“Кожна нова вистава — крок уперед”, - режисер Дмитро Гусаков

 За цей невеликий проміжок часу 28-річний режисер поставив три вистави, які з захопленням прийняв хмельницький глядач. А незабаром відбудеться прем'єра четвертої, на цей раз, дитячої. Кожна нова робота для молодого митця — це досвід та розвиток, він опановує нові жанри, втілює у життя нові сценічні та технічні рішення, а головне — прагне, щоб театр був наповнений сенсом...
Дмитро сповнений творчого азарту і планів, наполегливості і працьовитості. Як він жартома каже, режисер — це найскладніша професія. Досягти успіху можна, переконаний митець, от тільки доводиться докладати зусиль.

“Спочатку хотів бути актором”

- Дмитре, Ви одразу вирішили стати режисером?
- Спершу я хотів бути актором. У Харкові закінчив театральний інститут (зараз Національний університет мистецтв ім. І. Котляревського), за фахом “актор театру ляльок”. Займався у професора, заслуженого діяча мистецтв України Олександра Інюточкіна, який вперше на професійну сцену вивів український вертеп.
Режисурою, особливо драматичною, зацікавився на останніх курсах. Тому вступив до Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенко-Карого, де навчався у майстерні Володимира Судіна та Костянтина Дубініна. Одночасно працював у Київському міському театрі ляльок. Було складно навчатися на стаціонарі та працювати. Через три роки зрозумів, що потрібно обирати щось одне, і зупинився на режисурі.
- Як Вас “занесло” у Хмельницький?
- Перші мої вистави, “Дуель” (ставив у Харківському навчальному театрі) та “Інша людина” (у харківському театрі “На Жуках”) певним чином пов'язані із Хмельницьким.
Моєму одногрупнику Сергію Корнієнку сподобалася “Дуель”. Він шукав театр, в якому її поставити, і вийшло так, що поставив у вашому місті. Пізніше, коли шукав театр для себе, згадав про цей факт і теж звернувся до тодішнього директора Петра Данчука. Якщо в інших закладах, з якими я вів переговори про постановки, як правило, казали: “Зателефонуйте через місяць, прийдіть за тиждень”, то він одразу призначив зустріч.
Із запропонованих мною п'єс обрали “Не такий, як усі” Олексія Слаповського. Вирішили, що вона найкраще “лягає” на трупу і зацікавить глядача. У грудні 2012 року відбулася прем'єра, після якої мені запропонували залишитися працювати у Хмельницькому.

"Якщо завдяки батькові я вирішив стати творчою людиною, то завдяки маминим зусиллям це вдалося втілити у життя".

- А як пов'язана із нашим містом друга вистава?
- Її я возив на Київський фестиваль “JoyFest”, де познайомився з акторами хмельницького молодіжного театру “Дзеркало Всесвіту”. Їхали разом у поїзді (я теж добирався у Хмельницький, працював над виставою “Не такий як усі”), спілкувалися. А нещодавно, коли режисер театру Іван Кропліс пішов на пенсію, мені запропонували очолити “Дзеркало Всесвіту”. Знаючи акторів, я погодився.
Зараз працюємо над п'єсою “Кохання до втрати пам'яті” Валентина Красногорова. На осінь плануємо прем'єру.
- Повернімося до театру Старицького. Як розвивалася Ваша кар'єра?
- Друга вистава, за яку я взявся, була трагікомедія «Квартет для двох» за п’єсою Анатолія Крима. Її хотів поставити заслужений артист України Леонід Диса. Але, на жаль, пішов із життя і не встиг... Вирішили в пам'ять про нього доопрацювати і все ж таки поставити п'єсу.
Потім була комедія “Стрибок у постіль” за п'єсою сучасного французького драматурга Марселя Мітуа. Я перечитав близько 50 п'єс, поки знайшов “Стрибок у постіль”. На скільки мені відомо, це було перше прочитання в Україні, і досить вдале. На фестивалі “Тернопільські театральні вечори. Дебют” її досить гарно сприйняв глядач, журі присудило третє місце.

Батько, Сергій Володимирович, був артистичною людиною, любив співати та читати вірші.

- За комедію взялися, щоб догодити глядачеві?
- В Україні, як і в інших пострадянських країнах, існує поняття “репертуарний театр”. Насправді, у світі таке рідко буває: один проект відпрацювали місяць і беруться за новий. У нас же має бути постійний репертуар. І крім серйозних речей, які дозволяють розвиватися акторам та певній групі глядачів, доводиться ставити і легкі комедії, які залучать побільше глядачів. Але комедії також повинні мати сенс та ідею.
- 7 травня — прем'єра Вашої чергової роботи “Чотири чарівні перлини”, цього разу дитячої п'єси. Це теж для поповнення репертуару?
- Намагаюся, щоб кожна нова вистава була хоч маленьким, але кроком уперед. Хочеться розвиватися, робити нове, з чим не мав справу раніше.
Я ніколи не ставив дитячої вистави. Познайомився з автором, Богданом Мельничуком, прочитав його п'єси, і “Чотири чарівні перлини” сподобалася мені найбільше. Тут є де розгулятися режисеру.
Крім того, дитячі вистави справді потрібні театру. У цій п'єсі закладені хороші ідеї: потрібно робити людям добро, не чекаючи на винагороду, вчиняти по совісті. До того ж, цікавий постановочний момент: задіяний величезний театр тіней, відеопроектор. Вистава масштабна, у ній беруть участь десять акторів, стільки ж артистів балету, над декораціями працюють усі монтувальники.

Під час репетиції.

- Є вже наступна п'єса, яку Ви хочете поставити?
- Плани є, але я людина трохи забобонна, не хочу озвучувати їх. Якщо все вийде, думаю, буде цікаво та актуально.

“Мені цікаво, як влаштована людська душа”

- На Вашу думку, на якому рівні перебуває сучасна українська драматургія? Ви можете вибрати для себе щось цікаве?
- Є цікавий захід “Тиждень актуальної п'єси”, який відбувається кілька разів на рік у Києві. Там молоді драматурги читають свої п'єси, беруть участь режисери. Але цього замало. Потрібно проводити подібні заходи у Львові, Харкові, інших містах. Автори мають виписуватися, а держава — підтримувати драматургію.
Мені не дуже близький авангард, коли у репліках акторів чимало ненормативної лексики. Але і такі речі, мабуть, потрібні.

У виставі "Second life" (харківський "San-San театр") Дмитро брав участь  як актор.

- А що Вам близьке?
- Мені подобається сучасний український автор Олександр Вітер. А ірландець Мартін Макдонах — один з найсильніших драматургів сучасного світу, на мою думку. У його п'єсах, до речі, можна зустріти ненормативну лексику, але там вона не є самоціллю, а навпаки, додає колориту.
Як сказав київський режисер Едуард Митницький (Дмитро Гусаков пише магістерську роботу, присвячену його творчості — прим. авт.): “Завдання театру — говорити про влаштування людської душі. Мені цікаво, як людина проходить шлях від малюка ангельської подоби до серійного вбивці”.
Знаєте, чим відрізняється актор від режисера? У того ж Митницького є така думка. Якщо людина кинулася під потяг, актор буде запам'ятовувати, як вона рухалася, насупоювала брови, повертала голову. А режисер спробує зрозуміти, що її спонукало до цього. І це має бути головним в театрі. У виставі, будь то драма чи комедія, завжди повинен бути смисл.
- Ви — ліберальний режисер?
- Так, і в театрі Старицького, і у молодіжному театрі завжди закликаю акторів до співтворчості. Безперечно, я придумую основну канву, так би мовити, вказую дорогу серед поля, а як вони будуть рухатися: йти пішки, бігти чи їхати на велосипеді, — це вже їхня справа. Актори часто доповнюють мої ідеї, вносять зміни.
В той же час театр — це добровільне рабство, тому тут має бути залізна дисципліна. Я завжди закликаю до свідомості акторів. Можна накричати, але тоді людина не зрозуміє, чому так не слід робити. Коли ж вона усвідомлює свої дії, інша річ.
- Як ставляться шановані досвідчені актори до 28-річного режисера?
- Спочатку трохи насторожено: приїхав молодий хлопець, не відомо, що в нього в голові. Але побачили, що людина хоче працювати, дає конкретні завдання. У нас склалися гарні стосунки.

"Найцікавіше працювати над  чимось новим".

“Останнє слово батька стало життєвим кредом”

- Розкажіть про своїх батьків. Вони підтримали Вас у виборі такої творчої професії?
- Моя мама — Ольга Михайлівна родом з Курська. Закінчила академію культури, працює бібліотекарем у вузі. Батько, Сергій Володимирович, кілька років тому помер від раку. Він був військовим.
Мабуть, батько сильно вплинув на мене. Він був артистичною людиною, душею компанії. Міг поратися на кухні (дуже гарно готував) і в цей час читати Маяковського чи співати Висоцького. Я згодом виявив, що теж вмію виразно читати вірші. А в дев'ятому класі сказав мамі, що хочу бути артистом. Вона зраділа, що не футболістом. Бо я ще й у футбол грав, і досі вболіваю за харківський “Металіст”.
Якщо завдяки батькові я вирішив стати творчою людиною, то завдяки маминим зусиллям це вдалося втілити у життя. Вона знайшла театральну студію, в якій я займався, підтримувала при вступі до вузів.
Батько спочатку ставився не дуже серйозно до мого вибору. Але, на щастя, ще зміг прийти на мою першу виставу, після чого сказав: “Вибач, я помилявся. Ти робиш те, що любиш, до чого маєш здібності”.
Останнім, що він мені сказав, було одне-єдине слово — “Вперед!”. Воно і стало моїм життєвим кредом. Коли важко, згадую його і намагаюся рухатися уперед.

Вистава "Не такий,  як усі" за участю акторів Віри Резнік, Степана Бортнічука, Раїси Бортнічук та Лариси Курманової (зліва направо) - перша робота Дмитра у Хмельницькому.

- Після Харкова Хмельницький — не надто тихе місто для Вас?
- Провінція — в головах у людей. Провінційним можна бути і в Києві, і в Харкові. Звісно, тут інший ритм життя, спокійніший, розміреніший. Місто менше, тому і менше театрів. Хочеться, щоб більше молоді приїздило сюди, більше митців, які закінчили вузи у Львові, Києві, Харкові. Тоді місцевий театр вийде на якісно новий рівень.
- Плануєте осісти у Хмельницькому чи мрієте спробувати сили в іншому місті?
- Не можна із стовідсотковою впевненістю сказати, що я осяду тут. Можливо, колись мені знадобиться інший театр, більше місто. Однак на цей момент мене цілком влаштовує Хмельницький. Мені є тут куди рухатися і розвиватися.

Фото Дмитра СКРИПНИКА та з архіву Дмитра ГУСАКОВА.