Музей особистих перемог

Народився 6 жовтня 1976 року в Хмельницькому.

Виступав за команди: «Динамо» (Київ), «Поділля» (Хмельницький), «Борисфен» (Бориспіль), «Волинь» (Луцьк), ЦСКА (Київ), «Чорноморець» (Одеса), «Дніпро» (Дніпропетровськ), «Металіст» (Харків), «Чор-номорець» (Новоросійськ), «Сталь» (Дніпродзержинськ), «Кримтеплиця» (Молодіжна), «Поділля-Хмель-ницький».

«Ось ця нагорода для мене, мабуть, найважливіша, - беручи до рук приз кращого голкіпера Всесвітньої універсіади 1995 року, каже 33-річний Олександр. – Тоді збірна Україна в Фукуоці посіла четверте місце, програвши «малий» фінал росіянам. А я був визнаний кращим воротарем турніру. До речі, у чвертьфіналі ми перемогли збірну Південно-Африкан-ської республіки, а я парирував чотири пенальті». І подібних призів, нагород чи грамот у спеціальній кімнаті, яку сам власник називає музеєм, вистачає. Ще б пак - Гуменюк грав у різних командах, як в Україні, так і в Росії. З його життям та трофеями знайомився кореспондент «Є! Теленавігатора».

З КИЇВСЬКОГО «ДИНАМО» ДО…

У 16 років Сашко, який три роки навчався у столичному спортінтернаті київського «Динамо», повернувся до Хмельницького, щоб стати гравцем рідного «Поділля». До того ж, команду тоді очолив Микола Гриневич, перший тренер Сашка. Щоправда, витіснити з воріт Шуховцева, Баталова чи Порицького для молодого голкіпера було просто нереально. А через півроку Гуменюк опинився в бориспільському «Борисфені». «Сталося це випадково, - згадує екс-голкіпер. – Я поїхав на збори юніорської збірної України, і мій батько переплутав стадіони, привізши мене на інший, де тренувався «Борисфен». Віктор Колотов, який очолював «Борисфен», зателефонував тренеру збірної, щоб сказати, що я потренуюся з ними. І після цього Колотов запропонував мені піти до їхньої команди. Так я в 16 років почав грати в дорослий футбол, розпочавши ігри в другій лізі». В музеї Олександра й досі зберігається футболка, в якій Гуменюк грав за «Борисфен». «Ніколи й не думав про створення такого музею, - зізнається наш співрозмовник. – Це мама все збирала! А потім, коли я все назбиране побачив, зрозумів, що потрібно виділити вдома окрему кімнату, де все це можна було б поставити. Та й дружина Соломія була тільки «за». Зараз дивлюся, і ловлю себе на думці, що приємно все це згадувати».  

ЧЕМПІОН РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

На сімнадцяти квадратних метрах розмістилися не лише здобуті футболістом трофеї, а й сувеніри з різних країн світу. «Ось грамота за те, що я був на крайній точці землі в Кейптауні, куди збірна України, на жаль, так і не поїде наступного року, - каже Гуменюк. – А ось фото (гортаючи якийсь журнал, показує Олександр – прим.авт.) нашого випуску «Динамо»: я, Слава Кернозенко, Андрій Шевченко. Ну і медальки мої – бронзового призера чемпіонату України в складі харківського «Металіста». А цей диплом засвідчує, що я в 1991 році став чемпіоном Радянського Союзу серед юнаків у складі київського «Динамо». Є ще - приз кращого голкіпера турніру імені Макарова, який я здобув, виступаючи за столичний ЦСКА». А в одному з куточків музею наче притаїлася велика валіза, набита різноманітними газетами, які назбирала мати футболіста. «Це все, що про мене писали, - каже Сашко. – Ось навіть є про те, як я перейшов до московського «Спартака». Щоправда, пограти там не судилося. У першому ж товариському матчі отримав важку травму, через що довгий час був поза футболом. А ось газета «Є Поділля», в якій написали про те, як хмельницькі хлопчики, яких я зараз треную, виграли в Італії престижний турнір». До речі, різних газет та журналів, в яких згадується Олександр Гуменюк, у власника музею більше тисячі.

НОВІ ТРОФЕЇ, НОВА ПРОФЕСІЯ

Третє місце на міжнародному турнірі «Долина-2009», друге місце в «Кубку Прикарпаття-2009» та перше - в Італії на «Lemon Cup-2009» - це все нові здобутки Олександра. Щоправда, вже не як футболіста, а як дитячого тренера. «Зараз набираю у футбольну секцію дітей з 1998 по 2005 роки народження, - розповів Гуменюк. – І хочу з ними підкоряти нові вершини. Тренерська робота доволі цікава, а у Хмельницькому багато талановитих хлопців, яким просто необхідно допомогти стати футболістами. І вже перші «ластівки» цієї роботи є – ось три трофеї, які в цьому році ми виграли. Разом із цим, я продовжую працювати у школі голкіперів, яку відкрив цього року. Наприкінці грудня ми поїдемо на турнір до Німеччини, де, переконаний, «Поділля» здобуде черговий трофей».