Минулого року ми з родиною подорожували по Європі. Ні для кого не секрет, що кордони наразі там умовні, і скромну табличку з назвою нової країни обабіч автобану на великій швидкості можна запросто минути не помітивши.  Проте все інше – дорожні вказівники і назви придорожніх крамничок та ресторанів  - негайно нагадувало про нову державу, оскільки писалося вже іншою мовою.  Зміну легко було побачити навіть глибокої ночі – бо радіо враз починало звучати мовою нової країни перебування: у Польщі – польською, у Чехії – чеською, у Німеччині – німецькою, у Франції – французькою. І, попри відкритість кордонів і спільне перебування в Європейському Союзі, в розмові з мешканцями кожної з цих країн ми буквально з перших хвилин відчували глибокий патріотизм: він проявлявся не у ворожості до когось іншого, а в неймовірній гордості за своє.

Високий рудий продавець у німецькому супермаркеті навіть зіронізував, відповівши  на наше «Ду ю спік інглиш?» таким же питанням: «Шпрехен зі дойч?» І так надовго пішов за нашим замовленням, що ми вже подумали було, що нічого він нам не принесе, продемонструвавши таким чином зневагу до покупців, які не розмовляють німецькою. Та ні, хвилин за п’ятнадцять повернувся – і аж розцвів на наше видобуте з глибин пам’яті «Данке шон».  

України ці спостереження не стосуються. Вітчизняні радіоефемки тотально б’ються в конвульсіях російської попси, українські телеекрани українські тільки за місцем прописки. Все інше на них – чуже, сусідське: доблесні російські спецназівці вже друге десятиліття  «мочать» бойовиків - чеченців, афганців і просто «лиц кавказской национальности» (судячи з фільмів,  ці народи вже мали б бути знищені до ноги разів зо п’ять); доблесні російські «менти» нескінченно «мочать» злочинців, які у відповідь мстиво розмножуються із швидкістю мухи дрозофіли на все нових і нових «вулицях розбитих ліхтарів» у «бандитських Петербургах», Єкатеринбургах та інших російських містах, а в столиці особливо; а представники безголосої російської естради все косять і косять бабло як на українських телеекранах, так і на сценах українських міст.

Понад те: в останні два роки всі українські  телеканали активно пропагують «дружбу народів», тобто дружбу двох конкретних народів - українського і російського, щосили нав’язуючи в усіх (практично без винятку) передачах участь російських телеведучих, членів журі й учасників різних усіляких шоу.  А УТ-1 – державний телеканал – узагалі перетворився не на заповідник навіть, а на застійне болото, повністю віддавши телеефір радянським ще фільмам із хтозна яких давніх часів.

Назвати це національним телебаченням язик не повертається. Та й нікому воно - національне – й не потрібне: ні власникам, які переважно й не українці за національністю, ні державі, де влада наразі не українська ні за етнічною і мовною ознаками, ні за духовним сприйняттям.

Та найстрашніше, що це однаково народу. Бо важко назвати українцями людей, які своїх матерів і татів-українців вітають «песнями в исполнении» російських артистів – і нічого поганого в цьому не бачать. Хоч це все одно що замість себе послати на побачення з коханим свою сусідку. Може, вона й справді краще цілується – от тільки ваш коханий після цього вже навряд чи буде ваш.

                                 Хто культивує в нас комплекс неповноцінності?

Хоч чому дивуватися? Вирости патріотом України у постійно ворожому інформаційному оточенні дуже непросто. Тим паче коли природний  патріотизм, який із молоком матері передається немовлятам усіх народів, в Україні вперто називають націоналізмом і ставляться до цього як в СРСР: як до явища, яке треба викорінювати нещадно – аж до заслань, тюрем і репресій. Бо хіба не так сьогодні ставляться в Україні до всіх, хто так чи інакше виявляє свою активну українськість і громадянськість?! Членів «Тризубу» кидають за ґрати, як у Запоріжжі, в «свободівців» стріляють, як у Львові, і навіть учасників мирної святкової ходи у День Незалежності викликають до прокуратури, як у Києві. Відчуття себе українцем – насправді, до глибини серця, до любові й болю - стає для людини тавром, яке висміюється, засуджується або й переслідується в державі, яка зветься Україною і де прийнято присягати їй у вірності з трибун. Толерантність, яка споконвіку притаманна українцям, усе більше й більше перетворюється в запобігання перед усім чужим – причому на шкоду своєму, рідному.

Особливо яскравим у цьому сенсі став епізод на останній «Свободі слова» Савіка Шустера, коли він почав майже вимагати вибачення українців перед євреями – за Голокост у час другої світової війни: адже тоді серед тих, хто розстрілював євреїв, були і українські поліцаї.

