Панський подарунок служить досі

У вихідні навколо ставків у Шмирках повно люду. Хтось сидить з вудкою, хтось купається, інші ж просто справно вбирають у себе чисте повітря й милуються природою. Хто не полінується і поїде у сусідню Личівку, потрапить наче у казку: навколо ліс, а посередині – чисте озерце. Одна біда – після дощу туди важко доїхати – дорогу розмиває. До речі, на Волочищині 180 ставків та озер, і всі вони рукотворні.
У неділю ввечері «наметове містечко» в Шмирках потроху згортається, і автівки розповзаються урізнобіч – до Хмельницького, Старокостянтинова, Тернополя, Ка-м’янця-Подільського. І хоч в селі населення меншає, а народження нового мешканця стає справжнім святом (останнім часом за рік прибуває одне-двоє немовлят), сільські хати знаходять нових власників. Тільки торік п’ятеро міських жителів «завели» собі у Шмирках дачі. Хату тут можна купити за 10-15 тисяч гривень. Можливо, наша розповідь допоможе комусь більше дізнатися про пам’ятки рідного краю, а до того – ще й гарно відпочити.

Слухняні? Мудрі
Мешканців Шмирок можна поважати за звичайні якості сільського жителя: працелюбність, розважливість, терпіння. Але особливої уваги вони заслуговують за те, що майже сто років тому не дали розграбувати панський маєток і зберегли унікальну церкву – пам’ятку архітектури 1754 року. Маєток всередині ХІХ століття почав споруджувати відомий на той час юрист Олександр Лохвицький. Після його смерті село купив генерал Павло Кіч, який добудував маєток, насадив парк, створив три ставки. Посередині одного з них насипали «Кемпу», або «острів закоханих» (обидві назви збереглися від тих давніх часів). До нього вів навісний дерев’яний місток. Однак, з часом він зруйнувався і до острова можна дістатися на човні. Розповідають, що у 1917 році, коли повсюди грабували і громили поміщицькі маєтки, пан Кіч зібрав кістяк села й закликав: «Люди, збережіть будівлі! Якщо я не повернуся – ви користуватиметеся». І люди послухали. Й донині в одній будівлі розташована сільська рада, в іншій – пошта й фельдшерсько-акушерський пункт, ще одну віддали під квартири. А от конюшня стала… осередком культури. Тут знайшов пристанище будинок культури з просторим актовим залом, кімнатами для занять різних гуртків та сільською бібліотекою. Приміщення настільки добротне, що не підвладне ні часу, ні людям. Метрової товщини стіни витримали навіть тоді, коли у ньому ремонтували сільськогосподарські машини.
До речі, свою людяність і порядність мешканці Шмирок демонстрували ще не раз. Приміром, під час війни панський будинок зайняв фашистський комендант. «Згодом, коли фашистів прогнали із села, цього коменданта зловили й влаштували над ним показовий суд, - розповідає Шмирківський сільський голова Микола Панчук. – Однак, люди його оправдали. Лише один в селі знайшовся, хто свідчив, що комендант його бив. На що той відповів: «Я тебе мало бив. Тебе ще совєти битимуть, бо ти ледачий». Можливо, згодом цього німця таки покарали, але у Шмирках люди справедливі».
Від колишнього парку залишилися кілька лип та сосен. Власне, від вічнозелених дерев і походить назва села. Адже коли почали будівництво маєтку, довелося вирубувати частину лісу, в якому росли, здебільшого, смереки. І поселення тоді називали Смереками. Згодом почали казати Шмереки, Шмерки і, нарешті, Шмирки.

Церкву, якій 250 років, відновлюють усім селом
Якщо відпочиваючим набридне сидіти з вудкою чи таляпатися у воді, можна оглянути будівлі, яким сто з гаком років, або ж побувати на службі у церкві з непокритого дерева (таких церков в районі більше немає). Побудована вона 1754 року, однак відомості про того, хто звів храм, не збереглися. Не збереглася й дзвіниця, а от  сама церква дійшла до нас майже у первісному вигляді. Колись тут зберігалася чудотворна ікона Пресвятої Богоматері, яку село втратило у радянські часи. Розповідають, що після молитв перед чудотворним образом люди зцілювалися від важких недуг. Наприклад, є відомості, що 1840 року одній селянці з Вереміївки у сні явилася ця ікона. І вона ніби кликала жінку до себе, у Шмирки. Жінка ж страждала порушенням серцевого ритму. Знесилена, вона подолала кілька верст, аби поклонитися святому образу. І після молитви отримала зцілення.
В радянські часи у храмі влаштували склади. Тривалий час тут був будинок культури. На місці вівтара висів тоді герб Союзу та гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся». З 1999 року в церкві знову відбуваються богослужіння. Від минулої краси залишилася хіба що добротна підлога. Тому у селі вирішили гуртом відновити церкву. Вже кілька років триває ремонт, але грошей на все не вистачає. Адже тільки для зовнішньої реставрації потрібно не менше ста тисяч гривень. Значну допомогу надає місцеве підприємство «Агрокомпанія 2004», жертвують гроші й селяни. Можливо, хтось теж захоче допомогти у відновленні архітектурної пам’ятки. Зробити це можна безпосередньо у храмі.