«Відлуння-2011»: підсумки сповідей, страждань і кохання

За сім фестивальних днів актори, кожен сам на сам з глядачем, прожили 13 різних і в той же час однакових життів. Різних, бо кожна вистава – це інші сценарій, актор, режисер, країна врешті-решт. А однакових, тому що у кожній з них головною темою були страждання, сповідь, видима або прихована боротьба з несправедливістю. Боротьба світів, націй, осіб та особи в собі.

«Важка артилерія» театру
Символічно фестиваль розпочали українці та ще й на День Незалежності. Харківський актор Сергій Москаленко у трагічній виставі «Ну, нарешті» (Номінація: За акторсько-режисерський пошук сценічного осмислення трагічної суті буття) здивував глядачів не лише її філософським змістом (більшість вистав у наступні кілька днів були саме філософського напрямку), але й чистою, літературною українською мовою. «Таку мелодію слів можна слухати довго і не важливо, що вони лунають у трагічному тексті», – зазначила пані Наталя, котра всю виставу захоплено «охала й ахала». Хоча не лише мова, а й пластика, енергія та страждання миттєво передалися глядачам, і вже після перших десяти хвилин переповнений зал монотеатру «Кут» співпереживав – чи справді герой, дорахувавши до тисячі, покінчить життя самогубством, як заявив про це на початку. І лише наприкінці, коли герой усвідомлює, що відлік закінчився, а жити хочеться, глядачі з полегшенням видихають. І раптом лунає постріл… А слідом – оптимістичні слова: «Ну, нарешті». Це означає – життя триває, і воно буде прекрасним, адже наступного дня на тій самі сцені, у тому ж переповненому залі, усі разом спостерігатимуть за «Наталчиною мрією» (Номінація: За щирість акторського існування) . Російська актриса Марна Карцева здивувала глядачів емоціями. Протягом усієї вистави акторка не зробила жодного жесту, руху, навіть не повернула голови. Радість, біль, зміни – виразила одними лише емоціями. «Вершина мистецтва – передати без руху, за допомогою міміки весь спектр почуттів молодої дівчини, яку ніколи ніхто не кохав, яка усіх благ досягає, керуючись законами життя, набутими у дитячому будинку», – зазначили колеги-актори після вистави. Це історія дівчини, у долі якої – вирок усьому суспільству: жорстокому, несправедливому та аморальному. Філософську тему того ж дня продовжив білоруський актор Валерій Шушкевич з надзвичайно складною для сприйняття моновиставою «Достоєвський – питання» (Номінація: За створення цілісної вистави за світовою класикою й майстерне поєднання емоційного та інтелектуального начал). «Вона занадто важка для того, щоб її сприймати, як звичайну виставу, це приклад того, до яких страшних думок може дійти людина, не зігріта християнською любов’ю», – так охарактеризував виставу сам актор. Не лише про християнську любов, але й про призначення людини на землі розповіла у виставі «Тейла» (Номінація: За пошуки нердинарного сценічного образу у втіленні національної літератури) гостя з Ізраїлю Рахель Ковнер. «Ця вистава показує, що доля людини, міста і країни залежить від вчинків кожного з нас, бо кожен вчинок – це складова чогось цілісного», – підвела короткий підсумок Ірина Кучма, виконавчий директор фестивалю. Національну ідею найкраще виразила вистава «Повертаюсь, – забудьте» (Номінація: За експресивну, виразну та глибоку національну та акторську роботу) вірменської актриси Заруї Хачатурян, героїня якої втратила коханого у Карабахській війні. Поневіряючись по світах, вона не втрачає найбільшого бажання – почути жадане «Я тебе кохаю» рідною мовою. Наступного дня киргизьку виставу «Есміде» (Номінація: За високу сценічну культуру та дбайливе ставлення до національної класики) актриси Толгонай Каніметової публіка у переповненому залі монотеатру споглядала душею. Незрозуміла для українського глядача мова вилилася у зрозумілі емоції: біль втрати синів, виховання ніби й свого, а водночас чужого онука – все переплелося у монолозі жінки-Матері, жінки-Землі, жінки-Годувальниці. «Киргизька мова виявилася найважчою для сприйняття, – каже Ірина Кучма, – навіть ми, організатори, які намагаємося вивчити хоча б привітання на мові акторів, не змогли подолати це словосполучення. Але наш глядач, особливо жіноча половина, до кінця вистави плакав разом з актрисою».

