ye-logo.v1.2
28 Листопада, 2020

Герої Майдану

Євромайдан 4063 1

“Моя хата скраю, я ворога першим зустрічаю”

 Думаю, що після Майдану вже ніхто не буде згадувати принизливе для кожного українця прислів'я “Моя хата скраю, я нічого не знаю”. Під час останніх подій у Києві сотні тисяч людей - від малого до старого, від Заходу до Сходу вийшли на вулиці, захищаючи свою свободу. Вийшли з любов'ю до країни, проти вишколених вбивати озброєних людей у військовій формі, яким із садистським задоволенням допомагали антисоціальні елементи, продавшись за кілька сотень гривень. Як результат такого протистояння в Україні з'явилися небесні ангели (і сьогодні їх уже 106), які стали вічними суддями кожному з нас. А закінчення у відомого кожному прислів'я про хату стало звучати по-іншому. “Моя хата скраю, я ворога першим зустрічаю”.

У Києві разом з активістом Юрієм Смалем.

Анатолій Панчук: “Розмовляючи з дружиною по телефону, я не сказав їй, що в цей момент лежу на операційному столі, і мені обробляють кульову рану”
31-річний хмельничанин Анатолій Панчук, керівник Хмельницької районної організації ВО “Свобода”, на хмельницький Майдан вийшов 22 листопада, одразу після того, як Янукович не підписав угоду про входження України в Євросоюз. Знаходився там до 30 листопада, до того часу, коли правоохоронці розігнали студентів на київському Майдані.
“Домовилися з товаришами, взяв карімат, чашку, ложку, і першого грудня нас, близько сотні з області, поїхали до Києва, - розповідає Анатолій. - Ходили на мітинги - стояли за те, аби Янукович підписав угоду про асоціацію з Євросоюзом і дав наказ покарати винних за розгін студентів. Тоді ніхто не був готовий до воєнних дій.
З 10 на 11 грудня - стався перший штурм Майдану. Більша частина (і я в тому числі) хмельницької сотні залишилася на охороні палацу “Жовтневий”, всі інші сотні, які на той час перебували в палаці, пішли на Майдан. Ми відбили атаку беркутівців, а через якийсь час їх чоловік 15 підійшли, аби подивитися, чи хтось у “Жовтневому” залишився. Поспілкувалися і, як кажуть, розбіглися. До речі, беркутівці початку грудня і ті, що 18-19 лютого вбивали людей і добивали поранених, - це абсолютно різні люди. Досі дивуюся, як всього за два місяці змінилася їхня свідомість”.
Брав Анатолій участь і в бойових діях на вулиці Грушевського, що тривали з 18 по 22 січня. А потім було 18 лютого - мирний пікет Верховної Ради. Майданівці не взяли ні щитів, ні протигазів, ні касок. Але почалися провокації з боку “Беркуту” і тітушок. Довелося відбивати атаки “стінка на стінку”, і захищати барикаду на Інститутській, яку атакували беркутівці, стріляючи в майданівців з з помпової рушниці й кидаючи згори каміння, від чого дерев'яні щити протестувальників розліталися на всі боки...
“Ввечері прибуло підкріплення з Хмельницького. Ми з ними пішли на барикади, інші готували коктейлі Молотова, хто вже падав з ніг, просто лежали, - продовжує Анатолій. - Так протрималися до ранку 19-го, коли ще прибуло підкріплення - із Західної України. І ми зрозуміли, що вистоїмо.
... Під час бою біля палацу “Жовтневий” побачив, що хлопець намагається занести пораненого всередину приміщення. Взявся допомагати, а коли вийшов, моїх побратимів уже не було. Але через дорогу лежало багато поранених. Тож перейшов на той бік і взявся допомагати. Винесли одного, а потім я побачив, як, прикриваючись щитом, повзе чоловік. В ньому впізнав свого сотника Юрія Кравчука. Підбіг, прикрив щитом, який валявся неподалік (до того щита в мене не було), і з іншими хлопцями затягли його в готель “Україна”. Повернувся, бо якщо Юра був там, значить, поряд ще можуть бути наші побратими.
Підійшов ближче і тут почув пекучий біль у спині. Спробував відповзти до дерева, але проповз лише кілька кроків...”.
Анатолія занесли в готель “Україна”, а звідти відвезли в Михайлівський собор, в польовий шпиталь для перев'язки. Коли з хлопця знімали светр, лікар побачив кулю калібру 7,62, яка підходить до автомата Калашникова та снайперської гвинтівки.
Оперували його в київській лікарні № 5. Дістали кулю, яка порвала нирку на клапті. Тож довелося її видаляти. Лікар сказав, що хлопцеві дуже пощастило, тому що куля пройшла всього за кілька міліметрів від хребта. Крім того, в нього була велика крововтрата, і що лише завдяки самоорганізації киян, які не тільки допомагали продуктами та медикаментами, а й з машинами стояли всюди, де могли бути поранені, щоб тут же везти їх до лікарні, він не помер ще в кареті “швидкої”.
“Я своїм не думав казати про те, що мене поранили, - каже Анатолій. - Вже лежачи на операційному столі в Михайлівському соборі, коли мені обробляли рану, зателефонувала дружина. Кажу їй: “Я зараз не можу розмовляти. Потім передзвоню”. Але коли мене завезли в лікарню, телефон потрапив до рук волонтерів. І вони зателефонували моїй матері, бо була висока ймовірність того, що я не виживу. Того ж дня мама, дружина і дев'ятирічний син були в Києві.
Скільки я лежав у лікарні, становище там було дуже напружене - всі боялися, що приїдуть “тітушки” разом з міліцією і всіх нас винищать. Але нам пощастило, бо лікарня, в якій я лежав, знаходилася далеко від центру, і в ній лікувалося всього кілька поранених з Майдану.
5 березня мене виписали додому. А потім нам зателефонували і повідомили, що через два тижні мене можуть взяти на обстеження в Італію. Переліт оплатила діаспора провінції Тренто. Ті ж люди домовилися про лікування дев'ятьох майданівців у їхній лікарні за італійські кошти. Коли лежав у лікарні, за день приходило до 50 відвідувачів - з подарунками, продуктами. Працівники закладу запитували: “Хто то такий у вас там лежить?”. До речі, тамтешні лікарі витягли з мене ще кілька металевих осколків”.
Після всього пережитого Анатолію дали третю групу інвалідності. Рана його ще повністю не зажила, тільки затягнулась. Окрім того в хлопця розрізаний живіт - від грудини і донизу (лікарі дивилися, чи цілі нутрощі) та поперек - зліва направо.
Весь правий бік онімів, і Анатолія донині, після кожного ковтка води, мучить фантомний біль у нирці, якої немає.

Наталя та Ігор після ВРАЦСу. Посередині мама Наталі - світлана Михайлівна.

Ігор Чернецький: “Нас оберігав Михайлівський собор”
Ігор, юрист із Хмельницького, був одним із організаторів місцевого Майдану. Наталя, архітектор з Івано-Франківська, так само, як Ігор, з першого дня вийшла на Майдан у себе вдома. Коли 30 листопада зранку в новинах обидвоє побачили розгін студентів на Євромайдані у Києві, зрозуміли, що треба їхати туди.
Вийшло так, що Наталя й Ігор потрапили в Михайлівський собор - якраз тоді у ньому був медпункт і кухня. Наталя розливала чай, Ігор координував охорону.
“Романтики між нами не було, - каже Наталя, - бо всі були виснажені, втомлені, спали не більше двох годин на добу (хто на підлозі, хто на ящиках, хто біля бочки). О п'ятій ліг, - о сьомій прокинувся, і лише об одинадцятій, може, вип'єш кави. Холодної. І то вже щастя.
Якось поступово я стала завідувати складами, кухнею. Ігор - поруч у штабі, займався охороною, організацією великої кількості людей. Спілкуватися не було коли. Хіба що кілька годин вночі, могли посидіти біля бочки.
Новорічну ніч зустріли на Майдані. Важка видалася ніч - то тут, то там виникали провокації, а під кінець почалася бійка... Було багато поранених. Ігорю розбили голову. І я тоді ще й стала медсестрою - робила йому перев'язки, уколи”.
19 січня Ігор з самого ранку пішов на Грушевського. Отримав контузію і два тижні нічого не чув. А 21 січня вони з Наталею розписалися. І це було зовсім не урочисто: Ігор прийшов у камуфляжі, Наталя - у джинсах. Після розпису кожен зайнявся своїми справами: він подався в охорону, вона - на кухню.
... 18 лютого зранку Ігор пішов на Майдан - на мирну ходу до Верховної Ради. Але о 10 ранку на Грушевського почалися сутички. Ігор зі своїми хлопцями опинилися на другій барикаді біля Будинку профспілок і під його командуванням був спалений БТР.
Після 22 години на перехресті Володимирської і Великої Житомирської з'явилися люди у цивільному вбранні, але в касках і зі зброєю. Коли Ігор ще з п'ятьма побратимами підійшли поближче, щоб подивитися, що то за люди, ті почали стріляти і кидати світлошумові гранати. Кілька хлопців отримали вогнепальні поранення. Ігор і ще один впали і невідомі за комір відтягли їх до гурту своїх.
Почали бити, допитувати. Причому, робили це професійно, бо вирішили, що мають справу з найманцями - майданівці були в касках і бронежилетах. Коли ж зрозуміли, що то звичайні хлопці з Михайлівського собору, відпустили. Але до того встигли поламати кістки (били залізними трубами) і розбити голови. В Ігоря була зламана нога, яку йому до того прострелили. Куля зачепила стегнову кістку, а коли били, переламали її навпіл і нога вивернулася в інший бік. Зламали руку, а на додачу він ще й заробив струс мозку. Били близько години. Серед людей, які нас били, була жінка. Вона, ризикуючи, побігла до наших хлопців, і сказала, що ми живі, і щоб викликали нам швидку. Машину, яка їхала на Майдан, повернули до нас.

Ігор переніс уже вісім операцій: дві в Україні, три - в Чехії. У лівій руці в нього стоїть пластина, в нозі у кістку вставлено стержень. Чим усе закінчиться, чи зможе чоловік ходити, лікарі сказати не можуть.
“Я міг би ходити на милицях, - каже Ігор, - але не можу спиратися на них, через пластину в руці. Так що пересуваюся на візку. Але все одно вважаю, що мені пощастило - я залишився живий. І думаю, що мене і моїх хлопців оберігав Михайлівський собор, в якому ми перебували. Бувало, одяг від осколків подертий, а ран немає. В нас взагалі не було жодної людини з важкими пораненнями. І ніхто не загинув. А руки, ноги, струс мозку - то для війни справа звичайна”.


  Фото з особистого архіву Анатолія ПАНЧУКА та Ігоря ЧЕРЕНЕЦЬКОГО.

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую