Гаряча тема:
- Війна
Лезнево: від маленького села до мікрорайону обласного центру
Офіційних документів про точну дату заснування села Лезневе біля Хмельницького немає. Але відомо, що люди на його території жили із глибокої давнини.
На сьогодні з урахуванням неперевірених розвідками ймовірних об’єктів за В.Гульдманом та Ю.Сіцінським в межах села відомо 9 пам’яток археології. Найдавніші з них належать до скіфського періоду, доби бронзи та черняхівської культури. Таким чином, на місці сучасного Лезневого поселення існувало задовго до першої згадки про село. Зокрема, краєзнавці С.Гуменюк, Є.Назаренко в своїх працях стверджують, що на східній околиці обласного центру поселення Лезневе існувало з середини ХІІІ століття.
Польська доба
Найдавніша писемна згадка про село з’явилася в 1493 році, коли поселення було занесене до реєстру димів Подільського воєводства. Дослівно в реєстрі було написано: «Hleznowcze de sex solvit», що в перекладі з латинської означає: «Глезнівці мають шість димів» (близько 35-40 чол.). В сусідніх селах Голішині та Плоскирові було відповідно шість та сім димів. Отже, на той час Лезневе було невеликим селом, як і більшість сіл на Поділлі і з кінця XV століття до 30-40 р.р. XVI століття і знаходилось у Меджибізькій волості (повіті).
Документи середньовіччя неохоче діляться з нами подіями тих часів. Однак, деякі відомості з життя села та його людей все ж дійшли до нас.
Так, краєзнавець Є. Назаренко, посилаючись на документи Кам’янецького земського суду, в своїх публікаціях писав, що одне з найдавніших поселень цієї місцевості королівське село Глезнів над Бугом в 1522 році було віддане в довічне володіння за вірну службу шляхтичу Миколаю Якимовському. Як правило, такі села переходили у власність їх синів. В цьому фактично завірив шляхту Меджибізького та Зіньківського повітів в 1518 році польський король. Так і сталося: в 1534 році Якимовський відписав село у спадок своєму синові, про що свідчать документи Кам’янецького земського суду.
Наступним володарем села Глезнова був Бернгард Претвіч (1500-1563), німець за походженням, який народився в Сілезії і в кінці 20-х років XVI століття пішов на військову службу до Речі Посполитої. Прославився обороною кордонів від нападу татар. В подяку за це королева Бона поставила його старостою у Барі. Крім цього, в 1539 році Претвіч отримав у Королівщини в свої володіння Шарівку, п’ять селищ у барському повіті, прикордонне містечко Жванець, Глезнів та інші поселення.
Глезневом Претвіч володів близько одинадцяти років. У 1550 році польський король Сигізмунд ІІ Август у своєму королівському привілеї відзначає службу та хоробрість Мацея Влодека із Германова, хорунжого та кам’янецького старосту за охорону кордонів від вторгнення ворогів, і надає йому в спадкове володіння «Плоскирів, Леснів і Голишин з прилеглостями над Бугом в повіті Кам’янецькім лежачими».
У 1569 році власником Проскурівського староства залишався Мацей Владек, який у шлюбі з Лаською, донькою серадського воєводи, мав сина Станіслава, до якого згодом і перейшли плоскирівські землі. У 1578 році староство продовжувало належати ротмістру Станіславу Владеку, майбутньому белзькому воєводі та галицькому старості, який у шлюбі з Ельжбетою Замойською, сестрою канцлера і коронного гетьмана Яна Замойського, мав лише доньку Ядвігу. Чому Плоскирів з прилеглими селами, в тому числі і Глезновом на початку ХVІІ століття не відійшов у спадок від Станіслава до його доньки Ядвіги Фірлейової – невідомо, але староство знову стало королівською власністю, що видно з люстрації каштеляна кам’янецького Гуменського, укладеної 1616 року, коли посесором цих володінь був воєвода подільський Станіслав Лянцкоронський.
В документах 1621 року посесором Плоскирівської «держави» (староства) названий польський гетьман Станіслав Конецпольський. Староство нараховувало 53 лани землі і складалося з містечка Плоскирова, сіл Галишин, Мацьківці, Шаравчинці (нині Шаровечка), Іванківці, Глезнів. У 1643 році Плоскирівське староство перейшло у володіння сина гетьмана Станіслава Конецпольського – Олександра, великого коронного хорунжого, який перебував у шлюбі з Іоанною Барбарою Замойською. Олександр Конецпольський увійшов в історію як один із реґіментарів польського війська, що було розбито під Пилявцями.
Під час Визвольної війни українського народу (1648-1657) під проводом Богдана Хмельницького Плоскирівське староство неодноразово переходило із рук у руки ворогуючих сторін, при цьому зазнаючи великих руйнувань як від польських військ, так і від козацьких та повстанських загонів, внаслідок чого край зазнав повного спустошення, про що свідчить «Реєстр димів Летичівського повіту 1661 року». Як підтвердження цьому люстрація 1662 року подає: «Посесором Плоскирівської держави є Мартин Замойський, підстолій львівський, полковник Його Королівської Милости. Мешканців є 12, жодного податку не дають, бо недавно на слободи вийшли. Села держави: Галишин, Лесьнів або Глеснів, Мацьківці, Волиця, Заріччя; в них жодного нема підданого, а стави і млини пусті, бо зоставатися через набіги та наїзди опришківські у домах своїх не можуть».
Майже не вивченим в історії Плоскирівського староства залишається період з 1672 по 1699 роки, коли Поділля перебувало під владою Османської імперії. Після 27-річної окупації Туреччина повернула Речі Посполитій територію Поділля.
Шляхетський сеймик Подільського воєводства 8 червня 1702 року відзначав, що «свавільні люди» наступають на життя і багатства шляхти. На цьому ж сеймику проскурівський староста заявив, що з міста «тридцять сім чоловіків гультяїв подалося», а в сусідньому селі «Глезнево всі хлопи збунтували». Польська шляхта жорстоко придушувала народні виступи. Та незважаючи на те, що в березні 1703 року польний гетьман А. Сенявський видав універсал, в якому оголошував про придушення повстання та суворе покарання винних в бунтах, народні виступи на Поділлі не вгасали ще тривалий час.
Незважаючи на селянські виступи, Плоскирівське староство поступово відроджувалось. Певні позитивні зміни спостерігалися і в Глезневі. Так, у 1732 році в селі було засновано храм, який придбали в с. Лозна Вінницького повіту. Священиками в Глезневі були уніати. Першими з них були Михайло Городиський (з 1732 р.), Василь Городиський (середина XVIII ст.), Кирило Бахталовський (XVIII ст.), Кирило Городиський (з 1784 р.) приєднаний до православної віри у 1794 році. У 1762 році в селі побудовано церкву Покрови Божої Матері. Церква була дерев’яною, на кам’яній основі з дзвіницею, покрита залізною жерстю і викрашена зеленою фарбою.
З «інвентаря Плоскирівського староства 1775 р.» ми дізнаємось, що Плоскирів і староство, до якого входили такі села, як Заріччя, Мацьківці, Шарівка, Глезнев, Олешин, Іванківці і Гречани, належали Андрію Замойському та його дружині Констанції з Чарторийських «екс-канцлерам великим коронним».
У складі імперії
1793 року, після другого поділу Польщі, Поділля було приєднане до Російської імперії. У 1795 році Проскурів став повітовим містом, а села староства Заріччя, Гречани, Мацьківці, Глезнів, Олешин, Іванківці та Шаровечка, які раніше належали Замойським, відійшли до казни. Саме в цей час відбулась чергова зміна власника Проскурівського староства і ним став генерал-аншеф, майбутній фельдмаршал граф Гудович Іван Васильович, який відзначився під час бойових дій в російсько-турецькій війні.
У 1796 році графу Гудовичу стала відома прикра для нього новина – імператриця Катерина ІІ, незважаючи на його заслуги, призначила головнокомандувачем армії для війни з Персією графа Зубова. Іван Васильович з образою подає у відставку. Імператриця відставку приймає, але одночасно відзначаючи заслуги Гудовича, дарує йому Плоскирівське староство з 1800 душами кріпаків. Таким чином, повітове місто Проскурів та 7 навколишніх сіл (Заріччя, Гречани, Мацьківці, Лезнів, Олешин, Іванківці та Шаровечка), перейшли у власність графа Гудовича. Після першої відставки Іван Васильович, ще двічі при імператорах Павлові І та Олександрові І повертався на військову службу. Проте, 1812 року за станом здоров’я в званні генерал-фельдмаршала граф Гудович остаточно пішов у відставку і повернувся на Поділля, де вирішив зайнятися господарюванням у своїх маєтках. У Гречанах та Шаровечці за його наказами були створені зразкові пасіки, а у Заріччі, Глезневі та Олешині посаджені чудові сади. У 1820 році генерал-фельдмаршал, граф Гудович пішов із життя і згідно заповіту був похований у Києві в Софіївському соборі, а села навколо Проскурова дісталися його сину Кирилу.
Маючи землі у Московській губернії, Кирило Гудович не особливо розраховував на прибутки від подільських маєтків і при нагоді розпродав їх різним власникам. Так, Гречани опинилися в руках Сергія Нахімова – родича знаменитого адмірала, а Заріччя та Глезнево після скасування кріпацтва викупили громади селян.
Другою знаменитою подією в історії села після будівництва церкви було заснування у 1864 році першого освітнього закладу – церковно-парафіяльної школи. На утримання школи від селянської громади виділялось 100 карбованців, учитель працював без грошової оплати. В школі навчалось 23 учні чоловічої статі.
В клірових відомостях Свято-Покровської церкви Глезнева за 1891 рік писалось, що на той час в селі була церковно-парафіяльна школа, в якій навчалося 20 хлопчиків і школа грамоти, де навчалось 5 дівчаток.
У 1904 – 1906 роках в селі були побудовані нові цегляні школа і церква, які до теперішнього часу знаходяться в задовільному стані і використовуються за їх прямим призначенням.
В подальшому історія села та доля його жителів склалась за відомим сценарієм: колективізація, голод, репресії, війна та післявоєнна відбудова народного господарства. Радянський період історії Лезнева в зв’язку з наявністю достатньої кількості відповідної інформації потребує більш детального його вивчення та опису. У січні 1963 року село приєднане до міста Хмельницького і саме з цього часу починає відлік своєї історії сучасний мікрорайон обласного центру Лезневе.
Сергій МАНЗЮК.
м.Хмельницький.
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: