Український поет - "вісімдесятник"
Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2009 року Павло Гірник читає свої поезії.
Народився 30 квітня 1956 у Хмельницькому. Син письменника Миколи Андрійовича Гірника. Мати Тамара Дмитрівна (1926–1989) – етнограф. 1973 року закінчив середню школу в Хмельницькому. Вчився на філологічному факультеті Кам'янець-Подільського педагогічного інституту (1973—1974, закінчив перший курс), 1974 року перевівся до Київського педагогічного інституту (закінчив 1977). Закінчив Вищі літературні курси (1987—1989).
Член Спілки письменників України (1984), а від 1996 року — член Асоціації українських письменників.
Нині живе в Деражні – районному центрі Хмельницької області.
Збірки поезій:
* "Посвітається" (2008).
* "Коник на снігу" (2003).
* "Брате мій, вовче", "По війні" (2000).
* "Вибране" (Городок, 1996).
* "Китайка", "Калина", "Се я, причинний…" (всі три – Хмельницький, 1994).
* "Летіли гуси…" (1988).
* "Пахота" (1985) – у перекладі російською мовою.
* "Спрага" (1983).
З творами поета можна ознайомитись за адресою: http://poetry.uazone.net/hirnyk/
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами:
Павло Гірник 07.12.2010 20:28
Калина (автор Павло Гірник) Не загайся, калино, цвісти при вікні. Не чекай на тепло, на завії не сердься. Горобиної ночі у сні-напівсні Пригорни мене, сестро, до тихого серця. Продаємо тебе, клянемося тобі, Білі руки ламаєм до всохлої гілки… Виростай не для слави, зітхань і журби, А буйній щовесни для синів і сопілки. Перебуду з тобою лихий вітролом, Не обмовлюсь про кпини, про болі і муки. Не вагайся, калино, цвісти під вікном, Невигойні до нас простягаючи руки. Будуть сльози лукаві і дотепи злі. А як виберуть правду, мов очі безвинні, Кобзарем отемнілим піду по землі, І за руку додому вестиме калина. І ту пісню, яка залишилась мені, І той біль, що ніяк між людей не обтерся, В поруділим степах на своїй чужині Боронитиму, поки є голосу й серця. Хай гудуть над землею вітри німоти, Хай виламують все до останньої гілки Горобиної ночі вогнем самоти Я випалював душу, неначе сопілку.