ye-logo.v1.2
26 Листопада, 2020

Дім, як музей вишивки

Культура 5548
Фото: автора

Тільки-но випадає вільна хвилина, Ніна Остапчук бере в руки голку з ниткою. Спочатку вишивала для себе, в скриню, пізніше зрозуміла – її роботи здатні зацікавити інших, бо виконані з любов’ю, на замовлення серця і душі.

 Творчість майстрині має не лише художню цінність, а й спонукає до праці інших. Для Ніни Дмитрівни тепер вишивання – це стан душі, спосіб відтворити на полотні власний настрій, поділитися думками, пробудити гордість за своє, українське.
Якщо зайти у невеличку затишну світлицю, то здається, що потрапляєш у домашній музей вишивки. Адже, тут, куди не кинеш оком – витвір її вмілих рук. Кожен хрестик на полотні промовляє своєю мовою, кожний колір щось символізує. Тут серветки, рушники, подушки. А на них різноманітні квіти, і, здається, на хвилину, що тут оселилося вічне літо, де цвітуть мальви, півонії, троянди…
Надія народилася в Данилівці в 1928 році. Пригадує, що коли її виповнилося два рочки, батьки переїхали в Калинівку. Ніна Дмитрівна розповідає, що в дитинстві часто хворіла. Закінчила чотири класи, потім захворіла і змушена була покинути навчання. А потому дитинство мільйонів дітей, таких як Ніна Дмитрівна, нещадно розтоптав голодомор. «Мій батько в роки голодомору їздив на заробітки у Київ. Ми особливо не бідували, бо тато був майстром на всі руки, а люди за роботу віддячать – то крупів дадуть, то відро гороху. А коли повернувся з Києва, то як зараз пам’ятаю, привіз у подарунок плаття, черевики та повну чашку цукерок», - пригадує пані Остапчук.
Здавалося, що життя починає налагоджуватися. Та в його розмірений хід втрутилася страшна війна. Коричнева чума руйнувала долі людей і щедро сипала горем, бідами та тяжкими випробуваннями. «Мені було 13 років, коли я почала ходити на роботу. Йшла війна. В тилу доводилося тяжко працювати. Чоловіки були на фронті, а в селах залишилися старі, жінки та підлітки, а працювати треба було всім однаково. То і я ходила з мамою в поле, а з 15 років виконувала півнорми буряків», - розповідає вишивальниця. Від тяжких поневірянь на чужині врятував випадок. Далекий родич, побачивши дівчину у числі рекрутованих, вирішив допомогти.
Закінчилася війна і доля подарувала Ніні зустріч із судженим. Той вечір пам’ятає у найдрібніших деталях, нібито це було вчора. «Познайомилися ми з ним на Андрія, 13 грудня. Я була на вечорницях, ми грали різні ігри, конкурси. А тут хлопці прийшли, і Ананій з ними. Так познайомилися. А через рік одружилися і прожили 47 років у парі»
Ніна Дмитрівна досі береже весільну хустку.
Ні важкі випробування, ні важка праця не змогли знищити у жінці любов до вишивання. Звісно, не завжди у неї вистачало часу, аби займатися справою, яка припала до серця, але тепер, коли вона перебуває на заслуженому відпочинку, може вишивати стільки, скільки душа забажає. А любов до цього ремесла прищепила пані Ніні її бабуня. «Я до школи ще не ходила, коли вперше взяла до рук голку з ниткою. Мама теж вишивала. І я хотіла навчитися. Бабця показувала, як класти хрестики, і я вчилася: на сорочці, рукавах та комірці творила свої перші узори».
А секрети ремесла пані Ніна передала дочкам, а тепер вчить вишивати онуків. «Мамині вироби нерідко потрапляють на виставки, і в районному музеї є. Ми нею пишаємося», - каже дочка пані Ніни Зоя.
До речі, Ніна Дмитрівна і в свої 86 вишиває без окулярів. Запевняє, що за все життя ніколи не ходила у лікарню, а завжди долала хвороби за допомогою народної медицини.

Анжела ДЗИЦЮК.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую