Гаряча тема:
- Війна
«Думала, нам вже не вибратися» - історія Марії Бороди, яка з рідними потрапила під артобстріл
Родина з Сумщини у перший же день великої війни побачила на своїй вулиці ворожу техніку.
Марія народилася та до 6-ти років мешкала у Харкові. А потім разом з мамою та братом переїхала на її батьківщину – у селище Велика Писарівка, що на Сумщині, за сім кілометрів від російського кордону. Після школи здобула спеціальність «інженерна екологія» у Харківському національному університеті міського господарства імені О. М. Бекетова. Проте за фахом не працювала. Вийшла заміж, народила сина і донечку. Оскільки всі дуже полюбляли солодке, жінка почала випікати смаколики. Друзі, рідні та знайомі, якось скуштувавши їх, порадили готувати на продаж. Ось так і зародилася в Марії улюблена власна справа.
Молодій родині дідусь подарував будинок. Марія з чоловіком Валерієм якраз закінчили в ньому ремонт. Щоб шестирічному Кирилу та однорічній Вікторії було комфорт-но гратися, облаштували теплу підлогу. І настав світанок 24 лютого 2022 року...
Марія Борода на майстер-класах вчить дітей розписувати пряники. Фото: з домашнього архіву.
«Вранці нашою вулицею вже їхали танки, «бетеери», – пригадує жінка. – Колони за колонами. Вже й по хатах почали нишпорити рашисти. Але до нас не дійшли. Якось зайшла мова про виїзд з селища, а Валерій сказав, щоб їхали без нього. Мовляв, він тут зараз потрібніший. І ми всі залишилися. Чоловік з товаришами ходив закладати вікна в нашій лікарні, інших важливих спорудах. Готували горючі суміші для боротьби із загарбниками. Вдома ми шили устілки та балаклави для наших Захисників. Для мешканців Охтирки, яку дуже обстрілювали, збирали речі й одяг. А незабаром допомога вже була потрібна і нам…
Через кілька тижнів українські бійці погнали рашистів назад. Коли по селищу почали стріляти, ми ховалися в нашому погребі. Валера змайстрував нам буржуйку, бо він зварювальник. Також ходив допомагати односельцям з опаленням, в кого труби пошкодило».
З сусіднього села привезли маму Марії. Обидві жінки мали проблеми із серцем, тож хвороби загострилися через постійний стрес. Щоб хоч якось рятуватися, обидві читали молитви. Коли в двір поруч «прилетіло» і зруйнувало одну стіну в сусідському будинку, Валерій відвіз рідних в село до бабусі, за сім кілометрів від дому.
Мамине смачне мистецтво дуже до вподоби дітворі. Фото: з домашнього архіву.
«Там ми змогли витримати 5 діб, – згадує Марія. – Спочатку було тихіше. Але не стало світла. Зіпсувалися продукти в холодильнику. Через день ми почули, що обстрілюють вже село поруч з нашим. А коли просто над нашою хатою почали літати літаки зі страшним ревом, стало зрозуміло – треба тікати подалі. В інтернеті побачила оголошення від блогерки Надії з Волині. Вона писала, що може безкоштовно надати переселенцям хату в селі, але без зручностей. Ми були раді й такій, лише б бути в тиші і безпеці. Домовилися про приїзд. Навіть кошти Надя хотіла передати, щоб доїхали».
З першого разу наприкінці березня виїхати не вдалося. В дорогу зібралися Марія з дітьми, її мама та брат, бабуся та двоюрідна сестра з двома дітьми. Валерій віз їх до Полтави, аж тут – артобстріл.
«Думали, що не виживемо, – каже Марія. – Ледь вдалося повернутися назад. Написала Наді, щоб віддавала комусь житло, бо не зможемо приїхати. Але вона не здавалася і просила спробувати ще. Друга спроба завершилася в Богодухові. Знову обстріли. Залишилися на ніч у знайомих. Згодом таки дісталися до Полтави. Щоб сісти в автобус «Полтава-Львів», мусили познімати всі гроші з карток, зокрема і кредиток, бо за один квиток, який до війни коштував 500 гривень, правили по дві тисячі. Гроші брали навіть за дітей, які сиділи на руках».
До Львова дісталися за дві доби. Звідти – ще автобусами, маршрутками… Дорогою пасажири ділилися з родиною їжею. Нарешті – зустріч з Надією та перша спокійна ніч на Волині. Тамтешні люди позносили переселенцям і речі, і їжу – все безкоштовно. А щоб віддячити всім, Марія у старенькій духовці пекла смаколики та пригощала селян. Найбільше їх полюбляла місцева дітвора, якої часто набігало повний двір…
1 травня того ж року по Марію з дітьми приїхав Валерій. Його по роботі перевели до Волочиська, що на Поділлі. Нині до сім'ї доєдналася свекруха, допомагає з дітьми. Кирило вже ходить у другий клас, Вікторія – в дитсадок. А Марія знову зайнялася улюбленою справою. Духовку знайшов для неї товариш, а розкрутитися допомогли у місцевому волонтерському центрі. З рідної Сумщини знайомі передали все необхідне для кулінарії.
Марія активно долучається до проєктів благодійних фондів «Рокада», «Карітас». Жінка – член місцевої ради ВПО. Безкоштовно проводила майстер-класи з розпису пряників для дітей-переселенців, бере участь у благодійних ярмарках. Всі кошти від продажу смаколиків передає на закупівлю сіток для ЗСУ.
8 лютого 2023 року на Куп'янському напрямку зник безвісти рідний дядько Марії, який став до лав ЗСУ. Досі відсутня жодна інформація про нього. Велику родину війна порозкидала по всій країні. Чи й повернуться до рідного дому? Дехто навіть знає, що його дому вже немає…
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: