Банкет мови. 10 років у згаслій уяві…

Довідка: народився 2 жовтня 1948 року у селі Камянка Апостолівського району на Дніпропетровщині. Закінчив філологічний факультет Кам'янець-Подільського педінституту. Викладав українську мову та літературу в школі, працював у редакціях газет Івано-Франківська, Хмельниччини та Київщини. Вірші почав писати у шостому класі. Автор поетичних збірок «Стяг золотої гілки», «Світло родинної хати», «Книга перша», «Рукопис», «Чернетка», «Періодична система слів», «Каліграфія», «Великдень долі», «Невибране», «Словопис». Посмертні збірки: «Мене вам дав Господь», «Віск іксів», «Вічністю живемо», «Любіть мене врожаєм і землею». Член Спілки журналістів та член Спілки письменників України.
Помер 4 лютого 2001 року.

«Унікальний, талановитий, неповторний»… як тільки не називали Івана Іова – поета, віртуоза слова, Митця з великої літери. Про його унікальність та своєрідну хвалькуватість говорять до сьогодні усі ті, хто насправді любить його і ті, хто лукавить. Одні захоплюються його неординарним переданням слова, безмежною любов’ю до рідної мови, щирістю у стосунках. Інші ж тихо заздрять його тодішній сміливості сказати «так, я геній!», продовжують не визнавати його унікальний талант і вперто намагаються не помічати його популярності навіть через десять років після смерті. Його світогляд формувався з перших днів життя у сім’ї, в якій було шестеро дітей. П’ятеро з них народилися до війни, а наймолодший Іван – після. Коли йому було півтора року, помер батько. На виховання його взяла найстарша сестра Тетяна, яка завдяки родичу вивчилася і, як то кажуть, «вибилася у люди». Вона закінчила Московський університет, а потім працювала заступником директора великого спиртокомбінату в Івано-Франківську. Іван був дуже непосидючий, його цікавило все і скрізь. У школі він був авторитетним завдяки своїм глибоким знанням. Адже він не стільки вивчав шкільну програму, скільки перечитував усе, що було в бібліотеці, вмів думати, аналізувати і до того ж, мав сміливість висловлювати свою думку вголос. Паралельно з навчанням Іван закінчив художню та музичну школи. Вірші почав писати у шостому класі і продовжував до останнього подиху. Серед тринадцяти збірок, які вийшли за життя Івана Павловича та чотирьох опублікованих після його смерті, найбільш унікальною більшість знавців та любителів його творчості вважають книгу «Словопис». Його творчість – це окремий стиль написання. Своєрідний недосліджений пласт поезії. «Він кохався у віршованому слові, як дитина в іграшках – пишуть у своїх спогадах друзі-літератори. – Умів вибудовувати зі слів дивовижні римовані речі, інколи таємничі, загадкові, які і зачаровували, і водночас відштовхували від себе незбагненністю. Він був однаково сильний і в традиційних поезіях, і в аванґардних текстах».

Колиска мрій заходиться плачем,
І день іде від темені до теми.
Абетка із наснаженим Лицеем, –
Мої фонеми і морфеми, і лексеми.
В майбутнім плодоносять, мов сади,
Ці літери, буквальні смолоскипи.
Стоять в абетці. Я їх посадив!
Скрипи, перо, і закипай у скипні!
(«Таємна вечеря з абеткою» із збірки «Словопис»).

Таким є Іван Іов. Поетом-характерником. Українською стихією в новітній літературі. Живучою. Життєдайною. Життєстверджуючою. Хоча останні роки життя для нього були нестерпно важкими. Він помирав від важкої хвороби. Але продовжував писати вірші, роздуми, листи друзям. Казав, що похід на пошту – це для нього «придумані мандрівки, щоб хоч трохи розійтися». Він знаходив у собі сили відірватися від крапельниць-уколів і сісти за письмового стола. «Із мене колишнього лишилися тільки шкіра та кості – напише він у листі своїм друзям. Поруч із ним завжди була його пристань – вірна любов, щира дружина – його Валюша, як він її ніжно називав.
«Його було багато скрізь, – згадує дружина поета Валентина Юліанівна. – Він був незручним для людей, але дуже добрим для знайомих і друзів. Я його пам’ятаю саме добрим. Він не мав за душею жодного зла. Звертався до мене завжди Валюшка, а до знайомих чоловіків – друже-побратиме. На перший погляд ніби дивне звертання у побуті, але у нього воно виходило дуже гармонійно і природно, бо йшло від душі». За словами пані Валентини, Іван Павлович вирізнявся такими, здавалося б дрібними моментами, але «саме вони робили його неповторним і впізнаваним. Він працював і вночі і вдень, а неділя – це був мій день. Він пам’ятав, що це єдиний вихідний і намагався все робити щоб того дня навіть двері не рипіли, а по хаті ходив навшпиньки. Однак, коли бувало серед ночі дописував черговий вірш – дозволяв собі мене розбудити і прочитати. Звичайно, я сердилася, але вислуховувала».

