Гаряча тема:
- Війна
Де ми? Хто ми? Минулого року ми з родиною подорожували по Європі. Ні для кого не секрет, що кордони наразі там умовні, і скромну табличку з назвою нової країни обабіч автобану на великій швидкості можна запросто минути не помітивши. Проте все інше – дорожні вказівники і назви придорожніх крамничок та ресторанів - негайно нагадувало про нову державу, оскільки писалося вже іншою мовою. Зміну легко було побачити навіть глибокої ночі – бо радіо враз починало звучати мовою нової країни перебування: у Польщі – польською, у Чехії – чеською, у Німеччині – німецькою, у Франції – французькою. І, попри відкритість кордонів і спільне перебування в Європейському Союзі, в розмові з мешканцями кожної з цих країн ми буквально з перших хвилин відчували глибокий патріотизм: він проявлявся не у ворожості до когось іншого, а в неймовірній гордості за своє. Високий рудий продавець у німецькому супермаркеті навіть зіронізував, відповівши на наше «Ду ю спік інглиш?» таким же питанням: «Шпрехен зі дойч?» І так надовго пішов за нашим замовленням, що ми вже подумали було, що нічого він нам не принесе, продемонструвавши таким чином зневагу до покупців, які не розмовляють німецькою. Та ні, хвилин за п’ятнадцять повернувся – і аж розцвів на наше видобуте з глибин пам’яті «Данке шон». України ці спостереження не стосуються. Вітчизняні радіоефемки тотально б’ються в конвульсіях російської попси, українські телеекрани українські тільки за місцем прописки. Все інше на них – чуже, сусідське: доблесні російські спецназівці вже друге десятиліття «мочать» бойовиків - чеченців, афганців і просто «лиц кавказской национальности» (судячи з фільмів, ці народи вже мали б бути знищені до ноги разів зо п’ять); добл...