Олег "Одеса" Плахотнюк: «Я спортсмен і тусовщик в одній особі»

Він і справді такий - досить серйозний, дуже працьовитий і... справжній чоловік. Яких сьогодні, на думку багатьох жінок, залишилося так мало. Сьогодні Олег Плахотнюк - спортсмен, бізнесмен, один із найвідоміших тусовщиків Хмельницького і... наш співрозмовник.

«Одесою» я став банально»

– Олеже, як би ти сам представився нашим читачам?
– Останнім часом я представляюся як Олег «Одеса» Плахотнюк. «Одеса» – це мій нікнейм. Історія його виникнення трохи банальна, але водночас цікава. Ще 15 років тому, коли я почав займатися регбі, наша перша гра на виїзді була в Одесі. Ми, 15-річні молоді хлопці, тоді виграли. Повернулися до Хмельницького, і я свого друга почав називати Одеса, а він мене. Але у нього вже було прізвисько, а в мене ні. І ось так та «Одеса» до мене й «приклеїлася».

– А ким ти, насамперед, є зараз?
– Я себе позиціоную як тусовщик-спортсмен. Скоріш за все так, хоча трохи ще, мабуть, я бізнесмен. Бізнесом займаюся з 18 років, є директором та засновником двох приватних підприємств. А ще я працюю арт-директором у нічному клубі «Токіо», директором у спорт-клубі «Evolution» та до недавна ще й був директором клубу «Vitо Carleone», з яким зараз вирішив «зав’язати» – не встигаю усе.

– Тобто, нічний клуб «Токіо» та спортклуб «Evolution» – це не твій бізнес?
– Я є співвласником спортклубу і, відповідно, працюю там директором, а у  «Токіо» – я найманий працівник. Хоча, чесно кажучи, до цього нічного клубу я трохи таки «доклав руку». З хлопцями, які його тримають, у нас є спільний бізнес. Тож коли ми кілька років тому з ними спілкувалися, і вони мені повідомили, що мають вільне приміщення і не знають, що там зробити, я їм запропонував відкрити нічний клуб, оскільки у Хмельницькому їх мало. Ця ідея довго не втілювалася у життя, потім клуб відкрився,  і ось чотири місяці тому мене та усю нашу команду «Odessa Promo Group» запросили туди працювати. І тепер ми одне ціле.

«Коли життя кидає мені виклик, я його приймаю.  Так сталося і з «Арт-пабом»

– Раніше ти був лише спортсменом, займався регбі. Як виникла ідея організовувати вечірки?
– Я сам по собі людина дуже весела, компанійська, люблю відпочивати, завжди, усе життя, любив ходити у клуби, танцювати, і ось одного разу в моєму житті стався такий випадок. Павло Моргун, який грає зі мною у регбі, був співвласником клубу «Арт-паб 68». Одного разу він мені запропонував викупити його частину цього клубу. «Арт-паб» тоді уже занепадав – кухня не працювала, податки не платилися, людей уже не було. Це  було влітку 2007 року. Мені було цікаво, і не тому, що це було щось нове, а тому, що доля мені кидала виклик, і я його прийняв. «Арт-паб»  вважаю вдалим своїм проектом. Ми взялися за нього з моїм рідним братом Ігорем, і буквально за три-чотири місяці підняли клуб фактично до тієї вершини, на якій він перебував під час відкриття. Знову до нас стали їздити цікаві гурти, приходити люди. Але з часом «Арт-паб» своє віджив. Тоді ми зробили тут ремонт і відкрили «Vitо Carleone». Такий собі проект – суміш ресторану і клубу, де грала жива музика, проходили вечірки. Ми вгадали  з форматом. Раз у два тижні, по п’ятницях, привозили дорогі гурти, які грали рок-н-рол, проводили костюмовані вечірки, що завжди було нашою «фішкою». Придумали нове доросле ток-шоу «Про нього», де говорили про секс. А потім пішов спад, та й я відчув, що уже не витягую. До того ж мені запропонували роботу у «Токіо», й довелося вибирати – або тут, або там.

– І ти проміняв «Vitо Carleone» на «Токіо». Чому?
– Тому що те, що було у «Токіо» до «Odessa Promo Group» важко було назвати «нічником». Мені було цікаво усе там змінити, зробити з «Токіо» «просунутий» модний клуб. 12 березня ми провели там першу вечірку. Це була доросла «тусовка» з чоловічим та жіночим стриптизом, усе було яскраво, весело. Наступного дня у нас був Dj Romantiqie. З того часу ми почали «гнути» свою лінію. Змінили формат, вийшов такий собі симбіоз легкої клубної музики і популярних радіохітів. Тобто, у будні в нас грають радіохіти, а у п’ятницю та суботу в нас клубний формат – шоу-програма. Це чи стриптиз, чи показ мод, чи ще щось, на що цікаво подивитися. До прикладу, ми привозили шоу товстуль, було в нас і травесті-шоу. Крім того, маємо ми і власний шоу-балет «Токіо». Вони дуже цікаві, за що окрема подяка їхньому керівникові Аллі Приступі.

«Хмельницький – абсолютно не клубне місто»

– Ти пам’ятаєш свою першу вечірку?
– Це було, коли я уже був в «Арт-пабі», але точно сказати, що це була за вечірка, не можу. Мабуть, якийсь концерт. А от коли вперше довелося побувати у ролі ведучого, добре пам’ятаю. Це було на Новий 2008 рік. На новорічній вечірці в «Арт-пабі» мені довелося «перевтілитися» у Діда Мороза.

