Відлуння першого кохання

Зі щемом у серці пройшовся парком, де підлітком катався на велосипеді, зупинився біля кінотеатру, куди бігав із друзями на бойовики, зайшов у школу. Сонячні зайчики весело стрибали, віддзеркалюючись у вітринах магазинів, майже так, як у далекому дитинстві…
Відмітив про себе – мало що тут змінилося відтоді, як вісімнадцять років тому залишив рідні місця. Чудово пам’ятає ось цей комбінат з білої цегли, де працювали його дід та батько, на який мріяв влаштуватися на роботу. Але, на жаль, поки здобував освіту в технікумі, підприємство занепало – у країні почалася так звана перебудова. Довелося їхати в столицю, щоб заробити на шматок хліба. Втім, його тут ніщо не затримувало. Батьки загинули в автокатастрофі. Хотілося швидше виїхати. Хоча тікав він тоді не тільки від безробіття і туги за рідними, але й від нещасливого кохання…
Сергій давно був закоханий у Богдану – гарну та життєрадісну однокласницю. Вони не приховували своїх почуттів. Містечко маленьке, всі одне одного знають. Ось і знайшлися заздрісні та підлі люди, які їм цього не пробачили. Почалися плітки, наклепи. Особливо облили болотом злі язики його кохану: нібито вона зраджує Сергію. І таки добилися свого: не розібравшись, пара розійшлася. Ось так, піддавшись емоціям, він втратив найдорожче, що у нього було. Але ж йому тоді було тільки двадцять років!
Сергій із болем згадував проведені разом хвилини, їхні мрії, спільні плани на майбутнє… Але життя в Києві швидко поглинуло його. Знайшов роботу, поселився в гуртожитку, вступив на вечірній факультет до університету. І так поступово перестав прислухатися до голосу свого розбитого серця і згадувати сумне минуле. Життя налагоджувалося. Згодом він став керівником технічного сектору солідної установи. Одружився, отримав квартиру. Але через кілька років зрозуміли з дружиною, що їхній шлюб був помилкою… Відтоді він так і не влаштував особисте життя, повністю віддався улюбленій справі.
Сергієві було приємно і радісно, коли дізнався про те, що у містечку, де народився і виріс, планується відкриття філіалу фірми, а його керівництво призначило відповідальним за організацію і підбір кадрів.
Ось так він і повернувся на батьківщину. Тут його чекала цікава робота.
Містечко зустріло чоловіка тишею і спокоєм, дивним після бурхливого життя в столиці. Поступово звикав до розміреного ритму життя, все частіше подумки повертаючись у юність. Згадував своє перше і єдине кохання і те, як безглуздо його втратив. Як склалося життя Богдани? Де вона зараз? Може, навідати її батьків? Незручно якось…
Але доля завжди дає шанс. Одного разу в магазині він зіштовхнувся з симпатичною жінкою.
– Вибачте, будь ласка, – почув ніжних голос, який багато років тому змушував гучно битися його серце.
– Богдано, невже це ти? Привіт!
– Сергій… – схвильовано прошепотіла вона.
– А ти зовсім не змінилася! – сказав перше, що спало на думку.
Звісно, він помітив її «гусячі лапки» біля очей, її втому, зайві кілограми, але для нього вона була найкращою жінкою на світі, як багато років тому.
– У мене є дзеркало, – усміхнулася Богдана.
– Скажи краще, що ти тут робиш? Може, вип’ємо по чашечці кави?
– Добре, в мене є півгодини, поки діти повернуться зі школи.
– Діти? А скільки їх у тебе?
– Троє синів, – її обличчя засяяло щасливою усмішкою.
– Вітаю! Ти завжди мріяла мати багато дітей. Пам’ятаєш?
Півгодини пролетіло, як одна мить. Вони розмовляли про все одразу, насолоджуючись спілкуванням після довгих років розлуки.
Після від’їзду Сергія Богдана влаштувалася на роботу на склад – хотіла заробити гроші на навчання. Але важко захворіла мама, потрібно було доглядати за нею. Згодом вийшла заміж за хлопця, з яким познайомилася випадково на дискотеці. Жили разом із батьками. Богдана виховує трьох дітей, веде домашнє господарство, захоплюється вишиванням, а її чоловік працює водієм-екскаваторником на піщаному кар’єрі.
– Ти щаслива? – запитав він.
– Напевно, – швидко відповіла вона. – Адже у мене чудові хлоп’ята, вони надають мені сили, є для кого жити. Олег, взагалі-то, добрий, – продовжувала, ховаючи погляд. – Працює як віл, щоб удома був достаток. Але інколи не витримує, зривається, любить чарку перехилити.
Сергій ніжно торкнувся її руки. Довгі пальці жінки нервово тремтіли в його долонях. Він раптом зрозумів, що жодна з їхніх мрій юності так і не збулася.      
– Я тебе чекала, все сподівалася, що напишеш, зрозумієш, що не винна перед тобою…
Раптом двері кав’ярні відчинилися, і на порозі з’явилася жінка, яку повністю знищив алкоголь. Розтріпане волосся, неохайний одяг, затуманений погляд колись гарних очей. На ще не старому, але запухлому обличчі з’явилася крива посмішка.
– Чого витріщився? – гаркнула вона і, похитуючись, пішла до стійки бару. Сергій впізнав у цій п’яничці Риту, колись привабливу дівчину. Це вона розбила його щастя, обмовивши свою подругу Богдану. А він тоді повірив її теревеням…
Провівши Богдану додому, він запропонував їй зустрітися ще раз. Йому цього дуже хотілося, щоб поговорити, просто побути поруч.
– Зателефонуй через кілька днів, краще вранці, поки чоловік на роботі. Я не хочу, щоб він був присутній під час нашої розмови або підняв слухавку.
На фірмі було багато роботи, але час ішов повільно. Сергію дуже хотілося швидше зателефонувати, побачитися, він відчував, що його почуття спалахнули з новою силою. Він постійно думав про свою кохану, уявляв, що вона робить протягом дня. Як готує вечерю своїй сім’ї, як розчісує волосся, як перевіряє домашнє завдання синів. Він мріяв про неї. Про те, що могло би бути. І про те, що буде, коли вони зустрінуться. Він був упевнений: станеться щось дуже важливе. І він чекав цієї зустрічі з нетерпінням…
Богдана зателефонувала сама. Розмова була короткою: «Минулого не повернути, як неможливо склеїти розбите горнятко, і нові зустрічі ні до чого…»
Сергій згадав радість і блиск її очей, коли розповідала про своїх дітей, про свою сім’ю.
Таким було її життя в цьому місті, де всі про всіх усе знають. Він зрозумів, що чутки про їхні зустрічі можуть знищити крихке щастя коханої, матимуть погані наслідки для неї. А цього він не міг допустити вдруге, не мав права – ця жінка для нього багато означала. Повернувшись до Києва, він більше ніколи не бачив Богдану, не шукав зустрічей з нею. Але не забув. Згадував її щиру усмішку, відвертий погляд карих очей, ніжний голос… Нехай усе залишається, як є. Нехай Богдана по-своєму буде щасливою.