ye-logo.v1.2
20 Вересня, 2020

На весілля – мають бути півні, на добро – пшеничні колоски

Культура 4517
«Рушники – моя найбільша пристрасть», – зізнається пані Ольга.. Фото: Фото автора.

Такі рекомендації для рушників на урочисті події дає відома вишивальниця зі Старокостянтинова Ольга Дегалюк

  У народі кажуть, що рушники – закодована мудрість жіночої душі, нерозгаданої протягом багатьох тисячоліть. Як сама лінія на вишиванках – безконечник, меандр. Либонь, тільки той, хто не розуміється на візерунках, думає, що це заради краси, аби милувало зір різнокольоровими барвами. А вишиванка читається! Як багата душа народу, кожен візерунок - це своєрідний оберіг.

Рушники живуть за своїми законами
Коли розглядаєш рушники, створені самобутньою майстринею зі Старокостянтинова Ольгою Дегалюк, наче незвичайну книгу читаєш. Що не сторінка, то все щось нове, досі незвідане. Ось сонце-зірка. Це дохристиянський символ сонця, який досі зберігся на прадавніх каменях. А яскраво-багряна калина на рушниковому крилі символізує дівочу вроду. Виноград, переплетений дубовим листям, – то візерунок до парубоцької  сорочки.   Узагалі, дуб з калиною символізують на рушнику чоловічу силу і красу.
  На жаль, більшість із нас про це не знає. Так, як і не знаємо, що рушники народжуються і живуть за своїми законами. Бо не можна порушувати візерунок. Навіть незначне відхилення забирає в рушника його магічну силу, а, відтак, він втрачає своє споконвічне призначення – бути оберегом. Ось на весільному, на який молодята ступають, коли поєднують свої долі, мають бути півні, як символи богині дому  – Лади. А тугі пшеничні колоски – то на добро. Як один з атрибутів – квіти з пуп'янками і листками – на продовження роду. І обов'язково зозуля, що кує долю на довгі літа, або голуби у парі – символ любові і вірності.
«Рушники – то моя найбільша пристрасть. Мабуть, тому, що дитинство пройшло серед їх квітучого розмаїття. У батьківській хаті всі ікони були обрамлені ними. Дівчина не виходила заміж доти, поки не вишиє собі весільних рушників», – розповідає Ольга Дегалюк.
На рушниках, вишитих у волинському та подільському стилі, переважає геометричний орнамент. І майже всі пломеніють червоно-чорними кольорами. Хоча є й різнобарвні, які вишивала для Свято-Троїцької родинної церкви князя Острозького, де вона керує церковним хором. Там уже домінують голубий і жовтий відтінки.
Найкращий рушник, який вийшов з-під рук Ольги Андріївни, - на портреті сина. Якимось несподівано печальним серед хатнього вишиваного розмаю здалося мені таке обрамлення.
«Це... мій молодший синочок. Працював професійним пожежником. Загинув на початку дев'яностих, коли горів у Старокостянтинові універмаг», – на очі моєї співрозмовниці накочується непрохана сльоза.

Майбутній чоловік на побаченнях дарував... нитки
А найпам'ятніший – той, що у Вашингтоні. Декілька років тому їхав в Америку син колишнього директора школи Леоніда Пекача. Думали-гадали батьки, що йому дати в дорогу. І зупинилися на вишиванках Ольги Дегалюк. Вона, як рідному сину, точно як у тій пісні співається: «І рушник вишиваний на щастя, на долю дала».
А скільки вишила рушників для німців, котрі свого часу споруджували у Старокостянтинові військове містечко!
Та рушники – лише незначна частка творчого доробку самобутньої вишивальниці, яка вже протягом майже шести десятиліть займається цим захоплюючим видом народного мистецтва. Серветки, скатертини, подушечки, ікони, картини – хіба перерахуєш усе, скільки за ці роки вийшло з-під її умілих рук. Тепер уже шкодує, що не вела статистики своїх вишивок, тим паче не фотографувала їх. Гарна була б пам'ять для нащадків. Хоча й так залишила помітний слід на землі після себе.
Витвори народної майстрині знаходяться в приватних колекціях Америки, Польщі, Німеччини, Фінляндії, Монголії та Росії.

Чотири вироби для москвичів
  Зараз готує цілу серію робіт для своїх земляків, які живуть у Москві і мають двох дочок на виданні. Уже вишила чотири рушники і чотири подушечки. Довершує ікону Рівноапостольного князя Володимира.
Коли заходиш в оселю Ольги Андріївни – наче в народну світлицю потрапляєш. На стінах палахкотять розмаїттям кольорів вишивки, серед яких відразу впадає у вічі портрет Шевченка. А на видному місці лежать «Кобзар» та Біблія.
«Я уже в такому віці, коли знаєш ціну і життю, і книгам, і людям, Ото ці книги для мене – вичерпна відповідь на більшість питань, які задає життя. А ще – вишивання. Навіть не можу пригадати, з якого віку я прикипіла до голки з ниткою. Скільки пам'ятаю змалку, усе вишивала. В дитинстві нас ніхто не вчив. Із сестрами Ганною і Ларисою заглядали   через   мамине   плече, коли  вона виводила хрестики чи клала на полотні гладь, мережку робила, узор довершувала. Це очам незрозуміло, а руки, коли душа лежить, таке втнуть... Покійний чоловік, Іван Макарович, коли ще до мене на побачення ходив, то все мені нитки дарував. Інші парубки дівчатам (ви ж розумієте, які в п'ятдесятих роках були статки) - чи цукерку, чи стрічку. А Іван знав, що кольоровими нитками для вишивання мені завжди догодиш, ото й не мудрував з подарунками», – поринає у приємні спогади моя співрозмовниця.
«Я вишиваю, допоки живу.  І живу, поки вишиваю.  Якщо вже перестану вишивати, то буду відчувати себе неповноцінною людиною», – такими словами завершує нашу розмову Ольга Дегалюк.




Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую