Знайти відповідь на питання через танець: в Хмельницькому покажуть хореографічну виставу «Терапія»

В суботу в Хмельницькому покажуть виставу-перформанс «Терапія» . Фото: з афіші вистави

Це робота хореографки з Харкова Анастасії Пономаренко. Напередодні прем'єри вистави ми поспілкувалися з нею про творчість, війну та її власний шлях переосмислення.

У суботу, 5 серпня, в обласному драмтеатрі імені Старицького покажуть хореографічну виставу-перформанс «Терапія». Це робота хореографки з Харкова Анастасії Пономаренко.

«Це спроба за допомогою ритму та рухів тіла зрозуміти, що саме замикає нас у рамки, позбавляє голосу і гасить внутрішній вогонь», - зазначено у афіші до вистави.

Анастасія Пономаренко народилася та виросла в Лисичанську. У 2013 році дівчина переїхала до Харкова де і лишилася постійно жити. У травні минулого року з чоловіком переїхала до Хмельницького. Розповідає, що перші місяці війни у Харкові давалися надто складно: в якійсь момент сповнене творчими планами життя перетворилося на виживання в реаліях війни.

«За один день – 24 лютого – я повністю втратила все: роботу, друзів та зв'язок із родичами, які залишилися в Лисичанську. Все що у мене було, все, над чим я дуже довго працювала, повністю зникло, - розповідає Анастасія Пономаренко. - Коли ми вже їхали до Хмельницького, дорогою я думала про те, що більше не хочу займатися творчістю в принципі. Хотіла шукати стабільну роботу в іншій сфері. Проте в Хмельницькому я зустрілася зі своїм давнім другом, і він запропонував все ж таки спробувати набрати групу в місцевій школі танцю».

Пораду друга хореографка прийняла до уваги. І вже через місяць мала навколо себе людей, які готові були експериментувати та розвивати культуру танцю. А далі – хореографічні постановки, зйомки відео та участь у європейських фестивалях.

«В якійсь момент я зрозуміла, що хочу розпочати роботу над танцювальним перформансом. По-перше, це було моєю мрією. Другий момент – я хотіла показати, як мої учениці за цей час професійно виросли, - розповідає Анастасія Пономаренко. – Тому і вирішила перед поверненням до Харкова зробити гарну роботу, щоб у людей була змога побачити шлях особистого розвитку навіть під час війни».

Терапія для кожного

Тему війни оминали свідомо. За словами хореографки, це не пов'язано з відстороненістю, а навпаки, зі складною внутрішньою боротьбою. На особистому прикладі Анастасія Пономаренко знає, наскільки емоційно важко танцем передати всі переживання складних часів. Тому що в кожному з нас є низка питань, які ми не можемо прожити до кінця або їх вирішити остаточно.

«У психотерапевтів зараз побільшало роботи. Проте наше суспільство не дуже готове свої питання вирішувати з їх допомогою, - розповідає Анастасія. – Молодше покоління готове це робити, але якщо взяти, наприклад, моїх батьків, вони не сприймають цей метод серйозно. Тому я вирішила взяти саме тему терапії – для мене це близько. Я розумію, що потреба кожного з нас є в тому, щоб до тебе хтось прийшов та сказав, що все буде добре».

Так з'явилася і тема для перформансу. Під час вистави з глядачем за допомогою пластики танцю будуть обговорюватися два питання - вплив суспільства на людину і канони, по яких зараз живуть жінки та дівчата.

«Через танець ми будемо розповідати про те, що можна рухатись самостійно, головне, щоб поряд були люди, які будуть тебе підтримувати», - каже Анастасія

Хмельницький як відкриття себе і своїх можливостей

«Життя в Хмельницькому для мене стало одним із найважливіших етапів – це була точка для мого особистого розвитку. По-перше, я зрозуміла, що немає нічого неможливого. Що, навіть, якщо ти втратив все і у тебе опускаються руки, є завжди варіанти, які виведуть тебе на інший рівень. Але тут треба дотримуватися основного правила – як би не було складно, потрібно постійно працювати та діяти, а не жалітися на життя. По-друге, у будь – якому куточку нашої країни ти знайдеш людей, які будуть з тобою на одній хвилі. І третє – моя ситуація з батьками - мене дуже емоційно виснажувала. Я людина весела та серйозна, і мене дуже часто тут запитували: «У тебе там батьки, ти з ними спілкуєшся один раз за три місяці?». З кожними разом, відповідаючи на це запитання, я навчилася емоційно на це не реагувати. Тепер я знаю, що я не можу з цим поки що нічого зробити. По цей бік країни одна, і мені в цій ситуації треба робити так, щоб я не пропала. Мої батьки там також тримаються, і коли я з ними розмовляю, вони частіше мені кажуть: «Так, не бери до голови, ми тут тримаємося, ти тримайся та працюй, все буде добре».