ye-logo.v1.2

Лезнево: від маленького села до мікрорайону обласного центру

Історія 15418
Лезневе – ще окреме село поблизу Проскурова, карта початку ХХ століття.
Лезневе – ще окреме село поблизу Проскурова, карта початку ХХ століття.. Фото: з архіву

Офіційних документів про точну дату заснування села Лезневе біля Хмельницького немає. Але відомо, що люди на його території жили із глибокої давнини.

На сьогодні з урахуванням неперевірених розвідками ймовірних об’єктів за В.Гульдманом та Ю.Сіцінським в межах села відомо 9 пам’яток археології. Найдавніші з них належать до скіфського періоду, доби бронзи та черняхівської культури. Таким чином, на місці сучасного Лезневого поселення існувало задовго до першої згадки про село. Зокрема, краєзнавці С.Гуменюк, Є.Назаренко в своїх працях стверджують, що на східній околиці обласного центру поселення Лезневе існувало з середини ХІІІ століття.
Польська доба
Найдавніша писемна згадка про село з’явилася в 1493 році, коли поселення було занесене до реєстру димів Подільського воєводства. Дослівно в реєстрі було написано: «Hleznowcze de sex solvit», що в перекладі з латинської означає: «Глезнівці мають шість димів» (близько 35-40 чол.). В сусідніх селах Голішині та Плоскирові було відповідно шість та сім димів. Отже, на той час Лезневе було невеликим селом, як і більшість сіл на Поділлі і з кінця XV століття до 30-40 р.р. XVI століття і знаходилось у Меджибізькій волості (повіті).
Документи середньовіччя неохоче діляться з нами подіями тих часів. Однак, деякі відомості з життя села та його людей все ж дійшли до нас.
Так, краєзнавець Є. Назаренко, посилаючись на документи Кам’янецького земського суду, в своїх публікаціях писав, що одне з найдавніших поселень цієї місцевості королівське село Глезнів над Бугом в 1522 році було віддане в довічне володіння за вірну службу шляхтичу Миколаю Якимовському. Як правило, такі села переходили у власність їх синів. В цьому фактично завірив шляхту Меджибізького та Зіньківського повітів в 1518 році польський король. Так і сталося: в 1534 році Якимовський відписав село у спадок своєму синові, про що свідчать документи Кам’янецького земського суду.
Наступним володарем села Глезнова був Бернгард Претвіч (1500-1563), німець за походженням, який народився в Сілезії і в кінці 20-х років XVI століття пішов на військову службу до Речі Посполитої. Прославився обороною кордонів від нападу татар. В подяку за це королева Бона поставила його старостою у Барі. Крім цього, в 1539 році Претвіч отримав у Королівщини в свої володіння Шарівку, п’ять селищ у барському повіті, прикордонне містечко Жванець, Глезнів та інші поселення.
Глезневом Претвіч володів близько одинадцяти років. У 1550 році польський король Сигізмунд ІІ Август у своєму королівському привілеї відзначає службу та хоробрість Мацея Влодека із Германова, хорунжого та кам’янецького старосту за охорону кордонів від вторгнення ворогів, і надає йому в спадкове володіння «Плоскирів, Леснів і Голишин з прилеглостями над Бугом в повіті Кам’янецькім лежачими».
У 1569 році власником Проскурівського староства залишався Мацей Владек, який у шлюбі з Лаською, донькою серадського воєводи, мав сина Станіслава, до якого згодом і перейшли плоскирівські землі. У 1578 році староство продовжувало належати ротмістру Станіславу Владеку, майбутньому белзькому воєводі та галицькому старості, який у шлюбі з Ельжбетою Замойською, сестрою канцлера і коронного гетьмана Яна Замойського, мав лише доньку Ядвігу. Чому Плоскирів з прилеглими селами, в тому числі і Глезновом на початку ХVІІ століття не відійшов у спадок від Станіслава до його доньки Ядвіги Фірлейової – невідомо, але староство знову стало королівською власністю, що видно з люстрації каштеляна кам’янецького Гуменського, укладеної 1616 року, коли посесором цих володінь був воєвода подільський Станіслав Лянцкоронський.
В документах 1621 року посесором Плоскирівської «держави» (староства) названий польський гетьман Станіслав Конецпольський. Староство нараховувало 53 лани землі і складалося з містечка Плоскирова, сіл Галишин, Мацьківці, Шаравчинці (нині Шаровечка), Іванківці, Глезнів. У 1643 році Плоскирівське староство перейшло у володіння сина гетьмана Станіслава Конецпольського – Олександра, великого коронного хорунжого, який перебував у шлюбі з Іоанною Барбарою Замойською. Олександр Конецпольський увійшов в історію як один із реґіментарів польського війська, що було розбито під Пилявцями.
Під час Визвольної війни українського народу (1648-1657) під проводом Богдана Хмельницького Плоскирівське староство неодноразово переходило із рук у руки ворогуючих сторін, при цьому зазнаючи великих руйнувань як від польських військ, так і від козацьких та повстанських загонів, внаслідок чого край зазнав повного спустошення, про що свідчить «Реєстр димів Летичівського повіту 1661 року». Як підтвердження цьому люстрація 1662 року подає: «Посесором Плоскирівської держави є Мартин Замойський, підстолій львівський, полковник Його Королівської Милости. Мешканців є 12, жодного податку не дають, бо недавно на слободи вийшли. Села держави: Галишин, Лесьнів або Глеснів, Мацьківці, Волиця, Заріччя; в них жодного нема підданого, а стави і млини пусті, бо зоставатися через набіги та наїзди опришківські у домах своїх не можуть».
Майже не вивченим в історії Плоскирівського староства залишається період з 1672 по 1699 роки, коли Поділля перебувало під владою Османської імперії. Після 27-річної окупації Туреччина повернула Речі Посполитій територію Поділля.
Шляхетський сеймик Подільського воєводства 8 червня 1702 року відзначав, що «свавільні люди» наступають на життя і багатства шляхти. На цьому ж сеймику проскурівський староста заявив, що з міста «тридцять сім чоловіків гультяїв подалося», а в сусідньому селі «Глезнево всі хлопи збунтували». Польська шляхта жорстоко придушувала народні виступи. Та незважаючи на те, що в березні 1703 року польний гетьман А. Сенявський видав універсал, в якому оголошував про придушення повстання та суворе покарання винних в бунтах, народні виступи на Поділлі не вгасали ще тривалий час.
Незважаючи на селянські виступи, Плоскирівське староство поступово відроджувалось. Певні позитивні зміни спостерігалися і в Глезневі. Так, у 1732 році в селі було засновано храм, який придбали в с. Лозна Вінницького повіту. Священиками в Глезневі були уніати. Першими з них були Михайло Городиський (з 1732 р.), Василь Городиський (середина XVIII ст.), Кирило Бахталовський (XVIII ст.), Кирило Городиський (з 1784 р.) приєднаний до православної віри у 1794 році. У 1762 році в селі побудовано церкву Покрови Божої Матері. Церква була дерев’яною, на кам’яній основі з дзвіницею, покрита залізною жерстю і викрашена зеленою фарбою.
З «інвентаря Плоскирівського староства 1775 р.» ми дізнаємось, що Плоскирів і староство, до якого входили такі села, як Заріччя, Мацьківці, Шарівка, Глезнев, Олешин, Іванківці і Гречани, належали Андрію Замойському та його дружині Констанції з Чарторийських «екс-канцлерам великим коронним».
У складі імперії
1793 року, після другого поділу Польщі, Поділля було приєднане до Російської імперії. У 1795 році Проскурів став повітовим містом, а села староства Заріччя, Гречани, Мацьківці, Глезнів, Олешин, Іванківці та Шаровечка, які раніше належали Замойським, відійшли до казни. Саме в цей час відбулась чергова зміна власника Проскурівського староства і ним став генерал-аншеф, майбутній фельдмаршал граф Гудович Іван Васильович, який відзначився під час бойових дій в російсько-турецькій війні.
У 1796 році графу Гудовичу стала відома прикра для нього новина – імператриця Катерина ІІ, незважаючи на його заслуги, призначила головнокомандувачем армії для війни з Персією графа Зубова. Іван Васильович з образою подає у відставку. Імператриця відставку приймає, але одночасно відзначаючи заслуги Гудовича, дарує йому Плоскирівське староство з 1800 душами кріпаків. Таким чином, повітове місто Проскурів та 7 навколишніх сіл (Заріччя, Гречани, Мацьківці, Лезнів, Олешин, Іванківці та Шаровечка), перейшли у власність графа Гудовича. Після першої відставки Іван Васильович, ще двічі при імператорах Павлові І та Олександрові І повертався на військову службу. Проте, 1812 року за станом здоров’я в званні генерал-фельдмаршала граф Гудович остаточно пішов у відставку і повернувся на Поділля, де вирішив зайнятися господарюванням у своїх маєтках. У Гречанах та Шаровечці за його наказами були створені зразкові пасіки, а у Заріччі, Глезневі та Олешині посаджені чудові сади. У 1820 році генерал-фельдмаршал, граф Гудович пішов із життя і згідно заповіту був похований у Києві в Софіївському соборі, а села навколо Проскурова дісталися його сину Кирилу.
Маючи землі у Московській губернії, Кирило Гудович не особливо розраховував на прибутки від подільських маєтків і при нагоді розпродав їх різним власникам. Так, Гречани опинилися в руках Сергія Нахімова – родича знаменитого адмірала, а Заріччя та Глезнево після скасування кріпацтва викупили громади селян.
Другою знаменитою подією в історії села після будівництва церкви було заснування у 1864 році першого освітнього закладу – церковно-парафіяльної школи. На утримання школи від селянської громади виділялось 100 карбованців, учитель працював без грошової оплати. В школі навчалось 23 учні чоловічої статі.
В клірових відомостях Свято-Покровської церкви Глезнева за 1891 рік писалось, що на той час в селі була церковно-парафіяльна школа, в якій навчалося 20 хлопчиків і школа грамоти, де навчалось 5 дівчаток.
У 1904 – 1906 роках в селі були побудовані нові цегляні школа і церква, які до теперішнього часу знаходяться в задовільному стані і використовуються за їх прямим призначенням.
В подальшому історія села та доля його жителів склалась за відомим сценарієм: колективізація, голод, репресії, війна та післявоєнна відбудова народного господарства. Радянський період історії Лезнева в зв’язку з наявністю достатньої кількості відповідної інформації потребує більш детального його вивчення та опису. У січні 1963 року село приєднане до міста Хмельницького і саме з цього часу починає відлік своєї історії сучасний мікрорайон обласного центру Лезневе.
Сергій МАНЗЮК.
м.Хмельницький.

 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую