Майя Онищук: «Свого коханого я зачепила грою на скрипці»

Талановита  хмельницька  скрипалька солістка  обласної  філармонії  Майя  Онищук поділилася  з  «Проскурівським  телеграфом» своїми  спогадами  та  планами  на  майбутнє.
– Майю, розкажіть про те, що змінилося у Вашому житті останнім часом? Де побували, над чим працюєте?
– Я розлучилася з чоловіком. Але зараз у моєму житті є інший, який підтримує, цінує, поважає мою творчість, оберігає та піклується про мене та мою донечку Софійку, якій зараз 2,7 року. Нещодавно я побувала на міжнародному конкурсі краси, що проводився у Тернополі. У журі були відомі люди з Голівуда, учні Сергія Звєрєва, представники з Швейцарії та Німеччини. А ще – відвідала київський показ мод Олени Вінярської, разом з чернівчанами святкувала День міста в клубі «Сорбонна». Загалом, багато їжджу, творчо розвиваюся, думаю про створення власного балету. 14 жовтня, на День міста у Старій Синяві плануємо влаштувати концерт та дискотеку, в якій візьмуть участь хмельницькі зірки: Міла Нітіч, Сергій Нетичук (батько Міли), Альона Мороз, Артем Підпалов, восьмирічний Саша Бабчук (відкриття року у проекті «Відкриваємо зірок»), місцева Вєрка Сердючка.
 «Не  відкладайте  справи  та  мрії  у  довгий  ящик»
– Чула, що займаєтеся одним некомерційним проектом. Чи не могли б Ви детальніше про це розповісти.
– Так, ми разом з телеканалом «Краяни» втілюємо у життя благодійний проект, автором ідеї та ведучою якого я є. Це масштабний проект, який допомагає втілювати Михайло Золотарьов. Без його допомоги було б важко. Ми ще навесні розпочали кастинги по всій Хмельницькій області. У конкурсі беруть участь діти до 15 років. Ідея проекту – пошук талановитих дітей, що не брали участь у великих конкурсах, з малозабезпечених сімей, сиріт, які не мають змоги взяти участь у інших проектах за відсутності коштів. У нас це цілком безкоштовно, бо, як я сказала, проект благодійний. Кастинг охоплює усі види мистецтва – хореографію, вокал, оригінальний жанр. Разом з нами у журі Віктор Ніколишин, композитор з Дунаєвець. Він працював 4 роки в Польщі. Наразі займається аранжуванням дитячих пісень, які виконують маленькі таланти, в тому числі Андранік Алексанян. Віктор завжди зі мною, допомагає, підказує, знаходить ексклюзивні тембри голосу, бо у такій кількості учасників кастингу можна його випадково проґавити. Стартували ми з проектом у Хмельницькому, потім побували у Кам’янці-Подільському, де побачили «потрясний» рівень підготовки дітей, об’їздили майже усі куточки Хмельниччини. Фінал плануємо у кінці жовтня. П’ятірка фіналістів протягом року з нашою допомогою запише пісні та фонограми, братиме участь у різних конкурсах. А якщо хтось найближчим часом матиме на меті вступити до Київського університету культури і мистецтв, то в нас є усна домовленість з ректором Михайлом Поплавським. До речі, ніхто не вірить в те, що нема в проекті жодних внесків для учасників. Проте нам дуже допомагають меценати-однодумці, які небайдужі до долі талановитих дітей нашої області та бажають допомогти розвинути ці таланти.
– Хто чи що надихає Вас на творчість?
– Насамперед, це моя донечка – моє маленьке диво. Без неї я не уявляю свого життя, вона для мене все. А ще кохана людина та мої друзі. Люблю працювати у спокійній приємній атмосфері. А от коли вам «палиці в колеса» ставлять, то це може на деякий час відбити бажання працювати. Пам’ятаю, одного разу на відбірковому турі одного з конкурсів (не називатиму, де) 300 дітей сиділи у залі, в темряві, через халатність та бездушність чиновників. Уявіть, діти після школи прийшли голодні, з бажанням показати свій талант, а тут таке... Це мене вбиває. Проте я знайшла сили не покинути все, бо не можу розбити дитячі мрії й сподівання.
