Юрій Андрухович – священна корова нової української словесності

Разом із польським гуртом «Карбідо» він представив хмельничанам новий проект, третій по рахунку, який гармонійно поєднав у собі поезію, музику та відео.
Все  починалося  з  «Самогону»
Так називався перший проект Андрухо­вича і «карбідівців». Назва, безумовно, метафорична – щось, зроблене власноруч із природної сировини, до того ж, наділене небувалою духовною міцністю. Проте, минув час, і «Самогон» змінився «Цинамоном», а той, в свою чергу – «Абсентом»…
«Кілька нових концертів, – розповідає митець, – що являли б собою «зе бест» із двох попередніх, ми вирішили зіграти на шляху до нашого третього альбому. Саме з такою програмою ми виступили в Берліні у вересні минулого року, і це сподобалося не тільки нам, але й численній публіці. Квітневі концерти в Україні дають змогу вписати до згаданого «зе бесту» ще й кілька абсолютних прем’єр. Таким чином буде вперше означено всю трилогію. Назва туру, «Аперитив», натякає на вступне або первісне дійство і римується з «а перед тим…». Не прагнучи якось особливо догодити співвітчизникам, я все ж повинен визнати, що саме з величезною радістю кидаємося в цей складний простір. Уперше за багато років мій проект підтримав український фонд, очолюваний українським меценатом. Немає потреби довго просторікувати про те, як це важливо і наскільки високо я ціную цю підтримку. Це все одно, що раптом перестати бути сиротою і віднайти Батьківщину».
«Названий  на  честь  космонавта»
Зараз якось навіть важко повірити, що малий Юрко майже рік не мав «постійного» імені й відгукувався на усі без винятку. Батьки дійшли згоди у сімейному питанні, як наректи чадо, лише після першого польоту в космос Юрія Гагаріна. На той момент їхньому синові вже «стукнуло» рік і місяць. Але своє ім’я письменник любить. «Хоча я розумію, що це насправді спотворена форма давньогрецького Георгія, сто разів перекручена, – каже Юрій. – Але подобається».То й що, що критики здебільшого називають його не інакше, як «Священною коровою нової української словесності»?  До речі, після того, як Андрухович побував у ролі лідера відомої поетичної групи «Бу-Ба-Бу» («Бурлеск-Балаган-Буфонада»), яка об'єднала авторів з Києва, Львова, Івано-Франківська, він отримав іще одне прізвисько. В ієрархії «Бу-Ба-Бу» Андрухович обіймав посаду Патріарха, звідки до нього й причепилося, як реп’ях, – «Патріарх української поезії».
Та, як би там не було, переоцінити роботу відомого письменника на ниві української літератури важкувато… Юрій Андрухович – один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Наприкінці 80-х – відомий як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху. На початку 90-х – спромігся видавати перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер». Певний час навіть був радником мера Івано-Франківська з питань культури. З іменем Юрія Андруховича пов'язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході. А його твори перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, чеською мовами й есперанто.
Проте, навчати інших писати Андрухович не поспішає. Хоча й має незаперечний досвід викладацької діяльності. Деякий час він навіть читав спецкурс для магістрантів Львівського університету. Це був авторський курс про те, що діється у сучасних літературах Центрально-Східної Європи. «Мій друг Сашко Ірванець читає лекції на схожу тематику, навчає майбутніх письменників – студентів Острозької академії. Довелось і мені трохи повикладати там. Але саме «трохи» – дуже епізодично і, здається, без тяжких наслідків – як для студентів, так і для мене. Та якби я серйозно вважав, що письменників можна виховати й навчити, то я був би не Юрієм Андруховичем, а тим-таки Маяковським чи, скажімо, моїм другом Ірванцем. Обидва варіанти, до речі, дуже пристойні».

«Ідеальні  жінки  не  для мене»
Та як би його не називали, а ці бездонні до щему, чорніші чорного очі; губи «бантиком» і мудрий вигін широких брів, які лише він здатен зводити якось-так по-особливому,  аж до неба; невимушена вихованість разом із всюдисущим почуттям гумору – хвилюють багато тендітних сердець. Його обожнюють жінки, а він не вірить в ідеальну супутницю життя. І запевняє: «Цікаво все те, що є відступом від ідеалу, якась особливість, що її ідеал не може мати. Зрештою, що можна сказати про ідеал? Нічого, крім одного слова, – чудово».
До речі, з коханою дружиною Ніною Юрій Андрухович прожив душа в душу вже майже тридцять років. Виховали двох дітей Софію й Тараса, пройшовши рука в руці з посмішками на обличчях повз усіх, часом вельми настирних, шанувальниць…
«Дружина каже, що було б сумніше, якби її чоловік не мав прихильниць, – сміється Юрій Андрухович. – Ну, та що… По-філософсько-житейському, це якийсь бік того, до чого на своєму віку прагне, мабуть, кожна людина, – така собі повнота буття. Вона, безумовно, упирається в основоположні речі. Приміром, у чоловічому варіанті – це, як би то не брутально висловитися, пізнати якомога більше жінок у цьому світі… Знаєте, я не брався б розмірковувати про вади. Тобто на загал, безумовно, ми начебто належимо до одного біологічного виду, щоправда, усе ж надзвичайно серйозно відрізняємося, і слава Богу! Мабуть, об’єктивно цінуєш власне оці відмінності, себто в жінці цінуєш те, завдяки чому вона не чоловік, завдяки чому вона – жінка. От і тому, напевно, я маю певні чоловічі застереження, якщо вже говорити про вади (ви ужили цей термін, бо я кажу «застереження»), що значна частина жінок у наш час прагне до якоїсь уніфікації, до унісексу, тобто до мужності, яка раптом починає про себе дуже голосно заявляти. Банально кажучи, саме жіночність – те, чого найбільше хочеш…».
Був  приятелем  –  став  зятем
У цьому п’ятдесятирічному (з маленьким хвостиком) мужчині дуже важко розгледіти дідуся трирічної дівчинки Варі. Проте, донька Софія подарувала йому онучку Варвару три роки тому, вийшовши заміж за товариша свого батька.
«З Андрієм Бондарем, знаним літератором, поетом, публіцистом і прозаїком, ми знайомі вже кільканадцять літ, – розповідає Юрій, – у 2002-гому він зустрівся з Софією. Втім, побралися вони на початку 2006 року, що стало сенсацією для багатьох людей із письменницького середовища… Бо раніше Андрій був моїм приятелем… Утім, це лише зайвий раз доводить, що інколи долі складаються геть несподівано. До того ж, рідкісна ситуація, коли він і вона пишуть, та ще й, виявляється, і її батько – писар. Забагато літераторів навколо… У ролі дідуся мені непогано, бо я свою онучку Варвару Андріївну бачу відносно рідко, тому встигаю сильно за нею скучити. Коли я навідуюся до неї в гості, вона закриває обличчя руками. Може, щоб мене навіть і не бачити?
Одного разу в комп'ютері я показав їй відеокліп «Мафія» (це наша з «Карбідо» робота з альбому «Цинамон») і вона його назвала: «тьотя ква-ква».