clear-dayclear-nightcloudyfogpartly-cloudy-daypartly-cloudy-nightrainsleetsnowthunderstormwind emailfbgpinstokrsstgtwvibervkwayt

Максим Кушнір: “Щодня прошу Господа: якщо щось станеться, щоб останні слова від мене рідні почули з моїх вуст”

з сімейного архіву Максима КУШНІРА.

Наша ідеологія - майбутнє нації. І в такій міліції я хотів би служити.. Фото: з сімейного архіву Максима КУШНІРА.

Як часто доводиться чути, що, мовляв, перевелися герої в Україні!

 Та й не лише герої. А просто – чоловіки. Вередливі, манірні, заклопотані зовнішнім виглядом, вони давно забули, що таке чоловіча гідність і мужність.

Саме тому була приємно вражена знайомством із 27-річним Максимом Кушніром, який, пройшовши Майдан, переживши протистояння в Маріїнському парку 18 лютого, де разом з іншими патріотами та з щитом у руках стояв у першому ряду, приймав на себе удари “Беркута”, внутрішніх військ та міліції, прикриваючи людей. Відлежавши у госпіталі (надихався “паралітиків”, від яких “горять” легені, і ти харкаєш кров'ю, тихо помираючи...), не запив з горя, мовляв, “знову не на тих поставили”, не озлобився, вимагаючи собі як герою Майдану якоїсь вигоди. А, залишивши хвору матір, дружину та двох дітей, записався добровольцем у батальйон особливого призначення МВС, де служить уже впродовж двох місяців.

Перший раз Максим поїхав на Майдан 19 січня, якраз на Водохреща. 31-го повернувся додому, бо, хвилюючись за нього, захворіла мама. А вже через чотири дні знову був на Майдані  у складі 31-ї сотні.
“18 лютого ми брали участь у протистоянні біля Маріїнського парку,  розповідає Максим.  Був серед тих, хто зі щитами знаходився на передовій і не дозволяв беркутівцям бити мирних людей, які стояли за нашими спинами. Пам'ятаю: через одну людину від мене кинули світло-шумову гранату  і хлопцеві відірвало руку в зап'ястку. Пам'ятаю снайперів, котрі стріляли по нас, “тітушок”, які кидали гранати, бруківку, каміння, димові шашки... Але ніхто, хто стояв поряд зі мною в першій шерензі, не втік. 

Коли вже почалася м'ясорубка, “тітушки” пробивали колеса, перекидали машини “швидкої”, аби вони не могли вивезти поранених. Передиху не було, машини перетворювалися на металобрухт, а люди трималися. Часто згадую випадок, який багатьох тоді розчулив до сліз. Уночі вдарив мороз, а бруківка, яку ми розібрали, була в ямах. І от 80-літня бабуся, котра стояла поряд з нами з прапором, зачепилася за щось і впала. А беркутівці товкли всіх: старого, малого, словом, хто під руку потрапить. Ви не уявляєте, яка в них була ненависть! Побачивши, що беркутівець, піднявши руку з дубинкою, кинувся до бабусі, один із наших хлопців впав на стару, яку бачив уперше в житті, і прикрив її. Долю бабці не знаю, а той чоловік два місяці з важкими травмами та переломами пролежав у лікарні”.
Приїхавши додому, до лікарні потрапив і сам Максим. Під час сутички в Маріїнському парку до мітингувальників підійшли внутрішні війська, з-за їх спин беркутівці почали розбризкувати якимось газом темно-синього кольору, від якого перехоплювало дихання. Декого з Максимових знайомих, які надихалися того газу, вже немає серед живих.
От і він теж почав кашляти кров'ю. Коли лежав у лікарні, в Крим увійшли “зелені чоловічки”. Хлопець читав газети, дивився новини, тож знав, що там коїться. І весь час думав: що робити далі?
“Сказав “А”, треба казати “Я”,  продовжує Максим.  І, вийшовши з лікарні, почав шукати, де я міг би пригодитися. Найбільше сподобався батальйон особливого призначення МВС. Це напіввійськова структура, тут залізна дисципліна, дідівщини немає, бо всі ми  побратими. Наша ідеологія  майбутнє нації. І в такій міліції я хотів би служити. І не лише я. В подальшому всі хлопці з нашого батальйону планують служити там”.
“Хто, як не я, збудує майбутнє моїм дітям?”
Коли Максим сказав своїм домашнім, що збирається на війну, мама з дружиною почали плакати, просити: «У тебе ж двоє дітей!» Молодшому, Іллі, ще немає півтора року, старшому, Сашкові, вісім. Відповідь, як для молодого хлопця, була несподіваною: “Якщо ми не прокладемо шлях своїм дітям, як вони житимуть далі?”.
... Два тижня тому на батальйон поклали надзавдання  очистити Маріуполь від бандитів. На запитання, чи було страшно під час бою, Максим зізнається, що так, дуже страшно. Адже тренування бійці проходили в мирній обстановці. А коли на тебе суне важка артилерія, коли стріляють з автоматів та ціляться зі снайперської гвинтівки, це зовсім інша річ. Але, як сказав хлопець, вчать їх добре, тож виходять вони з мінімальними втратами. «Тобто, геройствуємо, але в міру».
“Операція пройшла успішно, і тепер Маріуполь  українське місто,  як справжній чоловік, Максим небагатослівний, то ж про все розповідає сухо, без емоцій.  Зачищення тривало дві з половиною години. Хоча за моїми відчуттями все те відбулося дуже швидко, хвилин за 30-40. Тоді, під час бою, час летить непомітно. Голова працює на те, що ти маєш нищити ворога, душею ти з рідними, а тіло незалежно від твоєї волі намагається вижити. Інстинкт самозбереження ще ніхто не відміняв. Але тільки коли все закінчилося, ноги так тремтіли, що я впав на землю.
Взагалі в бою найстрашніше  це снайпери. Про них намагаєшся не думати, бо коли він взяв тебе на мушку, то вже не врятуєшся. Міномети, гранатомети.., то, звичайно, сила, бо як влупить, то від вибухової хвилі аж штани до ніг прилипають. Та все ж це не так страшно, як снайпер. Від міни чи гранати можна відбігти, можна сховатися. А від снайпера порятунку немає. І вищий пілотаж у бою  це снайперські дуелі. Наш снайпер  йому 38 років  молодець. Зняв чотирьох своїх “колег”.
Що стосується самої операції, то в нас двоє поранених, у терористів  40 загиблих, 30  взяли в полон. 17 з них мають ростовську прописку.
Ви би бачили той контингент! Алкоголіки, наркомани, босота.. Герої вони лише на словах. Бояться, скиглять як цуценята, просяться, плачуть... Причому всі до одного. До речі, ці люди розсіялись по всій Україні, вони й на Хмельниччині є, і лише чекають “свого часу”.
Гидко дивитися і важко зрозуміти, як можна продати країну, яка виростила тебе і вигодувала?! Хоча недарма ж кажуть, що є українці з великої літери, а є  хохли. Чого москалі кажуть, що ми нація зрадників? Бо вони бачать лише тих, хто за копійки переходить на бік ворога і стріляє у власний народ. Хоча вони ж не за ідею йдуть воювати, а за гроші”.
А взагалі, тут по-справжньому починаєш цінувати життя, тому кожен раз розмовляєш з рідним, як востаннє, бо не знаєш, чого чекати в наступну мить. Молюся щодня. Прошу: якщо щось станеться, щоб мої останні слова рідні почули з моїх вуст. Бо тут все так непевно... Ніби спокій, а через секунду може початися армагеддон. А ще просиш: не дай, Господи, потрапити в полон. Бо це страшніше, ніж смерть. Я бачив це, знаю...»
“Він для нас усіх як нянька”
З самого початку було цікаво, що розкажуть про Максима його рідні. Адже зрозуміло, що наш герой  точно не мамин синок. І тут ще одне здивування. Максим  не спортсмен, не качок, не хуліган і не любитель гострих відчуттів. Він... музикант, навчався у Хмельницькому музичному училищі на факультеті естрадного співу.
“Він пише і вірші, і музику,  розповідає мама Максима  Валентина. - Брав участь у конкурсах, виступав на гала-концерті “Червона рута”. Міг би отримати кращу освіту, але в мене не було грошей, щоби вчити його далі. Я ж сама його виховувала з двох років.
У 2001 році потрапила в лікарю з інсультом. І Максим у 14 років став нянькою мені, на той час прикутій до ліжка, прабабусі та абсолютно сліпому прадіду. Коли лікарі сказали, що з мене нічого не буде, Максим вклякнув на коліна біля старої ікони і почав молитися. І коли моя сестра прийшла в лікарню і запитала в лікарів, скільки я ще протягну, ті здивовано відповіли, що я опритомніла. Потім вона звірила з годинником, і виявилося, що я повернулася до життя саме тоді, коли Максим почав молитися.
Тоді ж він написав про мене вірш. Зараз згадати його не можу, але там є такі слова: “Господи, забери в мене все, але врятуй маму”. Там, у тому вірші, були такі щирі, дитячі прохання, “щоб у в мами колготи не рвались, щоб вона мала що їсти”. Бо в нас нерідко було таке, що ми шматка хліба не мали. Максим ще в садочок ходив, і коли хтось пригощав його цукеркою, він сам не їв, а в долонці приносив мені. Так само і в школі  його годували безкоштовно. І він мені завжди шматочок хліба принесе. А я щоразу плакала...
З 14 років Максим вміє все, що вміє жінка: і зварити, і спекти... Невістка Альона сміється: “Я такого холодцю, як він, не зварю!”.
До речі, одружився Максим у 17 років. Просто поставив мене перед фактом, і я, навіть якби захотіла, перечити не сміла.
Складно сказати, кому зараз важче: Максиму, який ризикує щохвилини, чи його рідним у Соколівці Ярмолинецького району, які живуть від дзвінка до дзвінка. Маленький Іллюша цілує телефонну трубку, коли чує в ній татків голос. Восьмирічний Сашко постійно плаче. Вмикаю йому телевізор, кажу: “Сонечко, пішли мультик подивишся”,  розповідає Альона, дружина Максима, а він: “Ні, мамо, увімкни новини, може, я татка побачу”.
Так і живуть усі четверо очікуванням моменту, коли Максим зателефонує і вкотре скаже: “Я живий...”.


Фото з сімейного архіву Максима КУШНІРА.
P.S. Батальйон забезпечений усім необхідним.
Не вистачає лише: розгрузок  жилетка з багатьма кишенями для боєприпасів, яка одягається на бронежилет, тактичних рукавиць, які оберігають руки від поранень, тактичних окулярів, які захищають очі при вибуху гранати, коли осколки розлітаються навсібіч, наколінників та налокітників, бо, за словами Максима, “дуже боляче повзати на стертих колінах та ліктях”.

Система Orphus
Помітили помилку в тексті? Виділіть її мишкою та натисніть Ctrl + Enter
Коментарів - 0:

Популярні новини

Останні фото та відео




Архів новин

<<Грудень 2016>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

31