Світло материнського серця

Зустріла Надійку в центрі міста зовсім випадково, коли поверталася з роботи додому.

Надійка гуляла містом із донькою Оксаною, штовхаючи перед собою барвистий візочок, де з рюшів та бантиків виглядало рожеве личко немовляти.
Побачивши мене першою, Надійка зачудовано сплеснула в долоні:
– Як я рада тебе зустріти! Так хочу поговорити, дізнатися, що в тебе нового, про наших знайомих у місті. Я лише кілька днів як повернулася з-за кордону!
Я теж тепло усміхнулася подрузі, яку не бачила зо два роки, знаючи, що весь цей час вона жила і працювала в Італії, доглядаючи літніх людей і цим заробляючи собі й дітям на життя. Ми стояли поблизу універмагу, дивилися, як Оксана бавить дитину, і говорили про своє, думками поринаючи у минуле, що звело нас багато років тому. Всі ми тоді були молодими й заклопотаними сім’ями з маленькими дітьми. Жили по сусідству, де Надійка з Ігорем (своїм чоловіком) наймали квартиру (тільки приїхали у наше місто за розподілом після медінституту).
Ігор працював хірургом, Надійка займалася фармакологією.
Молода подружня пара усім сусідам сподобалася своєю привітністю та щирістю. Вулиця, де ми всі жили, на той час була весела і гамірна, багатолюдна і багатодітна. Нудно не було нікому. Діти гралися разом, а молоді сім’ї допомагали одне одному в усьому, беручи до серця й радощі, й горе. У будні працювали, у свята збиралися у когось. І тоді лунали пісні, жарти, сміх. Надійка з Ігорем влилися в нашу вуличну компанію, ніби й завжди у ній були. Їхні діти, Арсен і Оксанка, ходили вже у садочок.
Надійка любила своїх дітей і свого великого міцного чоловіка, що таким був, мабуть, завжди. Навіть тоді, коли був школярем, про що не раз розповідали обоє, бо ходили в один клас, в одну школу і сиділи за однією партою. А потім і навчалися разом у медінституті. Усе їхнє життя уже змалечку було пов’язане. Так до цього звикли, що й не дивно, що їхні стосунки переросли у серйозні почуття.
Надійка дуже кохала Ігоря. Завжди дивилася на нього з теплотою і любов’ю. Вже зранку крутилася на кухні: пекла, варила, готувала, дбаючи про свою сім’ю.
Весь час бігала заклопотана: то прибирала, то прала, то мила. Ніхто не бачив, коли вона відпочивала. Ігор був іншим. Ні, він теж щиро дбав про своїх домочадців. Умів дістати що треба, привезти, допомагав Надійці, був гарним батьком. Але... для Надійки він, по суті, – третя дитина. Любить поспати і полежати, а що вже поїсти… Про його любов поїсти виникали анекдоти. Якось повернулася Надя з роботи і застала Ігоря на кухні з великою мискою замішаного для млинців тіста.
– Що це ти робиш, Ігоре? – запитала зачудовано дружина.
– Налисники смажитиму, – відповів той, наминаючи чергового налисника, знятого зі сковорідки.
– Але ж у цій великій мисці я перу білизну! – дивувалася жінка.
– То й що? Хоч наїмся досхочу! – гладив себе по великому животу Ігор.
Надійка круглими від подиву очима дивилася на нього і не йняла собі віри. Вона цілими днями поралася на кухні, а виявляється, усіх її зусиль було замало: чоловік, все одно, голодує. Вона мало не плакала.
Ми не раз сміялися з Надійчиного хвилювання, поглядаючи на круглого, як м’яч, Ігоря, знаючи, що голод і виснаження з такими об’ємами йому не загрожують.
Ігор був добродушним, дбайливим господарем. І Надійка за ним була, як за кам’яною стіною.
За кілька років подружжя отримало квартиру й переїхало жити у новий мікрорайон.
І хоча ми продовжували спілкуватися, життєві клопоти давали на це трохи менше часу.
А невдовзі народився в сім’ї лікарів ще й маленький Тарасик, якого так хотіла і чекала Надійка. У неї від щастя просто крила виросли. Адже мала найбільше у світі багатство – велику дружну сім’ю.
Та не буває у житті усе гладко і без проблем.
Постукала біда і у цю багатодітну сім’ю. Зовсім випадково у старшого сина виявили пухлину у мозку. Надя з Ігорем – самі лікарі, все чудово розуміли, що їх спіткала страшна біда. Потрібні великі гроші на операцію у Києві. У сім’ї цих грошей не було. Куди тільки не зверталися, щоб врятувати сина! Допомагали знайомі, родичі, друзі – хто чим міг.
Прооперований Арсен, на диво, швидко одужав.
Надійка знову ожила, засвітилася ясним сонечком у своєму гніздечку. Здавалося, що все минулося назавжди, що ніколи не повернуться у її дім сум і печаль.
Життя йшло своїм звичним ритмом. Сім’я лікарів обживалася у своїй новій квартирі у багатоповерхівці.
Діти підросли, вирішили іти стежкою, протореною батьками у медінституті.
На це потрібні були чималі гроші. Зарплатні звичайних лікарів на це не вистачало.
Саме настали скрутні часи – розпад Союзу, перебудова. Було важко усім. Але ніхто з нас не чекав, що саме на Надійчині тендітні плечі ляже основний тягар заробітків і турботи про дітей і сім’ю.
Вийшло так, що саме вона вирушали у далеку сонячну Італію, щоб дати дітям змогу навчатися, щоб вижити в час безробіття і безгрошів’я.
І рік, і два зустрічала я Ігоря самого або з меншим Тарасиком у місті. То вів малого до школи, то забирав, то біг до магазину за продуктами. Я запитувала про Надію, передавала привіти. І з розповідей Ігоря розуміла, що Наді несолодко на чужині. А Ігорю – і слів немає.
Він осунувся, зжовк, схуд, а в очах – сум і самотність.
Говорив зі мною, а наче половину від нього відрізали. Після тих розмов у мене в душі сіялося почуття тривоги.
Догорав, як свічка. Тихо, без Наді, що мусила заробляти йому на останні ліки.
Навіть не могла уявити, як пережила смерть чоловіка Надія.
Випало зустрітися з Надею вже взимку, десь за півроку після похорону Ігоря. Жінка йшла сумна, але спокійна. Відчувалося, що вже змирилася і навчилася жити із втратою.
– Куди подінешся? – казала мудро і розважливо. – Через кілька днів знову поїду до Італії. Важко, звісно. Даремно ніхто гроші не платить. Але мушу дітей довчити, за меншого Тарасика подбати. Тепер я одна для них опора.
Я дивилася їй услід і дивувалася, як змінилася Надійка. Відчувалася у ній незрима сила волі перебороти усе, що випало, і що випаде.
І дивлячись на неї, я розуміла, що все у неї вийде. І от сьогодні, ще через кілька років, знову несподівана зустріч із Надею.
Така ж струнка, підтягнута, тендітна. Спокійний погляд сірих очей, які світяться теплотою і щирістю.
Все, як і завжди. І все ж… Щось зовсім нове у ній. Нарешті розумію, що саме: впевненість!
Поруч стояла вже не Надійка. Надія! А її донька Оксана з повагою і захопленням милувалася матір’ю, яка зробила для них усе, що могла.
– Арсен і Оксана закінчили вчитися, – розповідала подруга. – Одержали направлення у нашу лікарню. Вже й свої сім’ї мають. Оксанка встигла мене бабусею зробити, – сміється, задоволена, повертаючись до візочка з немовлям, бабиної втіхи.
– Я зустрічаюся з італійцем. Він дуже добрий. Настільки добрий, що якщо зробить пропозицію, вийду за нього заміж. Так хочеться, щоб хтось турбувався про мене, відчувати себе жінкою.

Підтримай сайт