ye-logo.v1.2
29 Вересня, 2020

Стелися, барвінку...

Культура 2464

Вона сиділа біля вікна автобуса, що їхав до Кривого Рогу...

Святково одягнена, маленька, сухенька бабуся. Кремова кашемірова хустина підкреслювала засмаглість поснованого павутинням зморщок обличчя. Очі ж були зовсім молоді та блакитні, як небо, дивилися приязно, з цікавістю. Моє місце було поруч із нею.
Перед відправленням  автобуса до салону зайшов стрункий чоловік, простягнув бабусі пляшку лимонаду й шоколадку.
– Та нащо ти, сину, клопочешся? Чи ж я дитина? – зашарілася вона.
– Самі не добирайтеся. Як приїдете – я вас зустріну! – турбота сина була такою ніжною і зворушливою, аж мені стало тепло на серці.
На колінах бабуся тримала невеликий, плетений із лози кошик. У ньому яскраві квіти, серед них – розкішний барвінок, корінці якого були дбайливо обгорнуті вологою полотнинкою.
– Посадити барвінок хочете? – я не стрималася і погладила блискучі міцні листочки.
– На могилці Петра...
– Кажуть, він приносить щастя й вірну любов?..
– Аякже! – жваво заговорила Марія Тихонівна (так звали бабусю). – Колись пучечки барвінку вішали над дверима й вікнами, аби ніщо лихе не потрапило в дім. З нього плели весільні вінки, щоб шлюб був міцним, а любов не в’янула – як ніколи не в’яне барвінок. Знаєте, щоб спалахнуло палке кохання, треба з’їсти разом із милим листочок барвінку – один на двох. Ми з Петром з’їли свій листочок у 1940 році...
– Ми із одного села, – неквапно розповідала бабуся про своє життя, – він був старший за мене на три роки. Тихий та лагідний, дужий та широкоплечий... А таких гарних очей, як у нього, більше ні в кого не бачила, – як цвіт барвінку, сині, а іноді ставали то фіолетовими, то блакитними.
... Перед самою війною перебралися вони у нову хату, яку Петро звів своїми руками, – невелику, але гарну, навіть ганок побудував, посадив біля нього виноград, заклав садок, викопав криницю. У квітні народилася у подружжя дівчинка, Любою назвали. Та почалася війна. Петра одразу забрали на фронт. Поцілував Любочку в колисці, пригорнув дружину і пішов...
– Ох, і настраждалась, ох, і як тяжко народові було, – сумно продовжила Марія Тихонівна. – Це ще добре, що наша хата вціліла, а сусіди в землянках жили. Опалювати було нічим, їсти – теж. Німці забрали все: корову, порося, картоплю. Закривала дитину в холодній хаті, ходила, як і інші, по балках збирати хмиз, та яке з того палива було тепло? Дитина застудилася, в одну ніч від високої температури згоріла. Гарненька така дівчинка була, щебетушка...
Після звільнення області регулярно отримувала Марія фронтові трикутники від Петра. Заспокоював: «Ми молоді, ще будуть у нас діти, ось повернуся я додому і ми заживемо ще краще, ніж до війни. Ти тільки чекай мене, моя голубко».
А навесні 1945-го перестала отримувати листи. Мучилася у здогадах Марія: чи живий Петро, чи загинув? А похоронки ж немає. І повідомлення, що пропав безвісти, теж не надходило. Чомусь не могла уявити, що її Петро мертвий.
– Вірите, я ніколи не молилася за упокій душі Петра, ставила свічку тільки за здоров’я. Коли закінчилася війна, почали повертатися чужі чоловіки, сини. Раділа разом із людьми, і сподівалася дочекатися свого. Працювала у колгоспі до знемоги.  І на лісозаготівлі побувала. Пізніше закінчила курси трактористів, тож майже до пенсії працювала на тракторі, комбайні. Та й на пенсії вдома не сиділося, ще довго трудилася на різних роботах у колгоспі.
Так більше заміж і не вийшла. Сваталися до мене, і залицялися, тільки такого, як Петро, не зустріла... І все життя чекала, що повернеться... Із рідних у мене залишилася тільки сестра. Жила вона разом із сином Миколою, чоловік загинув на фронті. Коли Колі було десять років, сестра померла. Просила мене: «Колю не залишай!..»
Словом, Марія Тихонівна усиновила хлопчика, забрала до себе. Усю свою нерозтрачену ніжність вона віддавала названому сину, оточивши його піклуванням та увагою. Робила все, аби хлопець не почувався сиротою. Надія зігрівала її серце: він буде їй опорою і втіхою на старості. Так і вийшло. Хлопець віддячував добром і ласкою, був слухняним, добре вчився. Військкомат направив його до військового училища, став Микола офіцером.
Холодної весни 1953-го одержала Марія листа... від Петра. З Ніжина Чернігівської області. Просив простити його. Писав, що наприкінці війни був тяжко поранений, контужений. Довго лікувався у госпіталі, переніс кілька операцій, ампутацію ноги. Перемогу зустрів у ліжку. Доглядала його санітарочка Люся. Якби не вона, не вижив би. Коли виписали з госпіталю й видали милиці, поїхав із нею. І Марії не забував, і Люсю просто так кинути не міг – звик до її рук, які доглядали за ним, безпорадним.
Народилася у них дівчинка. Живуть непогано. Люся в лікарні працює, а він столярує, робить людям вікна, двері, столи... І... почувається винним перед Марією – часто сниться йому їхня хата, довоєнне життя, за яким так болить душа. Прокидається вранці, а сльози течуть по щоках.
– Спочатку була лише радість, усе співало в мені – Петро ж живий! – розповідала Марія Тихонівна. Недаремно ж серце вірило, що десь є він на білому світі. А пізніше охопило сильне бажання побачити його, почути голос...
І ось Марія Тихонівна зважилася на вчинок, який далеко не кожному під силу: зібрала гостинці та й поїхала провідати «свого» Петра.
Швидко знайшла вулицю. І тут сили та рішучість покинули її: сіла на лавку біля воріт і не знала, що ж робити далі.
Раптом із двору вибігла білява дівчинка з синіми, як у Петра, очима. Марія до неї:
– Як тебе звати?
– Марійка!
– Ти бач! І я Марійка. А тато вдома?
– Та щось там теше! Тату, до тебе тьотя Марійка прийшла!
Марія притиснула руки до серця, яке мало не вистрибувало з грудей. Бо почула, що йде Петро, милицею стукає. Побачивши її, зблід, потім простяг руки, і вони обійнялися, обоє гірко заплакали...
– Ми стояли і плакали, поки дівчинка не спитала: «Тату, чого ти плачеш?». Схаменулися, запросив мене Петро до хати. Я не хотіла йти, думала: «Побачила його – й досить». Та не пустили мене, вмовили залишитися. Люся на стіл накрила, я гостинці виклала. Посиділи, поговорили, поплакали. Провела Люся мене до станції. Я поїхала додому. Знаєте, наче камінь із душі скинула, бо переконалася, що Петру непогано там.
– Не дорікали йому?
– Що вам сказати? Таку війну жорстоку Петро пройшов, кров свою пролив, кожен день за крок від смерті був, нагороди заслужив – три ордени Слави, медалі. Чи ж я суддя йому? Хіба ж тільки в нас так склалося? Скільки війна проклятуща людських доль понівечила!.. І як добре, що лихоліттю назло ми з Петром ще зустрілися. Я наче родичів собі придбала, бо крім Колі нікого й не було в мене. Ми з Петром почали  листуватися.
Звісно, повернувшись додому, Марія щоденно згадувала Петра, молодість, своє кохання – бо це було найкраще в її житті.
– Отак минуло ще кілька років, – продовжувала розповідь старенька. А потім сталося неймовірне: Люся таки відпустила Петра до мене. Ви уявляєте, яка це свята жінка?! Бачила, що він мучиться, вночі мене кличе – і її добре серце не витримало, змилувалось. Отож Петро приїхав до мене. Ми ніби знову знайшли одне одного. І Марійка, донька його, кілька разів приїздила до батька, і ми допомагали їй завжди.
Було Марії Тихонівні вже більше сорока років, коли наважилася вона народити дитину від коханого чоловіка. Пологи були тяжкими, але, на щастя, вижили і хлопчик, і його мати. Ріс малий Юрко здоровим та життєрадісним. Марія працювала у колгоспі, а Петро доглядав його. Доля відпустила їй тридцять років щастя.
– І знову настала осінь, – тихо каже бабуся. – Якось Петро попросив викупати його. Помила чоловіка. Поклала чисту білизну, а сама поратися пішла. Коли це чую – вальс лине із зали. Заходжу, а радіола ввімкнена, Петро у святковому костюмі, при орденах, малий Юрко теж причепурився. Питаю: «Куди це ви проти ночі?». А Петро каже: «Марійко, давай потанцюємо, пригадаємо, як було до війни». Пригорнув він мене, а очі блищать від сліз... Юрась дивиться на нас і радіє. Закінчилася платівка, я пішла вечерю готувати, син – за мною. Гукаю Петра вечеряти – а він мовчить. Я до нього, а він на дивані мертвий схилився... Лікарі згодом пояснили, що біля самого серця носив Петро осколок ще з війни...
Юру я сама виховала. Виріс, став, як Петро – білявий, кремезний. Як і Коля, закінчив військове училище... та немає на світі вже й мого Юрочки. Загинув у Афганістані, – старенька знову витерла сльозу. – І навіть могилки мого сина немає – кісточки десь у чужих горах лежать...
Коли Коля пішов у запас і одержав у Миколаєві квартиру, забрав він Марію Тихонівну до себе. Продала хату, меблі роздала сусідам, забрала лише кота Кузьму.
Ще викопала кілька кущиків калини та барвінку, посадила на Колиній дачі –  ніби шматочок рідного двору перевезла.
– Тепер ось їду провідати могилу Петра, барвінок посаджу, нехай стелиться, – зітхає бабуся. – Відчуваю, що скоро вже назавжди прийду до чоловіка. Давно жде він мене там. Часто уві сні бачу, ніби біжить Петро мені назустріч, ось-ось обіймемося – щоб уже ніколи не розлучатися...

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую