Гаряча тема:
- Війна
Туреччина, відома й невідома
Мабуть, у цьому соромно зізнаватися, проте донедавна я належала до того вузького кола широких українських народних мас, представники якого жодного разу не були в Туреччині.
Ні на її базарах ще з початку 1990-х, ні на її морях у готелях з «усе включено» з початку 2000-х. Хоч, ясна річ, увесь цей час моє життя без неї не обходилося, бо й наші прилавки з того часу й по сьогоднішній день, і наші телеекрани з кожним роком усе більше й більше завалені турецьким ширвжитком. Однак реальність, як це часто трапляється, виявилася цікавішою за прогнози.
«Столиця світу»
Коли чорний обшир ночі під крилом літака змінюється гігантськими розсипами самоцвітів, це означає, що ви над Стамбулом. 15-мільйонний мегаполіс, найбільше місто Європи і Туреччини, що лежить на берегах Босфору і належить Європі й Азії водночас, зачаровує з першого погляду. Може, тому насамперед, що зазвичай туристи не виходять за межі «старого міста» на європейському березі, яке за бажання можна обійти пішки. Хоч находитися доведеться, бо у великому місті велике все: палаци, мечеті, базари. Чого вартий лише найбільший у світі критий ринок – Гранд-базар, ціле місто в місті, в якому основне – не заблукати, бо тут – 61 вулиця з фонтанами, мечетями, кав’ярнями, ательє – і, кажуть, є навіть школа і цвинтар. Та найголовніше, що тут є майже 4 тисячі торгових павільйонів, де продається все й звідусіль. Та найбільше тут турецьких товарів: тканини, ювелірні прикраси, сувеніри, одяг, білизна, антикваріат. Гори спецій. Тонни східних солодощів. Традиційні для Туреччини вироби, які самі просяться в руки на довгу й незабутню пам'ять: кераміка, килими, диванні подушки з портретами знаменитостей, кальяни, чайні і кавові сервізи, різноколірні люстри, як самоцвіти. Наших «човників», до речі, тут не побачиш. У них інші – оптові – точки для затоварення: базар Лалелі – цілі квартали з крамницями, лотками, складами, транспортом, продавцями, вантажниками, широченним асортиментом і солідними знижками. І торговцями, що володіють російською мовою – навіть краще, ніж представники решти сфери обслуговування в Туреччині англійською.
Велике у Стамбулі не заважає існувати та процвітати й усьому маленькому. Ми, до прикладу, жили в одному з популярних тут готелів-бутіків – на три поверхи і вісім номерів, розташованому в під’їзді старої будівлі в історичному й туристичному центрі Стамбула. Цілком демократична ціна за добу – 80 доларів за комфортний двомісний номер – не завадила готельчику мати і ресторанчик зі сніданками для мешканців, і терасу для чаювання з розкішним видом на найбільшу і найкрасивішу в місті Блакитну мечеть (Султанахмет) і храм святої Софії (Айя-Софія). Що свідчить не лише про шалену конкуренцію у сфері готельного бізнесу, а насамперед про правильну податкову і відтак цінову політику в країні.
Це підтверджує і нескінченний потік туристів. Дивовижне місто з кількатисячолітньою драматичною історією щороку приваблює до себе понад шість мільйонів гостей: невипадково ж нещодавно тут відкрили ще один, уже третій, аеропорт – найбільший у світі. Навіть у липні-серпні, коли Стамбул плавиться від спеки, основні туристичні об’єкти не пустують – хоча фінансово найвигідніше знайомитися з ними після новорічних свят, коли безліч пропозицій «гарячих» турів. Популярний тут і внутрішній туризм. Причому на екскурсії приходять не класами і трудовими колективами, як це прийнято в нас, а сім’ями. Як виховати таку цікавість до історії і культури рідної країни в її громадян? Досить згадати телесеріал «Величне століття», де на тлі історичних подій розгортається драматична історія кохання одного з найуспішніших османських правителів Сулеймана Пишного і його дружини-українки Насті-Роксолани, яку в Туреччині шанують як відому благодійницю і меценатку Хюррем-султан. Серіал купили понад півсотні країн світу: тепер уся колишня османська імперія, і не тільки, напам’ять знає всіх його героїв і прагне пройтися знайомими з кіно місцями. Тож не дивно, що протягом останніх років це найпопулярніший туристичний маршрут у Стамбулі.
Втім, у Стамбулі є багато чого цікавого. Настільки, що Наполеону навіть приписують твердження: «Якби Земля була одною країною, то її столицею був би Стамбул».
Стамбул. Вид з європейського берега на берег азійський. Фото автора.
Країна, що розвивається
Туреччина справляє враження країни, що працює і розвивається. Причому цей вислів аж ніяк не означає «країна третього світу», бо економіка Туреччини – 17-а в світі й зростає такими швидкими темпами, що іноді випереджає і китайську. Ми звикли вважати, що вона піднялася завдяки нам. Начебто саме нашестя перекупників з країн СНД, і з України зокрема, на турецькі базари на початку 1990-х стимулювало там виробництво, надто ж товарів легкої, особливо текстильної, промисловості. Насправді це далеко не так. Турецька економіка багатогалузева, має давні традиції, розумно використовує вигідне географічне становище країни, молоду і дешеву робочу силу. Падіння радянської економіки просто додало їй ринків збуту, і вона й далі розширює їх, користуючись тим, що ми й далі добиваємо вітчизняне виробництво.
Турки про своє дбають. І не лише в Стамбулі, де все доглянуто і де квітнуть рідні нашому серцю чорнобривці. Щоправда, міські вулиці не дуже охайні - бо захаращені вуличними кафе, де пропонують недорого перекусити. Іноді заклад балує клієнтів «компліментом» – безкоштовною чаркою лікеру, чашкою кави чи чаю. Траплялися «компліменти» й просто серед вулиці: отак йдемо ми, знемагаючи під палючим сонцем, аж тут якийсь чолов’яга фасовану водичку роздає. Беру цей несподіваний дарунок і чую в спину: «Мадам!» Ну, думаю, дарма повірила, що це задарма – треба платити. Озираюсь – а добродій мені ще одну склянку дає: пожалів чужоземку. Що зараз рідкість скрізь, і в Туреччині також. Бо в минулому, кажуть, залишилися легенди про те, що на турецьких базарах можна сторгувати товар удвічі чи й утричі дешевше від названої ціни. Сьогодні, якщо скинуть долар-два – то вже удача.
Нічний Стамбул. Фото автора.
Чесно кажучи, перед мандрівкою ми мріяли про знамениту турецьку каву. Та ніде її не знайшли. Те, що під цією назвою подавали в ресторанах і кафе, скидалося на поганий розчинний напій. А от чай вразив чудовим смаком. Зазвичай його заварюють у мідному чайничку на мідному ж самоварі з окропом і п’ють з маленької склянки у формі вісімки, тримаючи її за «талію». І споживають з ранку до вечора: за роботою, за газетою, за кросвордами, за розмовами і просто так, лежачи на дивані.
Щоправда, турків на диванах ми бачили тільки на відпочинку, коли вони приїжджали на море. Їхні компанії були на диво спокійні, непитущі: релігія забороняє мусульманам вживати алкоголь. Неробства, либонь, не схвалює також: у країні всі чимось зайняті.
Про чоловіків і про котів
Розповіді приятельок, які розвідали Туреччину ще в 1990-х, не викликали бажання поспішати до цієї країни. Бо, казали вони, турки брутальні, наглі й ласі до європейок: пристають просто на вулицях.
Чи то щось за цей час змінилося, чи просто відіграло роль те, що ми були з чоловіками – проте жодних ознак нешанобливого ставлення не помітили. Хоч публічна Туреччина – країна чоловіків. Вони садять квіти на клумбах, полють газони, прибирають вулиці, торгують у крамницях, обслуговують у ресторанах, охороняють, обороняють, керують державою… Статистика стверджує, що 27% жінок працюють, – та їх майже не видно. Хіба серед туристів. Вони різні. Одні відкриті й розкуті. Інші вкутані з голови до ніг у чорний душний одяг – тільки проріз у чадрі, як бійниця. Треті вбрані легше, та все одно з покритою головою – навіть дикторки на телебаченні. Особливо помітна різниця на пляжі, де одні жінки в купальниках, а інші – в закритих спортивних костюмах з капюшонами: пам’ятаєте, в нас носили такі в 1990-х – із «плащовки»? Спека 40 градусів, чоловік і син – у плавках, а мама й донечка – як водолази в повній амуніції і скафандрах, тільки обличчя, кисті рук і ступні ніг відкриті сонцю і воді.
Хоч це не обов’язково означає безправність турецьких жінок. В кожному разі, на людях дітьми займаються переважно чоловіки: везуть візки з немовлятами, носяться з ними, граються – ну просто ідеальні батьки. І гаманець, здається, завжди у них.
А ще в Туреччині повно котів. Таке враження, що це тут священні тварини – як корови в Індії. Біля палацу Топкапи в Стамбулі, ближче до кухні, досі є спеціальні ніші, куди слуги щоранку наливали кішкам молоко та воду - щодня протягом чотирьох сторіч, поки тут була резиденція султанів. Власники вуличних кафе теж виставляють їм мисочки з їжею та водою. Навіть перед мечетями й мавзолеями є кам’яні виямки – для води мурчикам. Коти приходять, водички похлебчуть і можуть спокійно почапати всередину.
Люди ж мусять зупинитися, щоби роззутися. Обов’язково. Геть ноги миють, перш ніж увійти до мечеті: в туалетах є спеціальна кімната для миття ніг. Ба й самі туалети біля мечетей – як сангігзаповідники. Ідеальний лад і в самих мечетях. П’ять разів на добу лунають молитви муедзинів, і мечеті сповнюються людом, а довкола входу нагромаджуються сотні капців, котрі, як не дивно, ніхто після служби не плутає. І це викликає здивування хіба що в туристів, які лише краєм ока заглядають у чуже життя.
На пляжі цвітуть лілії. Фото автора
Тільки зареєстровані користувачі мають змогу залишати коментарі!
Будь ласка, зареєструйтеcя або виконайте вхід під своїм акаунтом!
Переваги зареєстрованих користувачів
Зареєстровані користувачі користуються перевагами: