Купецьке слово як гарант честі

З давніх часів, відколи розвинулися виробничо-торгові від- носини, у державі та суспільстві поступово складається цілісна система здійснення контролю за діяльністю виробників, діями торговців і захисту прав споживачів. З'являються перші за- кони, що регулювали роботу під- приємств, обмежували діяль- ність монополій, а також протидіяли нечесній конкуренції й торгівлі тощо.
Але, крім юридичних законів, у суспільстві минулого надзвичайно були поширені "неписані" закони честі, які були навіть вагомішими за державні. Слово дворянина чи купецьке слово вартувало чимало.
На українських землях ХVII – ХІХ столітті сформувався чималий прошарок дворянства та купецтва різних національностей (українці, росіяни, поляки, євреї, вірмени та ін.), які тримали у своїх руках фактично всю промисловість та торгівлю. Але, українські землі у ті роки були розділені між різними державами, отож єдиного законодавчого поля не існувало, юридичні служби були розвинуті слабо, тому взаємовідносини між дворянами та купцями у більшості випадків регулювались на підставі… чесного слова. Й такий механізм діяв. Слово честі було вищим за юридичні документи.
Якось одному відомому математику, що на вченій раді доводив розроблену теорію, один із опонентів заявив: "Для чого мені доведення Вашої теореми? Ви – дворянин, й мені достатньо Вашого чесного слова". Сміх – сміхом, але цей апокриф залишається доволі повчальним.

 Купецька честь
На землях України до початку ХХ століття поняттю "ділової репутації" відповідав образ "гарної людини" і – більш вузький – "чесного купця". Образ цей складався роками й десятиліттями завзятої роботи й для його власника був не менш цінним, ніж досвід і торговельний капітал. Можна без перебільшення сказати, що вже в той час репутація підприємця (купця) впливала на успіх у справах. За старих часів купці дорожили не тільки визнанням з боку уряду, але й пова- гою всього суспільства. Так, делікатна й відповідальна справа, як торгівля вином, дозволялася лише "людям чесним", які корис- тувалися довірою оточуючих і обиралися "усім миром" (звідси – торгівля "на вірі").
Поняття "торговельної честі" серед християн завжди складалося із загальних принципів торгівлі, а також із дотримування усіх видів купецької честі. Кодекс честі – основа торговельних відносин. Це наступність поколінь із гарними традиціями й міцною основою. Адже раніше купці між собою нерідко укладали усні угоди на величезні суми – люди довіряли один одному. Під купецьке слово честі давались тисячі рублів, й борг обов’язково повертався.
До речі, слів "стерти в порошок" – це, можна сказати, про- фесійне купецьке арго. Відомо, що на зборах купців 1-ї гільдії прізвище людини, котра не стримала слова, записували крейдою на дошці й стирали потім ганчірочкою. Винний уже не міг ува- жатися купцем 1-ї гільдії й з'являтися в купецьких зборах та- кого рівня. Борг більше ніхто не вимагав, але винного "передавали Божому Суду та власній со- вісті". Такий вирок для православної людини був надзвичайно серйозним.
У неписаному кодексі "купецької честі" особливе значення займало "слово купецьке". Цікаво, що найбільший вплив воно мало за межами фінансових центрів імперії – Петербурга та Москви, у провінції, де не було розвинутої банківської мережі. Провінційний купець міг бути неписьменним, міг не знати цінності векселів і інших письмо- вих зобов'язань, але він знав ціну своєму слову. Герой знавця купецького побуту – О.М.Островського, ділок Кнуров, заува- жує своєму молодшому товаришеві: "…давши слово, тримайся; а не давши, кріпися! Ви купець, ви повинні розуміти, що значить слово". Підприємці цінували свою честь вище всього.
Для звичайних споживачів існування купецької честі теж бу- ло на руку. Якщо ти користувався продукцією знаного вироб- ника чи купував товари у крамницях відомого купця, то турбу- ватися про якість було зайвим. Гарантією виступало прізвище промисловця або купця, яким він "відповідав" за свою власну честь і репутацію торговельної марки.

На карті – власне ім'я
У ХІХ – на початку ХХ століття повсюди існувало гарне правило – на крамницях, ресторанах, готелях, у назвах про- мислових підприємств вказувати не просто назву, але й обо- в’язково прізвище власника, причому великими буквами, на самому видному місці.
Так само було й на Поділлі. У Проскурові можна було зустріти вивіски: "Магазин Журавльової", "Аптека Людвіга Дєрєвоєда", "Годинники Вайсмана", у Кам'янці-Подільському – "Бакалія Барановського", "Східні солодощі Хаджі Селім Заде", "Книжкова справа братів Бальвельманів" та ін. Серед підприємств відомими "фірмами" були: у Проскурові – "Пивоварний завод Кляве", "Чавуноливарний і механічний завод Ашкіназі", "Цукро-пісочний завод Маранца", у Кам'янці-Подільському – "Фабрика землеробських машин Крамма", "Пивоварний завод Юній" , у Городку – "Завод сільськогосподарських машин А. Єфімова", у Ярмолинцях – "Механічний завод Лятушкевича".
Вказувати своє прізвище не було марнославством купців та промисловців. По-перше, подібне оформлення торговельних та інших закладів регламентувалося обов’язковими постановами багатьох міських дум.
От, приміром, як звучав параграф щодо порядку утримання торгових закладів, у постанові Проскурівської міської думи від 1894 року: "Торговые заведения открывать по фронту улиц и площадей с выходом на улицы и иметь приличную вывеску, выставленную на видном месте на стене дома с видною надписью – названием заведения и с указанием имени, отчества и фамилии содержателя".
По-друге, прилюдний напис прізвища допомагав споживачам орієнтуватись, у кого вони купили той чи інший продукт, хто його виробив, хто надав їм послугу. Не те що зараз – спробуй здогадайся за назвами всіляких ЗАТів, ВАТів, ТОВів, дистриб'юторів, спільних підприємств та інших, хто є справжнім виробником товару та має нести відповідальність за його якість.
Про те, що купці дорожили власним ім’ям та репутацією фірми, свідчить красномовний факт, що трапився у 1882 році в Проскурові. У місті вже третій рік працювали дві крамниці купецької родини Журавльових. Ця велика родина мала свої магазини у Києві, Житомирі, Ка- м'янці-Подільському, торгували різними гастрономічними товарами, серед яких чільне місце займали вина. Якось, наприкінці 1882 року, купцю Василю Журавльову, власнику проскурівських крамниць, надійшла скарга на неякісне вино, що він завіз до магазинів декілька днів тому.
Купець перевірив пляшки, що були в магазинах, та визнав – вино, що було заявлене як "Ельзаське біле", насправді було низькосортною підробкою. Журавльов не лише вилучив пляшки з продажу, а й подав у газету "Подольские губернские ведомости" оголошення такого змісту: "Всем! Всем! Всем! Кто приобрел в Проскуровских магазинах Журавлевых с 7 по 12 декабря вино "Эльзасское белое", просьба вернуть купленное, так
как содержимое его не отвечает заявленному качеству. Принимаем бутылки как не распечатанные, так и пустые – все по цене купленного товара. Деньги возвращаются тут же в кассе. Желающие могут обменять товар на другой, получив в придачу подарок".
Ось таке піклування про споживача та власну репутацію! Нам би так зараз!