Виноградівка: вікова діброва і палац нерозгаданих таємниць

 Село Виноградівка, що на Ярмолинеччині, не облюбоване туристами, хоча насправді тут є на що подивитися. Дві його «родзинки» – колишній панський маєток та парк – пам'ятка садово-паркового мистецтва. А такої гарної діброви, як тут, кажуть ще треба пошукати… Нині на території колишнього панського маєтку розташований Виноградівський психоневрологічний інтернат.

Про панські скарби і підземні ходи…

Перша згадка про Виноградівський панський маєток датується 1862 роком. Його будівництво пов’язують з іменем поміщика Дунського.

«За переказами старожилів, саме він тут, у дубовій діброві звів палац, – розповідає керівник закладу Юрій Кузь. – Свого часу маєток змінив кількох поміщиків. Від імені одного село навіть носило назву Казімірок. Назву ж Виноградівка також отримало від котрогось з панів. Але найбільше спогадів у селі про останнього поміщика – поляка Владислава Біскупського та його сина Костянтина, який володів маєтком аж до революції 1917 року. Відомо, що тоді Костянтина заарештували, утримували в проскурівській тюрмі, з котрої він утік разом з дружиною та донькою до Польщі. Через кілька років повертався сюди, кажуть, але родинного гнізда повернути так і не вдалося…»

Довкола маєтку – безліч легенд. Переповідають, є тут і підземні ходи, що ведуть аж до Сутковецької церкви-фортеці, і скарби панські незліченні заховані… Хоч усе що можна було, розграбили, звісно ж, у роки революції. Але все ще ходять поміж людей розповіді про заховані церковні книги у срібних та золотих оправах й інші цінності. Чи то балачки прості, чи правда – хто зна?

«Переказують, що в роки Другої світової війни сюди, до маєтку, поверталася ключниця пана Біскупського, – розповідає Юрій Петрович, проводячи екскурсію територією колишнього маєтку. – Он там, на узліссі, поміж трьох старих дубів, кажуть сільчани, й викопала ключниця тоді скарби, заховані паном, і таємно вивезла до Польщі».
Нині виямок між дубами і досі видніється. Копали тут, зізнаються у селі, і «чорні» археологи… Офіційно ж, ніхто з потомків панських до Виноградівки так і не навідувався. Вивчають поки лише маєток студенти-історики, що написали вже про нього не одну дипломну роботу. Хоча, зізнається Юрій Петрович, радо прийняли б у гості когось з панських родичів, адже Біскупського, як це не дивно звучить, селяни дуже любили. Старожили згадували останнього пана лише добрим словом.

Зведений на совість

Сам палац, хоч і розграбили, але не зруйнували. Тут свого часу був і будинок відпочинку, і лікувальний заклад для військових, і будинок пристарілих, а з 1977 року жіночий психоневрологічний. Панський палац чудово зберігся й досі. Первинний вигляд, звісно втрачений, бо він добудований-перебудований, але все ще вражає своєю гармонійністю і величчю на галявині посеред діброви. Ще можна вгадати, де був парадний вхід та балкон з виходом із другого поверху, величезна клумба з вазою на подвір’ї до якої вели садові доріжки…

Під час ремонту будівлі діслатися цегляної кладки.

«Як кілька років тому ремонтували фасад будівлі, – розповідає директор закладу. – Зняли стару штуратурку і дісталися цегляної кладки. Тож на 1862 рік, як бачимо, у нас на Поділлі, вже виготовляли цеглу, та ще й дуже якісну. Раніше думали, що будівля з каменю. Палац зведений на совість – балки та перекриття на даху і досі добротне, не струхлявіло, не прогнило».

Дуби, мов велетні

Поруч з палацом – фруктовий сад, закладений на п’яти гектарах ще панами. Тож деяким яблуням тут уже понад сотня років! Але окраса колишнього Винорадівського маєтку, а нині психоневрологічного інтернату, – це звісно ж, парк. Пани зналися на цьому мистецтві, і насадили тут усіляких рідкісних порід. Але ніщо так не вражає, як дуби-велети – височенні, з розкішною кроною. Маєток, за переказами, звели у вже віковій діброві, то дубам тут не менше трьохсот років. Мов велетні – вдвох несила обхопити. «Як доводилося зрізати сухостій, то по триста кілець налічували», – розповідає про їх вік Юрій Петрович. – На Хмельниччині – це чи не єдина діброва-парк, що збереглася донині у такому вигляді».

Деякі дуби - справжні велети.

Там, де колись вела дорога до маєтку, грабова алея, довкола ж самого палацу – липи та акації, а ще – рідкісні модрини. Хоч Виноградівський парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва, спеціальної програми збереження не має. Сім гектарів насаджень підтримують працівники інтернату виключно власними силами. Минулого року насадили тут дві з половиною тисячі саджанців, сухостій підрізають. Особливо, кажуть, останніми роками сохнуть старі ялини…

Душі спокійніше

Мешканці інтернату – історія не на загал. Інтернат – заклад закритого типу. Хтось тут на місяць чи рік, хтось – на усе життя. Але за розмовами зізнаються, що посеред цих вікових дубів і таємничого шелесту листя душі спокійніше…