Людмила Мазур – пташка з вищих світів | Новини Хмельницького "Є"

Фото: Фото Валерія ТЕЛЕХОВСЬКОГО та з родинного архіву.

«Любив, люблю і буду любити!» — найперші слова Миколи Мазура про пані Людмилу

Надзвичайною, талановитою, щирою та усміхненою пам'ятають її друзі та сім'я. Людмила Мазур пішла на той світ десять років тому, залишивши нащадкам абсолютно нову течію у мистецтві. Вона – член Національної спілки художників України, лауреат численних премій, дипломант міжнародних та всеукраїнських виставок. Саме пані Мазур осучаснила народну витинанку, пропустила через себе і дала світові новий витвір. Найбільший фонд її авторських робіт нині зберігається у Хмельницькому обласному художньому музеї – 29 робіт. Її картини є у приватних та музейних колекціях всієї країни. На її честь з 2000 року, відколи її не стало, засновано обласну дитячу премію імені Людмили Мазур «Подільська палітра». Як каже чоловік пані Людмили, Микола Мазур, народний художник України, член Національної спілки художників, мисткиню знають в Києві, Львові, Одесі, багатьох інших містах, за кордоном, а в рідному Хмельницькому майже ніхто про неї не згадує. Хоча ті, хто її знали особисто, запевняють, що її не любити і не пам'ятати просто неможливо.
Її називали «пташкою»! Тендітна, тиха, привітна жінка. Як каже баяніст, композитор, керівник ансамблю камерної музики «Альфреско» Олександр Дудар, «вона була, наче в тіні, але й ніби основним стержнем».
«Коли я телефонував Мазурам, і вона брала слухавку, то на запитання «Як ти?» завжди відповідала «Виключно чудово!», – згадує пан Олександр.

«Людмила, Люда – найкоханіша дружина і люба матір»
Кілька десятиліть тому у скверику біля пам'ятника «Янгол скорботи» ввечері на лавочці можна було зустріти нині відомого й поважного художника Миколу Мазура. Тоді він був ще молодим хлопцем, який приїхав за покликом серця... за коханням.
«Приїхав у Хмельницький заради Люди. Три місяці ось тут спав на лавочці, щоб тільки бути з нею, – зізнається пан Мазур. – Ладен був віддати за неї життя. Її неможливо було не любити. Одного разу підійшов і сказав: «Я кохаю тебе! Так люблю, більше, ніж себе!». А вона не повірила... Уявляєте? Люда – моя любов, мої сподівання!».
Зустрілися Людмила та Микола в Одеському художньому училищі імені Грекова. Вчилися на одному факультеті. Як каже донька Мазурів, Оксана, – це училище практично стало сімейним для їхньої родини. І відтоді всі здобутки – творчі, й негаразди – побутові, ділили навпіл. Їхній первісток, Богдан Мазур, – іменитий народний художник, лауреат Шевченківської премії. Нині живе та працює в столиці. Донька Оксана також пішла стежиною батьків. Як згадує дівчина, матір не хотіла, щоб вона стала художницею, мріяла, щоб «в родині була бодай одна нормальна людина».
«Скільки себе пам'ятаю, ми жили тут, де тепер мешкаємо ми з чоловіком і маленькою донечкою, – розповідає Оксана. – А раніше батьки жили просто в художній школі, в класі, бо не мали квартири».
«Траплялося таке, що не вистачало ні на що. Пляшечка кефіру, шматок хліба... – ділиться Микола Іванович. – Але вона жодного разу в житті не дорікала мені, що немає чого поставити на стіл. Люда була настільки мудрою й доброю жінкою, завжди розуміла мене. Ми жили і творили разом!».
Спільні друзі кажуть, що вони були, наче рідні душі. У творчих муках панові Миколі могла зарадити саме вона. Після того, як її не стало, життя для нього завмерло.
«Відтоді у його очах такий невимовний сум, який, здається, ніколи вже не мине, – розповідає подруга, Галина Гірник, завідувач експозиційного відділу Хмельницького обласного художнього музею. – Він завжди був веселим, завжди в центрі уваги, гарний співрозмовник, артистичний та харизматичний. А без неї просто змарнів».

