, скільки себе пам’ятає, завжди колінкувала перед іконою. Молилася за рідних. За себе. Їй здавалося, що після «Отче наш» на душі ставало легше. З’являлися сили. Втікали болячки і негаразди. З ликом святої вона радилася. Розмовляла. Через кілька днів до її садиби підкотила вантажівка і Явдося, разом зі своїм майном, поїхала в райцентр. Навіть не думала, що на старості літ стане городянкою. От, як буває. Але нічого не поробиш. Інколи доводиться підкорятися обставинам. Хитра і ненаситна племінниця з першого дня нового Ядошиного життя розклала все пополицях. Старій жінці було відведено куток за ширмою. До кімнати дозволялося заходити лише тоді, коли не було сторонніх. Пересування по квартирі обмежувалося суворо вказаними параметрами. Крок вправо, вліво чи самовільний підхід до вікна і дверей каралися лихим словом і погрозами. Солідна пенсія зникала в кишенях «доброзичливої» родички, казарменний стан гнітив неймовірно.
Явдоха ще може би й прожила трохи на третьому поверсі, та як на зло захворіла. Хворої тут не треба було. То вже таки був зайвий клопіт. І племінниця відвезла Явдоху в село. Мовляв, де народилася, там і пригодилася. Спершу молодиця дивилася лисицею, хоча і думала при цьому вовком. Потім щодня вона тільки й займалася тим, що виношувала плани, як позбутися непотрібного тягаря. Лікування і випровадження в останню путь потребували солідних коштів. Розтринькувати гроші на старушенцію ніхто і не думав. Найліпший вихід – позбутися її. Нехай сільрада, вкупі з сусідами, переймаються проблемами Явдохи.
Опісля того, як Юлія вийшла з хати, бабуся продовжила аналізувати те, що сталося з нею. Особистий маркетинг був невтішним. Та потяг вже пішов і останній вагон дзеньнув колісними парами на стиках рейок, за поворотом. Вона, практична жінка, не змогла передбачити дії тих людей, що сніговою лавиною скотилися на неї. Варто було, мабуть, полюбовно домовитися з тією ж Юлею. Переписати на неї господарство. Попросити листоношу, аби віддавав їй пенсію. Одним словом, довіритися в усьому порядній і щедрій душею сусідці. Єдина фатальна помилка тітки Явдохи боляче б’є нині гіркими думками. Сама себе без ножа ріже. На вогні інквізиції палахкотить сумління. Попеліє душа. Плаче серце. Совісно дивитися в очі Юлії. Бо ж не заслужила в тої такої пошани. Крім того, сусідка також має сім'ю, роботу, господарство, одним словом, їй не до Явдохи.
Старенька губиться в думках. Бо ж навіть не знає, чим зможе віддячити Юлії. Хіба, що буде ревно і багато разів молитися. Просити у Всевишнього, аби обсипав своїми щедротами Юлю та її сім'ю. А Матір Божа нехай постійно буде заступницею для них - небесним оберегом. Добрих людей таки більше поміж нами. Вони вартують того, аби перед ними скинути капелюха і низько доземно вклонитися.


Автор Михайло СОЛОВЧУК.
 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую