“Вареники ліпити важче, ніж працювати в техніці пейчворк”, -

Жанну Грель справді важко уявити за ліпленням вареників, з віником чи шваброю чи за пранням білизни. Хоча, звісно, усі ці справи молодій жінці доводиться виконувати. Але, як більшість творчих людей, Жанна не дуже любить усі ці хатньо-побутові клопоти. Їй подобається інше – дарувати людям радість: чи то своїм співом, чи віршем, чи картиною. Свого часу дівчина навчалася живопису у відомого в Україні художника Анатолія Фурлета, який працював кілька років у Городоцькій художній школі. Каже, що його вплив і досі відчувається у її творах. Чого тільки не робили руки і душа дівчини: і лялькам сукні шила, і картини писала, і гербарій збирала. Але, зізнається, свій стиль виробила після того, як кілька років пропрацювала у техніці пейчворк.

Образи з клаптиків тканини

Модній сьогодні техніці – пейчворку - Жанна навчалася ще школяркою, коли відвідувала заняття у художній школі. Але тоді серйозного значення новому захопленню не надала. “А зараз, коли побутові клопоти набридають, беру клаптики тканини, прикладаю один до одного – і виходить цікава композиція. Це дуже заспокоює, відволікає від негараздів та покращує настрій”, - розповідає Жанна. Наперед дівчина ніколи не знає, що має вийти. “Усе залежить від настрою і матеріалу, - каже майстриня. - Використовую усе, що є під руками: пір'я, бісер, гудзики, нитки, стрічки. Спочатку викладаю клаптики тканини, які маю. Розглядаю, що вони мені “розкажуть”. Тоді бачу, що з цього вийде, який можна створити образ. Спочатку вибираю основний, великий шмат тканини, на нього нашиваю інший, трохи менший, а на край - стрічку. Це – фон для роботи. Далі – продумую образ, вирізаю деталі, оздоблюю роботу підручними матеріалами. Якщо хтось замовив роботу, дізнаюся про смаки людини і те, що вона хотіла би отримати. Але образ все одно мій”. А талісманом вважає свою першу роботу. Це була золотоволоска, яка тримала у руці клітку з птахою. “От намучилася я тоді з цією кліткою, - згадує Жанна. - Тричі розпускала нитки і знову нашивала. Фоном слугував клаптик татової сорочки. Саме ця робота надихнула мене на наступні”.

Знайомі, які працюють у швейній майстерні, знаючи про Жанине захоплення, приносять їй залишки виробництва. У роботу йдуть і клаптики старих сорочок, суконь. У дитинстві дівчина шила з них вбрання лялькам, а дорослою почала створювати композиції. Їх у доробку майстрині дуже багато, але зараз удома немає жодної: щось подарувала, щось продала, інші віддала на виставки.

Ляльки виходили дуже схожими на людей

Кілька років тому Жанна ще й ляльки шила. Вони теж були з клаптиків тканини, виконані технікою пейчворк. Дівчина називає їх дружніми шаржами. На відміну від картин, вона їх ніколи не продавала, лише дарувала. “Ляльку я намагалася зробити схожою на людину, якій її робила, - каже Жанна. - Але дуже швидко відмовилася від цього хобі. Скажу чесно: мені стало страшно, бо ляльки виходили дуже схожими на людей. У мене було таке відчуття, що разом з лялькою віддаю шматок своєї душі, ніби у кожній ляльці присутня я сама. Це досить неприємне відчуття. І воно відрізнялося від того, коли вкладаєш душу у картину чи вірш. Вже років шість я не займаюся ляльками. Але у тих, кому я їх дарувала, вони досі зберігаються, і у цих людей справи йдуть добре”.