ye-logo.v1.2
8 Грудня, 2019

Олена Скорупська: «Коли носиш сонце в собі, то неважливо, що відбувається навколо»

Культура 3411

Коли мова заходить про мистецтво, у неї загоряються очі. Ця тема для неї свята.

ДОСЬЄ: Директор Хмельницької дитячої школи образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Народилася і до двадцяти років прожила у Москві. Закінчила Московський поліграфічний інститут. Згодом із батьком-військовим та матір'ю переїхали
до Хмельницького. Навчалася у Львові. Член Національної Спілки Художників України.
Працює у галузі графіки, живопису.

Говорити про мистецтво і творити його вона може годинами, а милуватися творами – постійно.
– Тому що мистецтво – це наука, – стверджує Олена Василівна. – Це унікальна та універсальна мова, і її потрібно вивчати. Адже, коли не знаєш мови – неможливо зорієнтуватися чи зрозуміти щось. Я це добре знаю, бо коли у 1991 році вперше приїхала у Німеччину, знала тільки «партизанський набір» з двох висловів: «хенде хох» і «Гітлер капут», а решта для мене взагалі нічого не було зрозуміло. До того ж, мене тоді не зустріли і я змушена була сама діставатися до місця призначення. Так само почуваються люди, які не розуміються у мистецтві, коли потрапляють на виставку чи на концерт. І, можливо, я не права, але вважаю, що такі люди умовні каліки. А каліцтво духовне – воно страшніше ніж фізичне.

Краса – це завжди позитив
– Кажуть, що художник взагалі бачить все не так, як усі…
– Це правда. Я бачу скрізь красу, вишукую її, і вона завжди несе позитив. Я збираю усі позитивні образи, і з часом вони виливаються на полотні у якийсь зовсім інший, не схожий ні на що, окремий світ. Адже, є формула краси і вона має такі складові, як кольорова гармонія, ритміка, цілісність образу, виразність. Коли все це присутнє в образі чи просто у природі, тоді ми, мимоволі, бачимо красу.

– А в житті у Вас є формула краси?
– Для мене краса – це завжди позитив. Ці поняття для мене рівнозначні і однаково важливі. Я навіть коли ілюструвала дитячі книги з негативними героями, то зображала їх кумедними, але нестрашними. Дитина не повинна боятися, вона має сприймати їх як щось протилежне добру. А ще, я вважаю, що зла у світі вдосталь і воно саме по собі плодиться і розповсюджується.

– А як побачити красу, наприклад, у дощовій осінній погоді?
– Коли носиш сонце в собі, то неважливо, що відбувається навколо. Ти сприймаєш оточуюче середовище, і воно діє на тебе по-іншому. І жодна сльота не впливає, не дратує тебе і не несе для тебе негатив. Все залежить від того, як сприймати, а не яке воно є насправді.

– Цього можна навчитися чи це вроджена здібність?
– Мені здається, я з дитинства була налаштована на те, щоби бачити щось гарне, відшуковувати його.

– І знали, що будете художником?
– Ні. Мені аж у п'ятнадцять років щось «бемкнуло» і я почала малювати. До того я з 5 років займалася музикою, у школі – спортом і драмтеатром.

– А до того як Вам «бемкнуло», як Ви кажете, ким хотіли стати?
– Ніким. Я просто над цим ніколи не думала і не знала, ким хочу стати. В мене не було вільного часу, бо я займалася багатьма напрямками діяльності. Батьки хотіли, щоб я займалася музикою, але я завжди знала, що не буду нею займатися. І коли я почала малювати, то в мене одразу все вдавалося. Я збирала по краплі якісь красиві елементи, враження, миті і, коли назбирувалося всього, тоді хотілося щось намалювати. Часто бувають моменти, коли я відчуваю, що мені просто необхідно творити. Але зараз у мене дуже мало часу для цього, я на жаль, більше займаюся адміністративними справами.

– Невже адміністратор потроху ви­тісняє із Вас художника?
– Він не витісняє, а обмежує його. Зараз я малюю лише в неділю, але цьо­го мало. Хоча, моя теперішня робота – це продовження попередньої, коли я малювала. Я знаходжуся у мистець­кому середовищі, але ностальгія за майстернею у мене є. Коли заходжу до учнів у клас і бачу, як вони по-доброму «пихтять» над своїми роботами, мені теж хочеться повернутися у свою майстерню і працювати, як вони.

Кожна картина – це нова історія кохання
– Зазвичай у майстернях художників панує творчий безлад…
– У мене ні. Батьки завжди мене привчали до порядку як внутрішнього, так і зовнішнього, адже я донька військового. В мене взагалі не все так, як у більшості художників. Як для художника, я дуже рано встаю – о п'ятій годині. Я жайворонок і дуже багато встигаю зробити у першій половині дня. Ми з чоловіком навіть у майстерні працюємо по черзі: я зранку, а він після обіду. У нас майстерня розділена навпіл і у кожного все охайно поскладано: картини, пензлики, фарби, ескізи. Хоча зараз, коли у майстерні я з'являюся рідко і мені шкода витрачати час на прибирання, можливо, теж панує творчий безлад.

– А вдома теж по черзі пораєтеся?
– У мене чоловік – майстер на всі руки. Коли ми були у Німеччині, господарі, які нас приймали, планували застеляти плитку в будинку. Він запропонував свою допомогу, а вони не вірили, що художник вміє це робити. Коли він усе зробив, вони були у захваті. Він і ремонт в будинку зробить сам, і навіть шити вміє. А готує так, що жоден фешенебельний ресторан не зрівняється. Все робить творчо і у все вкладає душу. Це для художника норма: жити творчо, працювати, любити, все робити з задоволенням і натхненням.

– Відпочиваєте теж творчо?
– Я відпочиваю, коли бачу щось красиве, іноді приходжу в майстерню, дивлюся на наші з чоловіком картини, і це – найкращий відпочинок.

– Їх створення це теж відпочинок?
– Це свято для душі. Але не відпочинок точно. Коли я працюю, то я нічого і нікого не бачу, не чую. А, буває, коли малюю і відчуваю, що в мене руки трусяться, потім усвідомлюю, що я вже сім годин підряд працюю. Але душа при цьому «викладається» повністю і це відчувається у роботі. Знаєте, я порівнюю творчість із коханням. Коли все починається – ти хвилюєшся, тремтиш, в захопленні, а потім приходить повне розчарування. Не завжди, звичайно, але часто. Тобто, кожна моя картина – це нова історія кохання. Бувають моменти задоволення, а бувають – повного розчарування.

– Зате в житті у Вас із чоловіком одна на двох картина, одна історія кохання.
– Так, ми познайомилися у Львові, де обоє навчалися. Там у нас народилася і донька, до речі, народила я її наступного дня після державного іспиту, а через місяць захистила дипломну працю.

– Як Вам це вдалося?
– Дякуючи моїм батькам. І не тому, що вони мені допомагали, а тому, що дали дуже багато життєвої енергії. Вони енергійні, цілеспрямовані і завжди були прикладом для мене. Я виросла в родині, де була абсолютна любов, гармонія і повне розуміння одне одного. В такій атмосфері все робилося легко.

– Ваша донька теж людина творча?
– У неї зараз найтворчіша робота з усіх – вона виховує дитину. Разом із чоловіком вони живуть в Японії.

– Ви у гості вже їздили?
– Так. Нам з чоловіком дуже сподобалася Японія. Це одна з найморальніших країн, які я знаю, а бували ми у багатьох країнах. Японці ніколи не візьмуть чогось чужого, в них дуже високий рівень культури та виховання. Їм з дитинства прищеплюють повагу до людей, оточуючого світу. А ще в них не прийнято давати чайові у ресторанах та кафе.

Любить: Життя, природу, інтелігентність.
Не любить: Несмак, тупість, зухвалість.


Фото студії «Інша студія» та з домашнього архіву.
 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую