Колекціонер Олександр Чернов: «Бачення культури в мені сформувала любов»

 Та, як кажуть, краще раз побачити. А якщо вже побачите, то не втримаєтеся, щоб знову не завітати до музею, як і володар цього, на перший погляд, непотребу. Дорогого «непотребу». Олександр Чернов – директор музею-бібліотеки Подільського товариства ім. Г. С. Сковороди. Посаду свою диктує з візитки, бо за два роки роботи так і не завчив її. Каже, для нього важливо те, що він робить, а не те, як це називається.
Він із захопленням демонструє вироби із гутного скла, прикраси часів легендарної Соньки золотої ручки та туалетні прибори військових комендантів Проскурова у стилі арт-деко. З точністю до дрібниць вказує на кожну деталь у виробі, відтінок, тиснення... Розповідаючи, із сумом зазначає, що «капіталізм знищив усю культуру гутного скла. Все робиться штампами, серійно і неоригінально».
«Ось дивіться, яка огранка! Як воно виграє світлом!». І дає потримати в руках порцелянове відерце (після почутої вартості стало лячно його взяти в руки). За мить Олександр Сергійович вже подає кульчики з римською мозаїкою. Каже, це унікальна техніка – із малесеньких частинок кольорового скла викладається пінцетом складна картина.
Таких шедеврів у особистій колекції Олександра Сергійовича чимало. Однак основну увагу він приділяє іконам. Здебільшого не тим, які у храмах, а тим, які відображають справжні емоції подільських родин, і несуть інформацію про той чи інший рід, історію чи навіть цілі поселення.

«Зневажаючи історію, ми стаємо безликими»
«Перша так звана Подільська ікона потрапила мені до рук випадково, коли знайомий хотів її викинути, а потім згадав що я цікавлюся старовиною, і показав мені, – зізнається Олександр Чернов. – Коли вперше спробував здати її в музей, у мене не взяли, але згодом я її все-таки віддав. Прийшов додому, а в мене руки віднімає і таке відчуття, ніби чогось не вистачає. Пішов забрав ікону додому, вдивився у неї і побачив там образ своєї бабусі. Ці ікони – це автентичні речі, які несуть інформацію роду. Колись фотоапаратів не було, всіх поважних людей малювали!
– Ваша бабуся теж з поважного роду?
– У мене весь рід має свої традиції, історію. Прадід по маминій лінії був волосним війтом, по-теперішньому сільський голова. У 1937 році його і діда розстріляли. Сім’я у них була працьовита, вони нікого не наймали, самі працювали на землі. Але мати про це довго мовчала. Про те, ким були мої предки, дізнався у 9 класі. Я тоді був бешкетником, гоноровим і блатним. Одного разу ми йшли з мамою, вона опустилася на коліно і підняла кусень хліба. Я обурився і зневажливо зауважив: «Що за справи? Ти що, голодна?». Мати у відповідь лише спокійно сказала, що я ще нічого в житті не знаю. Через якийсь час все мені розповіла. Виявляється, коли вона була маленькою, батьків розстріляли, майно відібрали, а її семирічну разом із сестрою викинули за ноги на вулицю. Якийсь час вони жили і харчувалися на смітниках, поки їх не підібрав один вчитель-єврей. Він їх навчив математики, Анна, мамина сестра вступила до Львівського університету ім І.Франка, а мамі все ж таки довелося йти працювати на «Заготзерно». На початку 90-х, коли я звернувся до КДБ, щоб дізнатися свою історію, то отримав шок! Виявляється, дідові, замість того, щоб розстріляти, просто знесли голову трубою, щоб зекономити кулю і отримати пайок. Звинуватили його за 58 статтею «Ворог народу» через те, що на першотравневій демонстрації кинув репліку: «Як це так, що ті люди, які ще донедавна заважали владі, сьогодні поряд із нею?». Хоча насправді причина була в іншому. Він був авторитетною особистістю, за ним йшли люди, поважали. Таких знищували. Моя бабуся втекла з таборів і прожила до 94 років. Вона до кінця життя боялася розмовляти, якщо поряд знаходилися двоє і більше людей. Страх свідків залишився навічно. Адже тоді, у радянський період, особистостей знищували, щоб народ ставав безликим. І ми сьогодні, зневажаючи історію, теж стаємо безликі.
– Крім того, що мати вам розповіла, що ще пам’ятаєте зі шкільних років?
– Я був забіяка і хуліган. Після закінчення російської школи у Красилові, поїхав до Одеси вступати до кулінарного училища і... прогуляв з друзями вступні іспити. Коли батько прибув мене забирати, думав битиме, але він лише покартав. Я пообіцяв, що змінюся, вступив до Красилівського профтехучилища, яке знаходиться у палаці пані Маньковської. Бувало, годинами вивчав ковані перила, як і з чого вона виготовлені, почав вивчати історії роду Маньковських, блукав сквером. Друзі з мене сміялися, казали: «Саня, у тебе немає нормального стану, а лише крайнощі, ти або «урка», або найдобріший у світі романтик». Так воно насправді й було. Однак я й далі хуліганив, і вже геть розійшовся, аж поки вступив до Одеського технікуму нафти і газу. Тоді почалося справжнє студентське життя, у якому було все, що можна і не можна уявити. Обіцянку дану батькові виконав уже в армії. Я навмисно порушував правила, щоб мені давали найважчу роботу.
Після армії я пішов працювати на Красилівський машинобудівний завод, у компресорний цех, а через рік вступив до Кам’янець-Подільського педагогічного інституту на історичний факультет. Там я познайомився з дружиною, там організував свою першу виставку із вітальних листівок, яких мав кілька тисяч.
– Знаю, що Ви після інституту працювали у правоохоронних органах, чому не за фахом?
– У правоохоронні органи пішов, бо тоді там квартири давали. Мені теж дали. У Райківцях, із видом на в’язницю, у якій я пропрацював рік. Я відмовився, бо, по-перше, вигляд, м’яко кажучи, не дуже приємний, а по-друге, саме в Райківцях я зрозумів що таке система, і що зламати її нереально! Пропрацював там рівно рік і звільнився після того, як придушив повстання ув’язнених без жодного пострілу. На той час до в’язниці вже підтягнули дві сотні автоматників. Я вів переговори з авторитетами і мені вдалося зробити все, щоб не пролилася кров. Після цього випадку здав зброю, відмовився від підвищення. Але звільнитися з органів тоді було практично неможливо, тому мене перевели через Міністерство культури України на посаду наукового працівника, а потім старшого наукового працівника краєзнавчого музею у Хмельницькому.
– Знову радикальний крок: від зеків до музеїв! Це від безвиході, чи вам з дитинства закладали любов до культури, історії?
– Мама мене завжди вчила, що потрібно поважати традиції, коріння і завжди зважати на те, з якої сім’ї дівчина, товариші... однак, бачення культури в мені сформувала любов. Я вірю, що дружину Ларису мені дав Бог. Хоча я протягом двох років не міг цього осягнути, не розумів, хто зі мною поряд і чого я хочу. Але згодом я зрозумів, що дружина – це дуже щедрий подарунок Бога.

«Музей – це «общак», і ніхто не має права його зачепити»
– Одного разу в музеї я віднайшов занехаяну вазу. Виявилося, що вона із маєтку князя Сангушка. Я спеціально робив запит у Санкт-Петербург, де зберігається архів Сангушка. Очевидно, що під час революції, солдати користувалися нею, як предметом побуту: варили у ній щось, бо дно вилетіло. Ця ваза зроблена із сплаву срібла, бронзи і золота, із надскладними візерунками.
– Як Ви поповнюєте свою колекцію антикварних речей?
– Збираю її по крихтах: щось дарують знайомі, деякі експонати купував і на кожен маю акти дарування, прийому-передачі. На ті експонати, які купував у сімей, ми складали договір про те, що вони у будь-який момент можуть забрати свій предмет, повернувши мені кошти. Поки ніхто не мав бажання забрати жодного предмета. Я показую справжню культуру, якою вона була, а не бутафорію. У музеї ж колекції не поповнюються, а іноді й кудись діваються... Я вважаю, що музей – це «общак», і ніхто не має права його зачепити. Це спадок, який ми маємо передавати дітям, щоб і вони залишалися людьми. Саме тому й пішов із музею, де від мене вимагали бути кабінетним чиновником, а я так не можу жити. Спочатку торгував на ринку, потім продавав іграшки біля «Дитячого світу», а вже згодом із друзями відкрили свій антикварний магазин. Та з магазином і я зайнявся організацією власних виставок подільської ікони. Бував з ними в Одесі, у Кам’янці-Подільському. Тут ми з дружиною працюємо паралельно: я домовляюся і організовую, а Лариса розповідає. Вона робить це настільки грамотно, що я щоразу слухаю її ніби вперше, вона кожну виставку перепускає через серце.

«Культура потрібна, щоб залишатися людьми, незламними і думаючими»
– Однак зараз Ви знову повернулися до музейної роботи. Чиновник у вас переміг?
– Музей ім. Сковороди – це життя, а не кабінетна робота! Сюди я потрапив завдяки Тетяні Сарабін (журналістка ХОДТРК «Поділля-центр», померла 1999 року, у віці 38 років – авт.). Вона познайомила мене із Михайлом Чайковським та іншими цікавими людьми, звела до купи однодумців. Тут, у музеї, я вперше провів виставку подільської ікони, виставку батьківської хати. Саме звідси я почав пропагувати філософію про те, що ми живемо у віллах, але й досі кажемо «хата». Вже два роки я тут працюю на посаді директора. Дуже ціную власну культуру і розумію, що нам потрібна культура для того, щоб залишатися людьми, незламними і думаючими. Адже чому не модно просувати українську культуру? Якщо ви живете своєю культурою, розумієте її і цінуєте, то вас важко зламати, бо у вас є бачення, плани на майбутнє і енергія все це втілювати. Тому зараз точиться невидима війна за думаючих людей.
– У Вашій колекції є предмети старовини саме вашого роду?
– Звичайно є! З предметів побуту в мене залишився лише графин дідуся, аристократичний, з авторським підписом майстра, з оригінальним візерунком... А більшість предметів «розійшлося», коли дідусів розстріляли. Вже потім мама розповідала, що бачила бабусину швейну машинку в одного колишнього керівника, розшиті вручну кожухи – в іншого. Для мене й досі залишаються святими предмети побуту мого дитинства: мисники, лавки, піч, борщ, вишиті доріжки з коноплі та шерсті та домашній іконостас і обов’язково – глиняна хата. Я цим жив і досі живу, вболіваю за збереження культури села, традицій.
– Традиції вашої сім’ї переходять у спадок вашим синам?
– Звичайно, у нас й досі зберігається одна з найкращих традицій – чаювання. На кожен привід і ситуацію є певні чайники, у нас їх ціла колекція як святкових, так і повсякденних. Для мене чай – це традиція, ритуал, обов’язково скатертини, до кожного приводу, індивідуальна порцеляна, різноманітні грілки для чайника. Обов’язкові також серветки та чайні ложечки авторської роботи. Це традиція не спадкова, а мною започаткована, бо я дуже люблю чай і все, що з ним пов’язано, хоча батько нас із братом теж привчав до трав’яних напоїв, меду з горіхами. Діти у мене теж бережуть традиції, ми з дитинства прищеплювали їм любов до свого роду, до читання. Старший син Антон ще з чотирьох років читає. Зараз він працює юристом в університеті «Україна». Молодший син захоплюється музикою, грає на фортепіано. Він ще у три роки мені казав: «Тату, обережно, це ж порцеляна!».
– Принципи, на яких вас виховували, застосовуєте до своїх дітей?
– Батьки нас привчали до того, що ми повинні вміти все. Тому я й зараз вмію і люблю готувати. Моїй сім’ї подобається, як я готую борщ, хоча дружина сварить мене, що він виходить густий, але у ньому є все: окрім традиційних складових: м’яса, картоплі, капусти, буряка, моркви і усього решти, я обов’язково додаю селеру, перець болгарський, помідори… Однак секрет завжди у дрібницях. Я, до прикладу, часник завжди розтираю у макітрі, знаю коли додавати сметану і скільки, не зажарюю борщ, не дозволяю йому закипіти, всі продукти лише мліють. І взагалі, я мрію збудувати справжню українську піч, адже я маю всі необхідні баняки, прихватки, рогачі… До речі, коли був студентом, завжди готував величезні порції борщів, гарнірів. Потім студенти складали оди моїм борщам! Продукти я, мов Робін Гуд – збирав серед багатих, а готовими стравами ділився з усіма.
– І наостанок, розкажіть, що то за історія з ганчіркою, через яку Вас вигнали із гастроному?
– Ми поїхали із Михайлом Чайковським на виставку до Кам’янця-Подільського і в перерві зайшли до гастроному поблизу Домініканського костелу. Там прибиральниця саме мила підлогу. Я помітив що робить вона це дивною ганчіркою. Коли придивився ближче, аж онімів! Це був гобелен – герб Йосипа Ролле (польсько-український історик-письменник, за фахом лікар-психіатр, із спольщеного французького роду на Поділлі – авт.)! Мені його віддали за 50 гривень, а після цього власник закладу вигнав мене немов безхатченка, мовляв ходять тут диваки і скуповують ганчірки. Він просто не знав їй ціни, а я не став йому пояснювати.