Дерев’яна імперія

Будинок Володимира Свєцького із села Крупець Славутського району нагадує виставкові зали художнього музею

Односельці добре знають про таланти крупецького умільця. І ми завітали до нього у гості, щоб почути історію його захоплення.
Колись столяр Тимофій Свєцький зробив сину Володимиру першого різця. Юнак почав вирізати. Ні малюванню, ні художній різьбі по дереву пана Володимира ніхто не вчив. Просто брав шматок деревини і вирізав, створював образи із власної уяви.
„Ось ту рибку, з якої зробив декоративний стіл, я побачив у мультфільмі, – розповідає умілець Володимир Свєцький. – Я її запам’ятав і вирізав. Довго не знав, що з нею робити, а потім вирізав ще одну рибку, мушлю, водорості, і вийшов стіл!”.
Після служби в армії, молодого талановитого хлопця помітили на заводі „Будфарфор” у Славуті, де працював його батько. Відтак Володимир 14 років присвятив професії художника – малював патріотичні плакати. Про це, сміючись, розповів нам „крупецький самородок”, під час екскурсії по власному помешканню. А експонати починаються ще від хвіртки. У дворі стоїть альтанка, схожа на казковий будиночок якогось чарівного лісника. А в хаті – куди не кинь оком, скрізь майстрові шедеври – власні картини на склі у різьбленій рамі, оздоблене дерев’яними білими лебедями дзеркало, меблі, прикрашені вирізьбленими завитками, екзотичні маски химерних героїв, ведмеді, олені, крокодили...
„Мій брат – мисливець, то для нього усі ті олені та крокодили. А от статуї жінок, маски – це вже для його дружини, – пояснив пан Володимир, демонструючи свої твори ще й у братовій квартирі. – Я ще хочу зробити для них вирізьблену картину на всю стіну. Там будуть колони, обвиті плющем, вдалині виднітиметься море, ясна погода і світанок. Але це поки плани”.
Серед доробків пана Свєцького не лише вироби із дерева та картини. Він випробовував усе – робив глиняні маски та статуетки, макраме, композиції з коріння. Є навіть „мисливський” трофей – ведмежа шкіра із штучного хутра з дерев’яною головою.
„Коли був молодший, багато малював. А зараз працюю з деревом. Та й взагалі беруся за різак, коли немає роботи. Щоб не сумувати. Я різьблю, скільки себе пам’ятаю. Нікуди подіти усі ті речі. І друзям, і знайомим вже надарував, у самого вся хата заставлена, – ділиться умілець. – А виставки ніколи не влаштовував і нічого не продавав”.
Пан Володимир з нетерпінням чекає весни, щоб у його сільській майстерні – подвір’я за хатою – була можливість творити. Натхнення умільця не зраджує, в його уяві вже багато задумів, які зачекалися втілення.