За кулісами життя
Розвіяли трагізм наступні дві вистави литовців. Перший гість, Александрас Рубіновас, відомий хмельничанам за минулорічною виставою «Коба», цього разу привіз «Виставу після вистави» (Номінація: За майстерний та людяний інтерактивний спектакль). Актор неначе сповідався і тим самим докоряв глядачам за не вимкнений мобільний телефон, з динаміка якого лунає музика Моцарта у найдраматичніший момент вистави; за те, як падають на підлогу номерки з гардеробу, і театральна акустика перетворює це падіння на окрему міні-виставу. Актор паралельно розповідає про відчуття, котрі переживає під час вистави, про те, чого не вдалося показати на «всі 100», і чого глядачі не помітили або подумали, що так треба… «Вистава після вистави» мимоволі змусила усіх, хто був того вечора у «Куті», впізнати себе в героях і, посміятися над казусами та пережити невдачі. Актор ніби зазирнув у душу кожного глядача і залишив там частинку свого світу, свого життя. Ще один литовський гість, Відмантас Фіялкаускас, якого хмельничани, через складність вимови встигли охрестити «Фіалкою», представив свого героя Бруно у виставі "Падіння в темряву" (Номінація: За синтез режисути, сценографії та акторського виконання), якого пристрасть вкинула до темряви у прямому і переносному розумінні. Кохання спочатку засліплює очі, а згодом відбирає все, навіть саме життя. А іншого актора, француза Анрі Грювмана, кохання привело не будь-куди, а … до Хмельницького. Свою виставу «Щойно був там» (Номінація: За участь у фестивальній програмі) він написав спеціально для участі у фестивалі. Легкі для сприйняття вистави у передостанній день знову змінилися філософськими й трагічними. Герой польського актора Януша Столярського у виставі «Код» (Номінація: За досягнення в пошуках засобів сценічної виразності) протягом 40 хвилин боровся із сумнівами, притаманними кожній людині – щодо сенсу буття. При тому, що протягом усієї вистави не було промовлено жодного слова, а лише звучала музика, актор зумів показати відлуння творчості, емоції та гармонію у долі співачки, танцівниці, страждання у пластиці та боротьбу в музиці. «Ми найбільше чекали на цю виставу, бо не могли збагнути, як можна лише мовою тіла, без слів поставити повноцінний спектакль. Ми вражені», – кажуть враженнями глядачі Антон Миколайович та Світлана Михайлівна, які не пропустили жодного показу у цьогорічному фестивалі. «Як низько і вбого виглядає самотність в очах любові», – це один із головних месиджів наступної вистави, «Сповідь маски» (Номінація: За акторську майстерність та відчуття стилю), німецького актора Андре Мошоя. Його герой задається питанням: чому, коли він «грає на публіку» усі сприймають це, як його сутність, а коли справді буває самим собою – вважають грою і ставляться з недовірою? Він не погоджується з тим, що не такий, як усі й намагається пояснити глядачам, чому. Зрештою, змучений сумлінням і несхожістю, він робить харакірі. Єдине, про що він думає в останні секунди життя – хоч би ніхто не помітив його блідого обличчя… а значить страху перед смертю. Розвіювати жахливі враження від вистави довелося українським акторам. Київський театр «Вільна сцена» в особі актора Олександра Форманчука з виставою "Щуролов" (Номінація: За талановите поєднання мови театру з сучасними медіа технологіями)виправдав усі очікування хмельницької публіки. Минулого року вистава саме киянина Євгена Нищука вразила публіку своєю масштабністю та гармонією. Отож, кияни вкотре підтвердили – вони у своїй справі гідно рівняються на найкращі європейські театри. Умовну крапку в цьогорічному «Відлунні» поставили естонці виставою «Ром та горілка» (Номінація: За вдале сценічне втілення твору сучасної європейської драматургії). Герой актора Отто Сеппа під дією рому розмірковує про життя і його несправедливість, шукаючи порятунку від негараздів у подорожі. Ром і дорога – це символічне завершення фестивалю, після якого всі учасники, відсвяткувавши вдалий тиждень з культурним присмаком, подалися по домівках. Щоб наступного року знову представити свої країни, але вже в іншому складі.

«Реанімація» для іноземців
Протягом усього фестивалю учасники в офіційних і не зовсім екскурсіях відвідали чимало цікавеньких міст і місць. Офіційний організатор дозвілля іноземців Ігор Байдак каже, що цього року гості «відірвалися на всі 100». «Ми провели пішохідні екскурсії Хмельницьким та Кам’янцем-Подільським, – розповідає Ігор, – відвідали церкву у с. Сутківці. До речі, вона вразила їх більше, ніж усе до і після того. Вони побачили не те, що зазвичай показують туристам – замки, історичні місця, природу – вони побачили справжнє українське село, усміхненого священика, який обійняв кожного гостя, веселих бабців-щебетушок, які розповідали кожна про своє… Іноземці довго ходили приголомшеними, і навіть історичний Кам’янець тьмянів перед ними». Та все це були заздалегідь заплановані поїздки, а поміж виставами гості влаштовували собі відпочинок «хто на що гаразд». Естонці відвідали Меджибіж і чесно довели, що вони не «гарячі естонські хлопці», а справжні козаки: взяли участь у фестивалі «Стародавній Меджибіж», навчилися танцювати ірландські танці, пити українську горілку і битися, як справжні лицарі. Хлопці «натанцювалися» так, що один тетральних день у них випав із життя. Добре, кажуть, що свою виставу показували на закриття фестивалю, то хоч трохи відійшли. Литовці Александрас та Станісловас Рубіноваси ще з минулого року товаришують з екскурсоводом, тому цьогріч на собі випробували, що таке українська гостинність. «Я приймав їх у себе вдома у найкращих українських традиціях, – звітує Ігор Байдак, – були в нас і сало, і картопля печена, і горілка – все, як годиться». Відвідували іноземці також «Реанімацію» – так вони нарекли одну з місцевих пивних, у якій кожен щоразу повертався у «своє» радянське минуле: пиво у діжках і великих кухлях, оселедці у газеті, таранька на шнурку…
«Загалом, кожна екскурсія – це маленька моновистава, – зізнається Ігор Байдак. – Спостерігаючи за тим, як я проводжу їх, одразу кілька акторів і режисерів запропонували мені спробувати поставити справжню виставу. Думаю, до наступного року варто готуватися серйозно. Я вже маю навіть ідею та певні напрацювання, як її краще втілити в життя». Отже, наступний фестиваль обіцяє бути не менш цікавим, ніж цьогорічний. Адже в середу, 31 серпня, організатори провели учасників та гостей «Відлуння-2011», а вже у перші дні вересня почнуть готуватися до прийому інших, на «Відлуння-2012».