– Хмельницький можна назвати клубним містом?
– Ні. І це дуже велика проблема Хмельницького, бо ми абсолютно не клубне місто.  Ну, наприклад, узяти міста, які з нами сусідують – Чернівці, Вінницю, Тернопіль. Міста за населенням приблизно такі ж, як Хмельницький, ну Вінниця трохи більша, але в кожному з них є мінімум шість нічних клубів. А у нас що? «СВ», «Шторм» та «Токіо». Крім того, у нас дуже мало тусовщиків. У багатьох хмельничан навіть немає усвідомлення того, як потрібно правильно відпочивати у клубі. Клубну культуру, як на мене, у нас ще треба популяризувати.

«Стану майстром спорту з регбі, і можна буде із ним зав’язувати»
– Слухаю от тебе і думаю – як ти усе встигаєш, стільки всього: і спорт, і бізнес, і тусовки?..
– Ну, у мене є багато помічників. Це і моя дружина Оля, і наш резидент Дмитро Шевчук, він моя права рука в «Odessa Promo Group», у бізнесі мені допомагає мій друг Віталій Бережний, за що я йому дуже вдячний. Тобто, у мене є багато людей, на яких я можу покластися. Але, чесно кажучи, сьогодні, маючи три бізнеси, я деколи таки розриваюся, не встигаю усюди. Я відчуваю на підсвідомості, що десь не допрацьовую. Тому, якщо буде така можливість у майбутньому чогось позбутися, я позбудуся. Можливо, це буде спорт.

– Чому саме він?
– Тому що може статися так, що пройде кілька років і я відчую, що більше не потрібен команді, чи я вже не тягну. Люди не можуть до старості бути у спорті, це нонсенс. Розумієте, я спортсмен до мозку кісток, і натура, психологія у мене спортивна, тому я маю бути лідером. Я маю виходити на поле у стартовому складі. З цього року я віце-капітан нашої хмельницької команди «Оболонь-Університет». Для мене це дуже почесно. Останні п’ять років я основний гравець, на мені будується гра у нападі команди. Але зараз у спорті в мене є нова мета – потрапити  в команду по регбі-7, нарешті, стати майстром спорту, бо кандидат у майстри спорту я вже років десять. Так що поки спорт покидати зарано, є ще куди рухатися, але з часом це може статися.

«Коли отримуєш все одразу, не відчуваєш смаку успіху»

– Який ти у житті?
– Дуже серйозний, фундаментальний. Напевно в силу того, що я Козеріг. Люблю іти вперед, але повільними кроками. Тому що, якщо отримати все одразу, то не відчуєш успіху на смак. А ще у колі моїх регбійних друзів мене деколи підколюють, що я метросексуал. Так, я метросексуал, але ввечері. А вдень я трудяга. Я їду на роботу, вантажу мішки, приїжджаю додому брудний, збираюся на тренування, а ввечері миюся, роблю зачіску, і, взагалі, перевтілююся у такого собі мачо й іду або
знову працювати, але вже як організатор вечірок, або відпочивати.

– Книжки читаєш?
– Аякже. Я взагалі вважаю себе досить начитаною людиною. Я дуже захоплююся історією, особливо Другої світової війни, тому перечитав майже усього Віктора Суворова. Кілька разів перечитував «Майстра та Маргариту» Булгакова. Можу похизуватися тим, що прочитав ще у школі усі чотири томи «Війни і миру» Толстого. Я людина відповідальна, тому читав усіх класиків, яких задавали у школі. Зараз трохи менше читаю, більше періодику, усілякі журнали – чоловічі, жіночі, спортивні.

«Сьогодні пробую себе в новій іпостасі – батька»

– Розкажи трохи про особисте життя. Як ти познайомився зі своєю теперішньою дружиною Олею?
– Можливо, це прозвучить банально, але з Олею ми познайомилися у тренажерному залі. Хоча вона теж дуже любить різні тусовки, як і я, але десь у клубах ми не зустрічалися, як не дивно. Досі не зрозуміло для мене, що я не помітив її десь на вечірці, а звернув увагу на неї саме у тренажерному залі. Це було чотири роки тому. Я помітив її, оскільки вона була досить симпатичною, яскравою дівчиною, гарно виглядала. Я відчув, що вона до мене теж не байдужа. Спочатку усе було на рівні жартів, потім «привіт-пока».  Але одного разу я осмілився, але не взяти у неї телефон, а дати їй свій. Вона мені того ж дня зателефонувала, сказала: «Привіт, перевірка зв’язку». Так ми стали здзвонюватися, потім гуляти разом, зав’язався роман, він був досить бурхливим. Зустрічалися ми довго – три роки. Чого тільки за ці роки не було! І сварки, і розлучення, і потім знову кохання до безтями. Поки не зрозуміли, що просто створені одне для одного. Можливо, це і добре, що усе це в нас вже було, і що ми змогли залишитися таки разом. А зараз ось ми чекаємо дитину.

Ми, звісно, планували народжувати дитину, але трохи згодом, потім, коли усе стабілізується, вляжеться. Але так сталося, що Оля завагітніла, і я цьому дуже радий. Мені вже тридцять років, так що, мабуть, уже й пора. Оля уже на п’ятому місяці вагітності, трохи вже видно животик. У нас буде дівчинка. Так що зараз я себе пробую у новій іпостасі – я готуюся стати батьком. Вважаю, що це все не так просто, оп – і став ним. Я читаю спеціальну літературу, ходжу з Олею до лікарів, все дізнаюся, в усе вникаю. Я хочу бути гарним батьком, а для цього я маю підкуватися теоретично, а потім  подивимося. Так фундаментально я люблю підходити до всього. А тим паче, коли йдеться про життя моїх рідних та близьких. Дуже хочеться бути прекрасним батьком.