Де взялися лютарки?

Кам’янчанка Ольга Нікітіна (вона ж – Хельга Гойцек, це творчий псевдонім майстрині) якось на відпочинку в Карпатах вирішила випробувати себе в Божій справі. Якраз дощило, негода не пускала до лісу, тож кожен розважався, як міг. Ольга дістала з рівчака мокрої глини і знічев’я м’яла її в руках. Навіть не зчулася, як грудка перетворилася в чоловіка. Це був гуцул-трембітар. Коли друзі побачили результат її праці, захоплено загукали, вітаючи авторку. «Але ж це просто глина. Навіть барва тут одна-єдина», – засумнівалася Ольга. «А ти доведи до пуття, розфарбуй!» Так і народився перший лютарок.
Лютарками свої роботи Хельга називає не бездумно. У цьому неологізмі поєднала  два слова. Українське «людина» (лю) й  латинське «тара», «тера» - земля, глина.

Обереги мандрують за океан
Люди на землі – це головна тема творчості Хельги. Ось гуцулка збирає афини (ожину), а тут подружня пара з Горішкова після денної праці сіла відпочити під зорями, там дівча пасе грайливе телятко, а ось козак дівчину заміж кличе,  а вона у відповідь: «Я ще не вирішила». Людські історії, долі, маленькі миттєвості  життя  на землі. Окрім глиняних ляльок, котрі  зодягнуті в барвисті національні шати, милують зір поле, гори, річка, садок. Картини Хельги одночасно є  скульптурою,  оберегом, сувеніром. Вони приносять щастя в дім, наповнять його особливим затишком, теплом, переконана авторка. Справді, зроблені з душею лютарки ніби випромінюють добро, щедрість, повертають нас у казку дитинства.
Хельга ніколи не зможе точно повторити одну і ту ж роботу. Бо в неї немає форм, усі деталі ліпить вручну. Це надзвичайно цінується, особливо за кордоном. Не дивно, що її твори вже поповнили приватні колекції у Варшаві, Сан-Франциско, Ланкастері, Лос-Анджелесі.  Один із перших лютарків родичі-поляки передали на конкурс еко-мистецтва в Гданську. Він приніс невідомій тоді ще авторці друге місце.  «Ми з Олею живемо в одному місті, – каже депутат Кам’янець-Подільської міської ради Валентина Волошина, під патронатом якої стала реальністю перша  виставка лютарків, – але я дізналася про неї в Франції. Їхала додому – аж палала нетерпінням швидше побачити творця чудових автентичних робіт, які популяризують Україну за кордоном».

Подорож за зорею
Своїм талантом молода жінка не заробляє, бо частіше  дарує  лютарки. Хоча є й замовлення. А працює вона ось уже двадцятий рік у міському центрі дитячої творчості, керує гуртком народної іграшки «Колосок». Дуже любить працювати з дітьми, але, якби мала від лютарків добрий прибуток, то, можливо б, просилася на півставки, щоб більше займатися своєю творчістю. Адже за рік при нинішнім навантаженні вона виготовляє 30-35 робіт. А хочеться значно більше. Хто знає, може, її хобі колись стане сімейним бізнесом? Діти Ольги – близнята Настя та Едуард – навчаються в  дитячій художній школі, отож, мистецтво їм не чуже.
Жінка бере смерекову дощечку, неодмінно тесану вручну, на неї прикріплює фігурки і творить сюжет. А далі в хід ідуть фарби – олійні, гуаш, акрилові, і аж у кінці роботу покриває лаком. Свій оберіг вона не випалює, хоч біля вогню, біля печі дуже любить працювати. Під час першої мистецької виставки Хельги в ресторані «Старий банк» їй влаштували майстерню для проведення майстер-класу біля печі. Гості могли спробувати себе в творенні лютарків, та чомусь соромилися, певно, боялися, що не перевершать Хельгу.  Своєю вправністю вона зобов’язана, як каже, власній  зорі, яка веде її в житті.

Рід, увіковічений у камені
Ольга Нікітіна належить до давнього подільського роду Гродзінських, герб якого ще й нині можна побачити на стіні одного з давніх подільських храмів. Настав її час берегти шляхетність роду,  його історію. У роду переплелися біографії українців, поляків, росіян. А бабуня, яку дуже любила Ольга, походила з Чехії. Це її прізвище Гойцек молода жінка взяла собі за творчий псевдонім.
Вернісаж майстрині прихистив ресторан, господар якого Анатолій Мідзяновський. Лютарки гарно вписалися в інтер’єр «Старого банку». Але, звісно, це не вихід для численних митців Кам’янця-Подільського, вони  з нетерпінням чекають відкриття виставкового залу, який кілька років тому  влада забрала під «Єдиний дозвільний центр». Наразі вже є рішення сесії про передачу приміщення музею-заповідника під виставковий. Окрім того, художники пригадали владі, що свого часу велася мова й про передачу будинку РАЦСу. Не лише  лютарки Хельги Гойцек могли б знайти там свою гідну оселю.  А й творчі доробки інших художників та умільців. Цей дім міг би служити й поетам, музикантам, місцем для прийому поважних делегацій, презентацій творів сучасних письменників України за їх участю, навіть спільним офісом для тих організацій, які дбають про популяризацію міста та утвердження української культури. Усе це вкладається в одну назву «Український Народний дім Кам’янця-Подільського».  Він був створений у місті ще в ХІХ столітті, та за часу незалежності України так і не отримав  власного даху. Якби він нарешті у місті з’явився – допоміг би Хельзі  Гойцек , як і багатьом іншим талантам національного спрямування популяризувати себе й землю, на якій вони виросли.