– Ваша донечка Софійка – яка вона?
– Соня в садочку зриває усі тихі години: влаштовує концерти з друзями – хор, танці тощо. У неї всі молодці, всі королеви та принцеси, а сама вона принцеса Софі. Звісно, діти не висипляються. Доводиться червоніти за це перед вихователями та батьками на зборах. Але вона така, як усі дітки: весела, грайлива, допитлива. Це моє маленьке сонечко, моя радість.
– Чи хотіли б, щоб Софійка пішла Вашою стежкою – стала скрипалькою?
– Соня, безумовно, має лідерські задатки, проте в ній немає агресії. Я бачу її на факультеті міжнародних відносин, бо вона дуже комунікабельна. А скрипалькою? Це дуже важка праця, пробиватися в цьому світі нелегко. Проте, я воджу її на різні концерти, до лялькового театру, прищеплюю любов до мистецтва. Музика організовує людей, розвиває духовно, очищає душу від негативу. Якби кожен знайшов час, щоб послухати гарну музику, світ став би добрішим. Адже, хто слухає музику, той трохи інший, відрізняється від загалу. У нашій філармонії прекрасні концерти та музиканти, яких варто послухати. Вважаю, дітей варто водити у різні мистецькі гуртки та на заходи, прищеплювати любов до краси та мистецтва, займатися з ними, знаходити для них час. Не лінуйтеся жити та не відкладайте справи та мрії у довгий ящик. Сенс життя – у простоті.
– Майя-мама та Майя-скрипалька: у чому схожість та відмінність?
– Я фанатична в усьому, чи то робота, чи сім’я. Вдома я молодець, люблю готувати, приймати гостей. І якщо треба швидко накрити на стіл, бо несподівано нагрянули гості, я це зроблю. З задоволенням консервую помідори, вишиваю хрестиком тощо. Обожнюю свою Соньку, я її давно чекала, це бажана дитина. Шалено її люблю, якби могла, то носила б її у кишені (сміється). Щодо роботи, то тут я також фанатик. Комусь я подобаюсь, а комусь – ні. Але я працюю не заради грошей, хоча без них не обійдешся, а для свого задоволення. І коли після виконання «Балади» хоча б троє у залі плачуть, значить, я зіграла недаремно, зуміла  викликати якісь емоції. Я не можу без того, щоб не грати. Коли довго не граю, починається якась наче ломка (сміється). Натовп дуже легко завести, а от працювати з малою компанією, де ти дуже близько, важко. Адже її не обманеш, бо видно усі твої емоції, рухи, чути твоє дихання. І в цьому весь кайф. До речі, свого коханого я зачепила грою на скрипці на одному з виступів. З того часу ми разом. В творчості не люблю повторюватися. Підбираю репертуар по своєму духу, те, що моє. Не копіюю інших, хоча можу взяти їх репертуар, але зіграти на свій манер. На жаль, я не пишу, хоча пробувала, але виходить не дуже. В мене немає композитора, який би писав щось «під мене». Віктор Ніколишин займається аранжуванням творів для мене, він відчуває, що мені підходить, мій темп у музиці. Всі грають по-своєму, і в цьому якраз унікальність.
«Скрипка – це моя душа»
– Чому з усіх музичних інструментів Ви обрали саме скрипку?
– Це вона мене обрала. Раніше ж як було: ходили по школах та відбирали різні таланти. Так вийшло, що я потрапила до музичної школи, потім до музучилища. До речі, коли я туди вступала, зі мною трапилася одна цікава історія, про яку я мало кому розповідала. Так ось, для вступу до музичного училища треба було зіграти на професійному інструменті, а в мене на той момент була звичайна фабрична скрипка, зроблена в Москві. Мої добрі знайомі сказали, що в одного дідуся з їхнього села десь у Житомирській області (назву не пригадаю) є гарна скрипка, на якій він колись грав. Ми поїхали подивитися на неї. Думала, побачу якусь московську «фабричку», але виявилося, що то старовинний інструмент якогось італійського майстра, виготовлений  у 1675 році. А там, де у скрипки завиток, була голова старого мудрого єврея. Майстра ми так і не змогли встановити. Той дідусь хотів подарувати мені скрипку, почувши, як я на ній граю. «Забирай, бо вона вмирає. Я вже 20 років на ній не граю», – сказав він. Але його дружина була проти. «Хай нею внуки в теніс краще грають на горищі, як і грали досі, але не віддам», – мовила вона. Звісно, у скрипки були різні струни, навіть від балалайки, але інструмент був унікальний. В мене аж в душі защемило від почутого. Ми домовилися, що я візьму скрипку для виступу, а потім її віддам. Звісно, ми привели її до ладу, бо за інструментом треба вміти доглядати. За два тижні я її розіграла. В училищі, коли почала грати, всі просто були в захваті від її оксамитового звучання. Вона зі мною так і залишилася. Але чутки про неї одразу поповзли містом. Тим паче, на той момент її вартість могла скласти 35 тисяч доларів, а за такі гроші тоді можна було купити кілька квартир у Хмельницькому. Одного разу ввечері за мною навіть гналися, аби відібрати скрипку. З того часу мене проводжали друзі мого брата – дзюдоїсти. Коли я їхала, дідусь пообіцяв, що вмовить дружину подарувати мені скрипку.
– Вона й досі у Вас, ця скрипка?
– На жаль, ні. Одного разу ми з подругою брали участь в конкурсі, отримали 1-ше місце та безкоштовну путівку в «Артек». Якраз під час мого перебування там, родичі власників скрипки приїхали і забрали її. Мені, звісно, купили іншу, але це вже був не той звук. Йшли роки, я почала про неї забувати. Через 10 років після того випадку, за три дні перед випускними у Донецькій консерваторії, мені зателефонували у гуртожиток та повідомили, що на кафедрі на мене чекає молодий чоловік з Хмельницького. Я довго думала, хто б це міг бути, і вирішила, що то брат приїхав на мій випуск. На той момент в мене була червона скрипка. Друзі всі жартома запитували, чи то, бува, не та сама скрипка з кінофільму («Червона скрипка», 1998 р. – прим. автора). Так ось, я приїхала, а на мене чекає незнайомий хлопець і тримає у руках дві скрипки. Виявилося, що то онук того діда. Він привіз мені скрипку, бо дід, коли помирав, просив віддати її лише мені. Але за ці роки цінною від тієї скрипки залишилася тільки голова-завиток. Внук розповів, що її крали разів вісім, побили, були «розбори» з бандитами, і щоразу після відвідин міліції та повернення інструменту бабця казала, що треба знайти мене та продати скрипку лише мені. Я глянула на інструмент, і в душі защеміло: скрипка вся потріскана, клеєна-переклеєна, тобто з унікального інструмента зробили просто звичайні дрова. Я звернулася до місцевого майстра музичних інструментів за консультацією, але він сказав, що її вже не можна врятувати. Хлопець довго шукав мене у Хмельницькому, потім у Донецьку, аби продати скрипку, слізно просив, аби я її купила. Звісно, я відмовилася, бо вже придбала на випускний іншу. Проте, зараз дуже шкодую, що не зробила цього. Коли згадую цю історію, аж душа болить. Так через скупість та дурість людей пропав такий унікальний інструмент.
– Розкажіть, як сприймає Вас публіка? Чи бували якісь цікаві випадки під час виступів?
– Звісно, під час виступів буває багато різних моментів. Одного разу на новорічні свята в Тернополі (старий новий рік) мали двогодинну програму з балетом. Але там чомусь не люблять хмельничан, і я попросила не оголошувати, звідки ми. Проте хтось таки сказав. І от ми виходимо, виступаємо, а всі нас відверто ігнорують, мовчки їдять, тільки чути стукіт столових приборів. Тоді я почала з ними жартувати, мовляв, сусідів так не зустрічають, налийте й мені кілька крапель, хочу випити за ваше здоров’я (хоча я взагалі не вживаю спиртного). Зрештою, ми так веселилися, що замість двох виступали чотири години, всі в залі обіймалися, мало не цілувалися один з одним. А якось під час виконання «Балади», яку я присвятила своїй мамі та всім матерям, я казала промову про маму, яка завжди переживає за нас, її дітей. Для багатьох дружина є мамою, бо вона наче замінює її, особливо, коли її давно нема. Під час «Балади» один чоловік, котрий сидів чомусь окремо від дружини, вибіг з залу. Під час перерви вона підійшла та подякувала, що я повернула в сім’ю чоловіка. У розмові з нею з’ясувалося, що мати чоловіка недавно померла, а вони живуть 20 років разом, але останнім часом, – мов собаки. Після «Балади» він повернувся з квітами та попросив вибачення за своє ставлення до неї. «Це перші квіти, які він мені подарував за ці всі роки!», – мовила жінка. Такі моменти мене дуже надихають.
Самокритична, стильна і сімейна
– Хто працює над Вашим іміджем?
– Звісно, стилісти. Я завжди критично ставлюся до себе, тому постійно змінюю імідж, аби самовдосконалюватися. Я щоразу інша: кіски, кучері, пряме волосся, вузли, різноманітні зачіски тощо. Своє волосся довіряю перукарю-стилісту Олені Нечаєвій зі студії «L-professional». Вона – учениця Сергія Звєрєва, родом з Росії. Вона мені радить, що зробити на той чи інший виступ, відчуває, що потрібно. Стиліст мого одягу – Олена Стаднік із салону «Лілея». Разом з нею ми підбираємо костюми на виступ, фантазуємо над образом.
– У Вас багато друзів? Якими критеріями керуєтеся у їх виборі? І взагалі, що Вам імпонує в людях?
– Спілкуюся і виручаю всіх, хто просить про допомогу. І хоча в наш час справжні друзі – це майже нереально, але мені в цьому щастить. У мене є подруга Тетяна, ми з нею дружимо ще з музичної школи, і жодного разу не сварилися, не заздрили одна одній. Тетяна дуже яскрава і класна бандуристка. В неї гарне бачення, розкішний звук. Від заздрощів тобі нічого не прибуде: ані таланту, ані грошей, лише купа проблем на голову. Вважаю, коли людина заздрить, вона зупиняється, не розвивається та деградує з часом. А коли радіє чиїмось успіхам, то сама до них тягнеться. Людям не пробачаю зраду: якщо раз зрадить, то потім це повториться. Проте я не категорична, все залежить від ситуації. Я ніколи не зраджую. В мене є друзі, які мене підтримують, радіють. Ми бачимося, спілкуємося, хоча не часто, але завжди знаходимо час для спілкування. З Мілою Нітіч дружимо, знаємо багато таємниць, які лише між нами. Однак, для мене пріоритетом є сім’я. І якщо раптом постане питання вибору між роботою та сім’єю, то я, звісно, віддам перевагу сім’ї. Я готова принести в жертву свою кар’єру заради благополуччя доньки та моєї сім’ї. Люблю готувати, чекати, піклуватися.
– Ви досягнули всього, про що мріяли?
– Вважаю, що ідеалу немає меж, тому не зупиняюся на досягнутому, постійно в русі, в пошуках. Цьому дуже рада. Я завжди самокритична, після виступу розумію, що можна було б зробити ще краще. А ще, в мене 15 років досвіду викладання музики. Мої учні дуже не любили заміну, коли я їхала на гастролі. В мене з учнями були дружні стосунки, ми могли разом сміятися над якимось курйозним випадком у житті. Після того, як я залишила викладацьку діяльність, мої учні не всі продовжили навчання у інших вчителів. Деяких довелося самій вмовляти, адже бачила, що людина талановита, і варто продовжувати навчання.   
– Що б Ви побажали нашим читачам?
– Насамперед, знаходити позитивне в усьому, що відбувається навколо вас. А ще приділяти час собі, своїм дітям, рідним та близьким. Не відкладайте на потім те, що задумали. Не лінуйтеся жити!