Цілитель дружить з нетом

Валерій та його «Мадонна Літа». . Фото: Фото автора.

До Валерія Червоняка з Кам’янця-Подільського за допомогою звертаються представники влади та іноземці

Цілителю потрібні міцні ноги. Може, й козлячі
– Про цього «козла» не пишіть! А як напишете, то ми всі в вашу газету поскаржимося! – голосно вимагала базарна жіночка. Вона доганяла мене поміж базарними рядами, щоб виступити отаким безапеляційним цензором.
Ще хвилю тому я розпитувала її про травників, які торгують на центральному ринку в Кам’янці-Подільському усіляким зіллям. Вона знає всіх, бо й сама виносить на продаж сушені лікарські трави. Ніхто з її сусідів не бажав, аби про нього та його секрети написали в газеті, то ж я подалася до крайнього прилавка, де за горою пакетів зі зборами посміхався молодий чоловік. Саме його скандалістка грубо нарекла «козлом». «Ти диви, подумалося, і тут конкуренція велика, як у будь-якому бізнесі!» Хоч травник – то не зовсім бізнесмен, а швидше таки цілитель, помічник для тисяч хворих, яким важко долати їхні фізичні недуги, вдаючись лише до традиційних пігулок. У краї є травознаї, які все своє життя збирають зілля та виносять їх на ринок. Звісно, вони заробляють на своєму товарі сяку-таку копійку. Але порахуйте, скільки треба сил, аби з досвітку до обіду збирати зілля далеко від автотрас та нести на собі мішок до сільського горища, де найкраще висихають цілющі трави. Щоб бігати по горах, ущелинах та видолинках, треба мати по-справжньому міцні, «козлячі» ноги. А ще ж треба володіти неабиякими знаннями, перелопатити купу фахової літератури, щоб знати, що і від чого, бо в травника, як у медика та сама заповідь –«Не нашкодь!».

Як хвороба … допомогла
Валерій Червоняк до неприємного епітета на свою адресу поставився вельми спокійно й не став устрягати в суперечку. Я ж пояснила розлюченій базарниці, що журналісту ніхто не може затикати рота, окрім того, я чудово сама знаюся на лікарських травах, то ж зумію розрізнити, що «козел» поклав до пакетів: подорожник чи мелісу, злинку чи ялівець.
Його батько працював на цементному заводі, хворів хронічним бронхітом. Саме він розпочав нинішню «фамільну» справу. Щоправда, старався чоловік для себе. Накупивши книжок з фітотерапії, сам копав для себе аїр та дев’ясил, сам заварював і пив зілля. Допомагало. У 90-і роки, коли родині жилося, як і всім навколо, сутужно, новоспечена пенсіонерка Галина Тимофіївна (у дівоцтві – Чорнобай ), мати Валерія додумалася, де можна заробити на хліб. Стала в пригоді придбана батьком література. Такої бібліотеки з фітотерапії ще треба пошукати. Пані Галина, простудіювавши відомих світил Товстуху та Носаля, взялася збирати лікарські трави. Цілительство прокинулося в її жилах, можливо, ще й через приклад родича Івана Карловича Чорнобая, котрий багато років поспіль очолює міську водолікарню. Родом Чорнобаї зі знаменитого Смотрича Дунаєвецького району, де місцевість – благодатне місце для рослинності. Тут є таке зілля, якого не знайдете в інших місцях. Багата сировинна база, як мовиться. Особливо на горі Сокіл, що знаходиться над рівнем моря на висоті 468 метрів.
– Слава Богу, стоїть батьківська хата, є горище, є де сушити зело, – розповідає її 40-літній син Валерій. – Наш рід по маминій лінії – то стародавній рід гончарів, прадід Роман представлений у книзі «Шляхами Хмельниччини» як кращий гончар XIX століття, мама знає всі секрети роботи з глиною, могла б продовжити родинну традицію, до того ж нині це ремесло в краї відроджується. Могли б і на тому заробляти. Тільки гончарної печі вже нема. Отож ми «перекваліфікувалися». Ще мама їздить до лісу в Нестерівці. Я працював на приладобудівному заводі, коли ж підприємство занепало, став безробітним, призвичаїла до заготівлі лікарських трав і мене.

Багатій душею
Вийшло так, що мати з сином спочатку мали на меті заробіток, а збагатилися душею й тілом. Хвороби до них не чіпляються, бо живуть у тісному контакті з природою. П’ють для профілактики цілющі чаї з лісу та гір. Валерій дружить з багатьма досвідченими травниками Поділля, може про них захоплено розповідати годинами. У походах на природу його повсякчас супроводжують племінники, діти сестри – Аліна та Дмитро. Тільки вони в інші професії закохалися. Діма намірився вступити на факультет журналістики, Алінка хоче стати художником. До речі, Валерій і сам колись ходив у художниках, працював на заводі у відділі, де творилися зразки чеканок, які потім ішли в масове виробництво.
Помічаю в квартирі, де господар затіяв ремонт, копію «Мадонни Літи» Леонардо да Вінчі. «Це моя робота», – киває Валерій. Та його заманив уже інший світ. У нас він асоціюється з сивими цілителями та чарівниками-мольфарами, а Валерій – травознай нетиповий – молодий, та ще й з комп’ютером.
– Отримані знання з травознавства на користь кожній людині, – каже Валерій. – Своїх земних сусідів (хоч рослини навіть не розмовляють) людина повинна пізнати краще, шанувати їх, не нищити. Тоді й вони допомагатимуть людині. Мої діти – шестирічна Таня та п’ ятирічний Сашко, незважаючи на свій дитячий вік, уже знають чимало рослин і ніколи не зривають їх для забав.
Батько впевнений, що так виховає в дітях чуйність та милосердя. У цьому його підтримує й дружина. Який у нинішніх дітей імунітет, знають усі. Кожен вірус, як кажуть, стає їхнім. А в Червоняків діти не хворіють. Щойно починають кашляти – тут же їх напоять відварами з медом. Завидне здоров’я дає можливість обом активно відвідувати спортивну секцію з гімнастики. Може, виростуть спортсменами. Якщо ж пов’яжуть долі з фітотерапією, батько буде щасливий.

Німці та поляки по зілля – до нас
На ринку до Валерія повертають і прості люди, й представники влади, і нетутешні покупці. Протоптали до нього стежечку польські туристи, дізнавшись, що лікарські трави в Україні можна купити дешевше. Приходить придбати зілля для свого чоловіка з Німеччини молода жінка. Там, у Європі, ні деревію, ні звіробою у лісі чи полі не зірвеш – усюди приватні земельні ділянки, обгороджені ліси, навіть уздовж автобанів спинитися на узбіччі практично неможливо. Та й спориш та подорожник тут не росте – усе дбайливо викошують дорожні служби.
– Маємо одну проблему: не володіємо добре жодною іноземною мовою, – розповідає Валерій. – Отож, спілкуємося з іноземцями… на латині. Вони називають латинську назву лікарської рослини, я, звісно, усі їх знаю, отож, легко знаходжу на прилавку потрібне. Так само спілкується й зі своїм учителем біології Валентином Станіславовичем Кшемінським, котрий часто провідує свого учня на ринку. У Червоняків своя електронна база даних «помічної трави». До відомостей з офіційних джерел додають і власні спостереження, відгуки постійних покупців. Щоправда, якщо людина не знає свого діагнозу, Валерій радить їй спочатку обстежитися та проконсультуватися в лікаря, а тоді вже приходити за зіллям.

Підтримай сайт