– Ви були першим його читачем?

– Так. Він жодного вірша не написав, щоб мені його не прочитати. Але я дуже критично ставилася до його віршів – мені жоден з них не подобався. Коли він видав періодичну систему слів (зараз я розумію, що це унікальна робота), то я його дуже розкритикувала.

– Як він реагував на критику?

– Дуже сердився. Спочатку казав, що я нічого не розумію, що то геніальний твір чи вірш, але потім все одно враховував мої зауваження і вносив правки. Остаточний варіант теж показував, але мені не подобалася його складність написання. Він писав важкі для сприйняття речі. Тепер я розумію, що то була не стільки поезія, скільки пошук самого себе.

– У нього в основному громадянська поезія, а лірику він писав?

– Лірики писав мало. Завжди стверджував, що про любов пишуть здебільшого ті, кому її не вистачає, а в нього її було достатньо. Він мав іншу мету. Його цікавило слово, мова. Тепер його поезію називають філологічною. Кожен його вірш у книзі «Словопис» – це присвята українській мові. Із всіх його книг вона подобається мені найбільше. Він там настільки вдало описав абетку, усі приголосні, так ті буквочки викладав, що аж душа радіє.

– Як Ви познайомилися?

– Познайомилися дуже дивно. Ми жили в одному гуртожитку, і я чула, що є такий Іов, і що він друкується у студентському часописі. Ми з дівчатами бігли у кінотеатр. Я трохи відстала і мене хтось схопив за плече. Коли я озирнулася, то побачила геть незнайомого юнака. Тоді на Кам’янець-Подільський цементний завод привезли працювати ув’язнених і я подумала, що то один із них: чорний, з довгим волоссям. Потім з’ясували, що обоє спішимо в кінотеатр. Фільм ми переглядали вже разом, потім пішли ще на один і ще на один... Зустрічалися близько двох років, потім одружилися. Іван був дуже гарним хлопцем, за ним впадали усі дівчата. Він був добрий і мав енциклопедичні знання. Знав, напевне, мільйон людей на ім’я та по батькові. Одних він поважав, а інших – ні. Він ніколи не говорив поза очі ніколи нічого поганого, а коли що мав, то говорив усе в очі. За це мав багато недоброзичливців.

– За що його не любили?

– За його, на перший погляд, хвалькуватість. Люди не розуміли, коли говорив «так, я геній!». Багато суперечностей у них було з Гірником. Колись, коли вони словесно «зрізалися», то Гірник сказав: «ти Іов – нуль!», а Іван йому відказав: «але ти біля цього нуля ніколи не будеш паличкою». Він умів за себе постояти. І взагалі, він був незручний. Пив горілку. Мене часто запитують як я з ним вживалася, а я кажу, що ніколи не бачила його п’яним. Коли ми тільки переїхали в Городок, він працював у відділі, який постійно їздив по колгоспах і звичайно ж, їх там пригощали. І так було постійно. Одного разу він прийшов додому об одинадцятій вечора, я відчинила і хотіла вилаяти його. Вмикаю світло, а воно не вмикається. Виявляється він, щоб я його не бачила в такому стані, викрутив на електрощиту корки, щоб у квартирі не було світла. А от іншого разу просто заховався у ванній. А коли мені набридло чекати, поки він вийде, я йшла робити свої справи, а швиденько шмигав у кімнату і лягав спати. Він соромився показуватися переді мною п’яним, тому я, за все життя бачила його таким всього кілька разів. Але писати він міг у будь-якому стані. Я часто цитую слова, що Іван Павлович написав перед самою смертю:

Як же у Всесвіті я не зомлів,
Як долетів на полиннім обрусі
Кликала здалеку грудка землі,
Щоби світанком крилатим вернувся.
«Вічністю живемо». З поезій останніх, передостанніх, а може вічних».

В пам'ять про Івана Іова у редакції Ярмолинецької газети створено музей, а головна вулиця, що веде на Городок – названа його ім’ям.

Дружині Валі

І раптом прокидаєшся вночі -
Таких пробуджень не буває ранком.
Отак зі снів виходять глядачі,
І входять у суворі й строгі рамки.
А десь рахують лихо лихварі,
І вищий світ вертається з бенкетів.
Зірки не гаснуть - гаснуть ліхтарі,
Й навідується Муза до поетів.
Білизна, мов небесна борозна,
Готичний стиль - чіткий відбиток карку.
Гірку цигарку куриш край вікна,
А потім гасиш, ніби ставиш крапку.
Слова згадай, промовлені у сні,
Що наяву, зодня й не пискнуть.
А Божа іскра - це суціль вогні,
Що п'ють чорнило спрагло з самописки.
Що сон у ночі звично відберуть,
Придумавши блукання і розлуки.
А прагнення заглянути в майбуть -
Це уникання темряви-марюки.
До слова прислухаєшся не мить,
А вічність... І усе тобі байдуже.
...Дружина солодко і мрійно спить,
Як Муза!