Вовки та вовкулаки Поділля

На відміну від інших подібних виробів його стулки прикрашені не геометричним орнаментом, а п’ятьма гравірованими композиціями з зображень людей, звірів, птахів та лічин. Увагу дослідників привернула одна з композицій: звір, який стоїть на передніх лапах і напроти нього постать людини. Тулуб звіра перетинають дві риски – стилізоване зображення паса. З приводу цієї сцени у археологів було декілька інтерпретацій, й найпопулярніша – мовляв, це «скоморошьи игрища», під час яких разом з людьми виступали й звірі. Але, на відомих нам середньовічних зображеннях виступів скоморохів з дресированими тваринами останні могли бути хіба що у нашийнику. До чого ж тут пас?
Відповідь довелось шукати у фольклорі України та Німеччини – саме у цих країнах записано багато переказів та легенд про вовкулаків або вервольфів – людей, здатних перевертатись на вовків. Схоже, що до певної міри вірування у перевертнів були поширені і у Росії – згадаємо фразу з відомої казки: «Ударился Иван-царевич оземь и обернулся серым волком». Як свідчать фольклористи, у окремих переказах підкреслюється один і той самий нюанс: після перетворення на вовкулаці обов'язково повинна зберегтись одна деталь одягу – пас. Якщо хтось, зазвичай жінка, зніме його з перевертня, той ніколи вже не повернеться до людської подоби. Отже, можна припустити, що майстер-ювелір у даній композиції зобразив не «скоморошьи игрища», а один з сюжетів місцевих легенд про вовків-перевертнів.
Наскільки перекази про вовкулаків були поширені у минулому на Поділлі? Ряд фактів говорить про те, що в наших краях надзвичайно почитали вовків, а згадки про вовкулаків сягають двох з половиною тисяч років.
По-перше, якщо звернути увагу на місцеві, насамперед географічні, реалії, можна зробити цікаві спостереження. У межах Верхнього Побужжя (Хмельницький, Деражнянський, Летичівський, Ярмолинецький та ін. райони) спостерігається концентрація топонімів, похідних від слова «вовк»: річка Вовк – притока Південного Буга, річка Вовчок – притока Вовка, однойменна річка – притока Ушиці, населені пункти Вовковинці, Вищі та Нижні Вовківці, багато урочищ «Вовча гора», серед них найвідоміші – у Чорному Острові та Пашківцях, та ін. Подібного скупчення назв, пов'язаних з вовком, за нашими даними, на території України більше не спостерігається. На думку вчених подібне явище притаманне тим територіям, де стародавнє населення сповідувало культ тієї чи іншої тварини – у даному випадку вовка. Цікаво те, що браслет знайшли за 2 км від сучасного селища Вовковинці.
По-друге, крім топонімічних фактів про можливе поширення культу вовків, знаходимо надзвичайно цікаві відомості в описі нашого краю Геродотом (V ст. до н.е.). Історик стверджував, що на землях на північ від Тирасу (Дністер), вздовж Гипанису (Південного Бугу) та на захід від Борисфену (Дніпро) – тобто, як раз на наших землях, після скіфів-землеробів мешкав стародавній народ «неври». Про цей народ Геродот подав небагато інформації, серед якої навів скіфську байку про неврів: «Цих людей підозрюють, що вони чаклуни. Бо скіфи й елліни, що живуть у Скіфії, кажуть, ніби один раз на рік кожний із неврів стає вовком на деякий час, а потім повертається і знову стає людиною». Це повідомлення дозволило простежити слов’янські уявлення про перевертнів углиб історії. Вчені прийшли до висновку про наявність серед неврів культу вовка.
Ну й нарешті, на певні висновки наштовхують й дослідження подільського фольклору та побуту наших людей. Легенди про вовкулаків у минулі століття були дуже популярними в усіх регіонах України, а на Поділлі ще буквально в 80 – 90-х роках ХХ ст. етнологи і фольклористи записували такі оповідки. Подолян, так як й всіх українців, вовки та вовкулаки зовсім не страшать. Навпаки, згадайте те, що у нас часто діточок на святкових ранках наряджають вовком, в казках, що розповідала нам бабуся вовк завжди «вовчик-братик» і не інакше, а образ вовкулаки у легендах скоріше викликає жаль аніж жах.
Отже, маємо чимало підтверджень – вовк для Поділля був звіром культовим, а вовкулаки нікого не дивували.