Художник-графік Неллі Павлова: «Для мене важливо не бути пустоцвітом»

Росіянка Неллі Павлова усією душею полюбила Україну, де живе близько 30 років, і свої щирі почуття до другої Батьківщини щоразу відтворює на полотні й папері. У Хмельницькому вона зуміла побачити те, чого й досі не помічає більшість з нас. Художниця намалювала і зберегла для нащадків зображення старовинних пам’яток архітектури Хмельницького, Меджибожа, Кам’янця-Подільського. Хмельниччина ще й тим дорога Неллі, що саме тут вона відбулася, як митець.

«Малювала, скільки себе пам’ятаю»

- Неллі Миколаївно, розкажіть, яким було Ваше дитинство, ким хотіли стати?
- Я народилася на півдні Узбекистану біля афганського кордону Там мої батьки: Микола й Емма Семенови проходили післядипломну практику. Вони закінчили Московський хутровий інститут (тепер це філія Московського державного університету), батько - зоотехнічний факультет за спеціальністю каракулівництво, а мати – товарознавчий. Найперші враження мого дитинства, які запам’яталися, це – Каршинський степ, спекотне сонце, чужа, незнайома мова й кам’яниста пустеля. Потім ми переїхали до Латвії, де батько працював директором радгоспу, і прожили там вісім років. Робота батьків вимагала переїздів. Тому з Латвії переїхали у Підмосков’я, потім у Рязань. Мені рано довелося подорослішати, адже батьки працювали, а я залишалася за старшу з братом Юрою і сестрою Іринкою. Я змалечку любила малювати і малювала завжди, скільки себе пам’ятаю. Крім того, я закінчила музичну школу і балетну студію, але хотіла стати художником. Тому після десятого класу в мене не було питань, яку професію обрати. Вступила до Рязанського художнього училища на факультет моделювання та конструювання одягу. У 1974 році, отримавши спеціальність «художник-модельєр», закінчила його. Це училище було філією Московського текстильного інституту, з гарним професорсько-викладацьким складом і потужною програмою, яка гарантувала гарним студентам міцні знання.
- Чи залишався час у такої цілеспрямованої дівчини на зустрічі з хлопцями, адже така красуня не могла не привертати їхньої уваги?
- Мої подруги після училища вступили у Московський текстильний інститут, а я вийшла заміж за Павлова. З Валерієм познайомилися в Рязані просто на вулиці, однак наші шляхи розійшлися, але через півроку доля знову з’єднала нас, і тепер вже назавжди. З чоловіком ми прожили вже 38 років. Після закінчення Рязанського радіотехнічного інституту мій чоловік пішов служити в армію офіцером і отримав призначення у Тернопільську область на військову точку, яка розташовувалася у лісі. Ми приїхали і побачили декілька будинків, казарму із солдатами, 12 офіцерів. Всі зручності на вулиці, доводилося топити пічку, питну воду привозили раз на добу. Тільки дитині ((у нас уже народилася донечка) там було комфортно: цілий день на свіжому повітрі. Для мене ж після Москви, Рязані ці два роки, що ми там жили, видалися одноманітними й нецікавими. Настільки змінилося життя, і умови, що це на якийсь час відволікло мене від творчості. Я практично нічого не малювала.

«Поділля стало другою Батьківщиною»

- Як Ви опинилися у Хмельницькому?
- Коли чоловік через два роки демобілізувався, вирішили поїхати до його батьків, які мешкали у Хмельницькому. Тут і залишилися. Так, з 1976 року живемо у Хмельницькому.
- Як Ви повернулися до малювання, що стало поштовхом?
- Коли розпочалась перебудова, й Україна стала незалежною, я зрозуміла, що також хочу бути незалежною. Згадала, що я художник і звільнилася з роботи. Всі ті соціалістичні зобов’язання, які я кілометрами писала, за увесь час роботи, виявились непотрібними. Стало нестерпно боляче і соромно за роки без малювання. Нове життя вимагало термінової перебудови. Однак почуття свободи, яке виникло на початку незалежності, упевненість у тому, що саме зараз щось має змінитися на краще, бо ми незалежна країна, згодом зникло. Але тоді це була щира впевненість у кращому майбутньому. Для мене цей час був, немов ковтком свіжого повітря, а поштовхом послужила персональна виставка художника Андрія Ісаєва. Дивлячись на його картини, я наче відчувала цей подих волі. Вразила й нова техніка, й цікаві роботи, і все це разом мене розбудило. Я згадала роки навчання і свою мрію, якій не судилося здійснитися, вступити до Московського текстильного інституту.
Почала малювати, шукати себе, свій стиль, і вже перша персональна виставка живопису «Українське бароко» відбулася в 1994 році, в обласній бібліотеці для юнацтва. Потім були виставки у Києві, Львові, Одесі. Чеханові.
- Ваша манера не схожа на інших художників, у вас є власний стиль. А графічні роботи на виставці «Спогади старого міста» в обласному музеї сучасного мистецтва здивували хмельничан.
- Як виявилося, хмельницькі художники своє рідне місто не малюють. Я тоді захопилася цією ідеєю, і вже через рік, наступної виставки, у номінації «графіка» виставила свої роботи з краєвидами Кам’янця-Подільського. А потім побродила нашим містом з фотоапаратом. Зробила багато знімків, декілька плівок. А коли забирала фотографії, то у мене запитали, що це за таке гарне старовинне місто. І яким же було їхнє здивування, що цим гарним містом виявився Хмельницький! Просто потрібно бути уважнішими і придивлятися. І якщо, до прикладу, походити моєю улюбленою вулицею Володимирською, можна побачити багато цікавих будівель.
Мені відомо, що заслужений художник України Михайло Андрійчук також малював наше місто, але аквареллю. І у нього є дуже цікаві роботи старого міста. Перед тим, як малювати старовинні будинки, я вивчала їх історію, історію назв вулиць, співпрацювала із співробітником краєзнавчого музею Сергієм Єсюніним. У такому поєднанні при малюванні картин відчувається справжність і це надає, що дуже важливо, певного змісту роботі. У нашій сім’ї була така традиція. Кожного вихідного ми з чоловіком і донькою їздили у якийсь район нашої області. Там знайомилися з визначними пам’ятками культури: церквами, фортецями старовинними будівлями, влаштовували такий собі екскурс у минуле. А потім ті враження втілювалися на полотні.

«Головне – це хотіти працювати»

- Неллі Миколаївно, якщо була б така можливість щось змінити, яку професію Ви обрали б?
- Я знову обрала б цей шлях, однак ще б закінчила художній інститут. Щоб розвиватися, я багато читала, займалася самоосвітою, відвідувала виставки різних художників. До речі, художниця Олена Скорупська мене багато чому навчила – вона була моїм університетом. У її роботах я побачила те, до чого прагнула. Дружба з нею мені завжди допомагала, і за це я їй щиро вдячна. Хоча, можливо, якщо б я вчилася, то втратила б свою індивідуальність, і більшість художників цього побоюються. Адже класична форма навчання має інші методи сприйняття. Талант, школа і постійне вдосконалення свого фаху – ось найголовніше для художника.
- Ваша донька обрала професію теж пов’язану з творчістю?
- Так, Оленка закінчила художню школу й Технологічний університет Поділля за спеціальністю моделювання і конструювання виробів зі шкіри. Нині виготовляє ексклюзивні прикраси з натурального каміння. У неї гарно виходить, і я тішусь, що вона знайшла себе.
- У Вас багато друзів?
- Так. Моя подруга Тамара Григор’єва щороку ходить на Великдень до церкви, святить усі наїдки і приходить до нас. Це у нас така традиція, і я ставлюсь до неї, як до сестри.
- Які якості цінуєте в людях і чого не могли б пробачити?
- Пробачити не зможу зради.
- Пані Неллі, Ви віруюча людина?
- Так, але часто бувати у церкві не доводиться. Я там частіше буваю як художник. Нещодавно закінчила цикл графічних робіт «Церкви Хмельницького і Хмельницької області». Близько 10 робіт, серед яких є моя найулюбленіша - Церква Казанської Божої Матері. У цій церкві років 12 назад я хрестилась разом з Оленою Скорупською, згодом і моя онучка Настя. На картині я зобразила цю церкву і поряд написала молитву XVIII століття, яку потрібно читати перед початком усякої нової справи.
- Ви молитеся перед початком будь-якої роботи?
- Ні, але сподіваюся на те, що, можливо, якась допомога мені буде. У кожного художника є таке відчуття, що ніби не він робить роботу, а вона його веде. Крім того, є таке поняття, як інформаційний простір, і усі талановиті митці вловлюють цей простір. Відомі такі випадки, коли люди у різних місцях, країнах одночасно втілювали якусь одну й ту саму ідею у своїй творчості. У мене таке відчуття було не раз. Мені здавалося, що я щось придумала, а потім на різних виставках у творах художників бачила ту ж саму ідею, однак вона могла бути втіленою трохи інакше.
- Яке у Вас кредо?
- Не бути у цьому житті пустоцвітом, залишити після себе добру згадку, прожити не тільки для себе, щоб після тебе залишилось щось корисне, як яблуко. Яблуня щороку цвіте і приносить плоди, незалежно від того, чи зберуть її плоди, чи ні. Так і художник – він має творити, не замислюючись над тим, купуватимуть його роботи чи ні.