Поведінка ведучого передачі на УТ-1 не мала б дуже здивувати: Савік безпристрасний тільки при обговоренні українських проблем; коли ж ці проблеми виникають щодо єврейства – то, хоч би якої країни це стосувалося, у його передачах на українському телебаченні негайно з’являються євреї зі всього світу і захищають своє – навіть коли жодного відношення до України і українців обговорювані питання не мають.

Та в даному випадку показове інше: під дудку ведучого негайно заспівали однакової практично всі присутні в студії провідні українські політики. Так-так, навперебій загомоніли розумники Порошенко, Зарубінський, Червоненко та іже з ними – слід покаятись і вибачитися, бо лише так ми доведемо свою європейськість! І тільки Андрій Іллєнко зі «Свободи» заперечив: у такому випадку нехай спершу євреї вибачаться за терор проти українців у ХХ столітті – за  ріки української крові від рук більшовиків і чекістів, серед яких  більшість були євреї і росіяни (до прикладу, в складі робітничо-селянської червоної армії у 1920 році тільки 12% складали українці – авт.), у 20-х,  за Голодомор, заслання до Сибіру і репресії, що умертвили мільйони українців, - у 30-х роках.

Чи, може, в нинішній – начебто незалежній – Україні керують українці? І серед олігархів, яких називають українськими олігархами і які реально володіють українськими багатствами - землею, заводами, банками, - хтось знає українців за національністю?

Спасибі Дмитру Корчинському, цьому схильному до провокацій, але дуже розумному політику, який, назвавши кількість євреїв в армії фашистського вермахту і, зокрема, нагороджених залізними хрестами за особливі заслуги (і ніхто ж при цьому не вимагає від євреїв вибачатися за злочини гітлеризму бодай перед родичами своїх загиблих співвітчизників, чи не так?!), сказав: «Більшості з присутніх у цій студії, перш ніж здавати тест на європейськість, слід би здати тест на українськість». Із ведучим включно, який колись, образившись на репліку про засилля іноземних ведучих на українському телебаченні, сказав: «Це практикується в усьому світі. Вимога тільки одна: знання мови».

 Знання української мови, отже, Савік не вважає необхідним для роботи на українському (наголошую – державному!) телеканалі. Бо - він же зі своєю російською мовою передач зовсім не виняток в українському телеефірі, а, швидше, правило. Винятком, судячи з того, що ми бачимо, незабаром стануть україномовні ведучі. Бо, справді, а нащо рідна мова людям, яким «усьо равно» і «всьо фіолєтово» - яка мова, чия церква і хто вони за національністю?!

                                                   Ніхто не винен нам, крім нас

Саме такими манкуртами без роду-племені хоче бачити чинна влада весь народ – зачищаючи від опонентів політичне поле, переписуючи підручники з історії, закриваючи останні українські школи у східноукраїнських областях і даючи зелену вулицю чужому і чужим на телебаченні. Адже і школа, і телебачення виховують.

А, і церква виховує також.

От і з’являються на телебаченні такі от сюжети, як під час останнього візиту російського патріарха Кіріла на Буковину – коли щаслива прихожанка щиро щебече «солов’їною»: «Це дуже добре, що патріарх Кіріл приїхав до Чернівців – бо останнім часом почалися розмови, що церква має бути українською, адже ми в Україні живемо. Але це неправильно: віра ж одна!»

І, попри вимоги до збалансованості інформації, ніхто аргументовано, з фактами, не заперечить цій святій простоті: віра одна – та церков багато. І всі країни мають свою національну церкву – крім України і Білорусі, котрі все не можуть вирватися з лона (чи лап?)  Московського патріархату, який вочевидь перестав бути обителлю Божою, перетворившись на зброю Кремля у все агресивнішій боротьбі за знов складання докупи «руского міра», що жив би за вказівками з Москви. І той факт, що Кіріл не просто навідався в Буковину, а відкрив там нову лавру, вже четверту в Україні (про що, до речі, жоден телеканал не прохопився жодним словом), свідчить не так про «православне братолюбіє», як про російську експансію в Україні.    

Чому всіляко і в усьому – економіці, політиці, інформаційному, культурному і релігійному просторі тощо -  послідовно сприяє чинна нині в Україні влада: під гучний шум про ось-ось укладення Угоди про асоціацію та зони вільної торгівлі з Євросоюзом.  

Утім, на обрії маячить нове об’єднання, задумане Путіним – Євразійський Економічний Союз. Його абревіатура – ЄЕС - звучатиме так само, як ЄС.  А що суть зовсім різна – то чи не однаково це тим, кому все «всьо равно»?!

                                                                                                                                  Світлана Кабачинська.