Витинанка, як живопис – живі почуття у папері
Науковці кажуть, що про Людмилу Мазур, як про художницю та творчу особистість, говорити можна дуже багато. Нині більшість тільки-но відкривають її для себе, як вважає донька Оксана. Микола Мазур порівнює її з Далі, Пікассо, але її геніальність поки не зрозуміли до кінця.
«У їхні часи все було класичне, і мистецтво у тому числі. В училищі також вчили класичному живопису, – пояснює пані Оксана. – Я бачила мамині ранні етюди, вона цілком могла зробити кар'єру живописця. Але вона шукала себе, чогось, що відповідало б саме їй. І згодом відмовилася від традиційного класичного підходу. Створила щось нове. І чим довше я вивчаю її творчість, тим більше розумію, що вона була геніальною художницею, зі своїм унікальним баченням світу. У її картинах українське мистецтво, яке не сплутати ні з якими віяннями чи течіями, країнами чи національностями».
«З першої своєї спроби вийти на республіканський рівень вона була помічена. З першої виставки була прийнята до Спілки художників, – розповідає Галина Гірник. – Це дуже рідкісне явище. Треба бути настільки непересічною особистістю, щоб так відразу помітили».
Саме такою «непересічною» її згадують усі. Один із митців Хмельницького, фотохудожник Олександр Солєнцов зізнався, що її роботи йому дуже подобалися.
«Хоч я і не художник, можливо, не зовсім правильно називаю ці речі, але її картини-витинанки були такі ж, як живописні, – каже пан Солєнцов, голова Хмельницької обласної організації Спілки фотохудожників України. – Я пам'ятаю її чудовою людиною. Ми часто збиралися дружнім мистецьким колом у майстерні Люди та Миколи. Саме вона створювала особливу атмосферу».
Як каже пані Гірник, у Людмили Мазур була якась внутрішня енергетика, яка притягувала людей.
«Вона надзвичайно цікавий художник, — каже пані Галина. – Єдине, що погано, що її роботи зроблені із паперу, а це нетривкий матеріал. Уявіть радянські часи, яким був той кольоровий папір! А вона могла зробити з нього шедевр».
Якогось однозначного визначення стилю пані Мазур поки не дають. Сучасні науковці залишили цю справу майбутнім поколінням, які «прийдуть, зрозуміють і придумають назву».
«Ми часто сперечалися з Миколою, бо він вважав її графіком, – пояснює Галина Емілівна. – Але який же вона графік? Це щось самобутнє. Люда заснувала новий напрямок. Вперше в Україні. Вона пішла далі за усіх. І дуже шкода, що їй у цьому світі було дано так мало часу. Інакше вона б зробила значно більше».
Микола Мазур зізнався, що мріє про те, аби у Хмельницькому видали великий альбом з її роботами.

Коротко про неї
Народилася у с. Сальниця Уланівського району Вінницької області 3 листопада 1947 року. Проте досить скоро родина переїздить у Хмельницький (її мама родом з нашого міста). Після закінчення 1963 року школи № 6 Людмила вступила до Одеського художнього училища ім. М.Б. Грекова. По закінченні училища повертається у Хмельницький. Одружилася із молодим перспективним художником Миколою Мазуром. Народила двох дітей Богдана та Оксану. Померла мисткиня після тривалої тяжкої хвороби у Києві 13 січня 2000 року. Похована у Хмельницькому, з яким було пов’язане все її життя.
Головні досягнення
Людмила Мазур заснувала абсолютно нову течію у мистецтві – осучаснила традиційний вид народної творчості – витинанку, надала їй станкових рис. Як сказав її чоловік, народний художник України, член Спілки художників, її творчість – еволюція в мистецтві.

Підтримай сайт