«Навколо одні заслужені. Лише я –звичайний начальник управління», –

Хоча, насправді, Ірина Миколаївна в культурі людина не нова. Корінна хмельничанка та випускниця Рівненського інституту культури розпочинала свій шлях в обласному науково-методичному  центрі народної творчості та художньої самодіяльності. Зараз каже, що батьки були категорично проти її вибору професії і навіть спеціально возили доньку до Києва, в інститут культури, щоб випускницю престижної хмельницької школи №16 педагоги відмовили від мрії бути актрисою. Проте, доля склалася інакше, і донька медичної працівниці, а саме халат лікаря приміряли з дитинства Ірині Миколаївні, стала режисером.
– Я з дитинства бачила себе на великій сцені і напам’ять знала увесь репертуар Пугачової, збирала сімейні «зали» і співала, співала… А режисуру обрала невипадково. Мені завжди хотілось зробити фундаментальне шоу чи захід, який повинен був запам’ятатися тисячам. До речі, саме у 1988 році, коли прийшла працювати у центр, я разом  з тодішнім її директором Тамарою Скородим відкривала третє в Україні Співоче поле, Ахматовські читання у Деражнянському районі і розробляла ще багато різних проектів, які існують донині.
– Ірино Миколаївно, все одно, важко уявити, як творча людина одягає на себе чиновницький мундир.
– Чому важко? Я ж не прийшла в управління, щоб сісти у крісло та керувати. Я намагаюся зробити усе, щоб культура Хмельниччини розвивалася. Я не дозволяю, щоб працівники культури просто протирали штани в управлінні – необхідно їздити, дивитися, що відбувається в районах. Планувати організацію гастролей, тобто, робити усе, щоб діючі та нові колективи області максимально демонстрували те, на що здатні. І не лише на Хмельниччині чи  в Україні, а й за кордоном. Взагалі, я вважаю, що будь-який артист повинен гастролювати. Це дає йому можливість не лише розвиватися, а привносити у свій репертуар щось нове та неповторне. Більше того, вже є певні домовленості на рахунок того, щоб наші колективи виїжджали за кордон. Про область я взагалі мовчу. Уявіть, яка радість для жителів району, коли вони можуть побачити артиста. Роками в їх селищах та містах нічого не відбувалося. А тут «живий» артист приїхав, чи навіть цілий колектив, і такий емоційний підйом зробив, що про його виступ згадувати будуть ще довго.
– Кажуть, що у вас дуже непростий характер. Навіть жорсткий. Проте, на відміну від своїх колег, ви кадрову «чистку» в управлінні ще не зробили…
– І не буду робити. Розумієте, є люди, які знаходяться на своїх місцях. В нас хороший колектив, який було достатньо просто «розрухати». Працювати усі хочуть, і головне, що їм це до вподоби. До вподоби не просто перекладати папірці, а робити те, чим, власне, і повинна займатися культура – приносити позитивні емоції, користь, знаходити таланти і допомагати гідним людям про себе
заявити.
– А приставка «туризм» не заважає?
– Абсолютно гармонічне поєднання. Зараз ми активно взялися за неї. По-перше, перевіряємо усі туристичні фірми, які діють на теренах області. Розумію, що пласт роботи об’ємний, проте, необхідно систематизувати усю інформацію. До речі, я сама свого часу займалася туристичним бізнесом і знаю усі підводні камені цієї сфери. Тому порядок обов’язково наведемо. По-друге, основний ухил будемо робити на розвиток «зеленого» туризму. На Хмельниччині є що показати, і сподіваюся, що з прийняттям Закону про «зелений» туризм область отримає додаткові інвестиції та зможе заробляти гроші.
– Ви кажете, що свого часу працювали в туризмі. Хоча, я знаю, що у вас є ще досвід роботи і на телебаченні…
– Ой, я навіть в Академії прикордонних військ працювала… Тоді наприкінці 90-х там відкрили телевізійну студію. Звідти мене на обласне телебачення і запросили. Їздила в Київ, де проходила курси перекваліфікації на режисера телебачення. Потім навіть вела програму «Музичні вітання». До речі, «Поділля-центр» випускав такі телевізійні фільми та програми, які виходили на центральному телебаченні.
    Потім в мене був досвід роботи за кордоном…на «заробітках». В Іспанії, абсолютно не маючи знайомих та близьких, я влаштувалася працювати у п’ять родин. І знаєте, донині ми спілкуємося, один одного вітаємо зі святами та обмінюємося подарунками. Загалом, я дуже контактна людина, і в житті це дуже допомагає перемагати негаразди та йти до поставленої мети. Зараз я приїжджаю у райони, і мене упізнають ті, з ким я працювала на самому початку своєї кар’єри…
– А рідні вам допомагають? Підтримують?
– На всі 100 відсотків. Незважаючи на те, що з культурою вони нічого спільного не мають. Чоловік працював інженером на телебаченні. Нині  – на залізниці, а син професійно займається спортом. Закінчив спортивну школу у Дніпропетровську і зараз заробляє гроші в команді «Прикарпаття» в першій лізі. Я дуже ним пишаюся. Зараз йому 19 років, і він повністю сам себе забезпечує фінансово  і продовжує рости професійно.
– Один з проектів, який нині перебуває у стадії завершення, є  реставрація обласного музично-драматичного театру імені Старицького.           
– Так, 15 жовтня відбудеться його відкриття.  А вже 27 – початок чергового театрального сезону. Звісно, що в галузі культури ніколи не буває багато грошей, проте ми спромоглися відновити сцену, замінити комунікації, провести зовнішні роботи. Крім цього, в приміщенні з’являться два нових зали. Один з них ми будемо надавати аматорським колективам для виступів. Взагалі, цього року область уклала угоди з театральним інститутом імені Карпенка-Карого – до нас будуть приїжджати молоді талановиті режисери, котрі зможуть оновити репертуар.
– А будинки культури? Здається, що для районів це найболючіше питання.
– Справді, пласт роботи величезний. Так само, як і з сільськими бібліотеками. Зараз ми проводимо моніторинг того, наскільки той чи інший клуб задіяний в культурному житті регіону. Дивимося, скільки коштів та сил необхідно вкласти у заклад і, взагалі, чи потрібен він громаді. Однозначно одне: такі центри повинні існувати, і буквально зараз ми розпочали роботу з оновлення фондів сільських бібліотек та відновлення будинків культури. Проте, сподіваємося, що місцева громада не стоятиме осторонь і зробить свій внесок. Я знаю багато прикладів того, як у селах відновлювали роботу клубів. Проте, хтось справді доклав руку для його відродження, а комусь абсолютно наплювати на те, де проводить вечір його дитина.
– Ірино Миколаївно, в області, на відміну від інших регіонів, немає проекту, який би став візиткою Хмельниччини. Що в цьому плані планується зробити?
– Не просто плануємо,  а вже робимо. До прикладу, провели масштабний фестиваль мономистецтв «Відлуння». Захід зібрав найкращих представників цього жанру не лише з України, а й світу. А буквально 10 жовтня на Ізяславщині пройде перший обласний фестиваль борщу. Ми зробимо його традиційним, за участю не лише усіх регіонів Хмельниччини, а й України. Загалом, роботи багато, ідей багато і, думаю, що найближчим часом про Хмельниччину заговорять.