«Коли мама на колінах благала не стріляти в людей, їй влучили у голову»

Колишнього лікаря обласного пологового будинку Людмилу Шеремет було смертельно поранено.

...Через три дні, після тих трагчних подій, перенісши нейрохірургічну операцію, і так і не опритомнівши, Людмила Шеремет померла.

Людмилі Олександрівні довелося боротися за життя з перших же днів. Народилася на Донбасі, в окупованій німцями Макіївці, 21 листопада (на день архангела Михаїла) 1942 року.

У її матері майже не було молока, і старші сусідки радили жінці взагалі не годувати маля, бо «все одно не виживе, краще приділи увагу трьом старшеньким».

Але вижила. А перші спогади Людмили Олександрівни — як її, ще зовсім маленьку (ледь більше року), німці, які квартирували поряд, підгодовували шоколадом.

...Коли навчалася в 9 класі, загинув її батько, який працював контролером на електропідстанції. Повертаючись після однієї з перевірок, де він виявив неполадки, його машина, яка була повністю справною, з незрозумілих причин пішла під укіс. Врятувати чоловіка не змогли. А Людмила після того вирішила стати медиком.

Її всі пам'ятають усміхненою

З першого разу вступити в медінститут не вдалося, тож з 1959 по 1962 роки трудилася санітаркою в одній з макіївських лікарень. Працювала й тоді, коли вже навчалася в медінституті — мама допомогти не могла.

На п'ятому курсі поїхала у Кам'янець-Подільський на весілля до однокурсниці, познайомилася там зі студентом Київського інженерно-будівельного інституту. В родині, разом з фотографіями, й досі зберігається їхнє листування з віршами.

Одружилися. За розподілом Людмила, яка отримала хірургічний профіль, влаштувалась у Краснодонську районну лікарню лікарем-анестезіологом.

Коли народилася донька Ірина, щоб мати підтримку, у 1969-му разом з родиною переїхала до Хмельницького, де мешкали чоловікові батьки.

Влаштувалася в міську лікарню анестезіологом, але, пропрацювавши вісім років, через важкі умови праці, змінила роботу. І, пройшовши курси акушерства та гінекології, з 1977 року працювала в пологовому будинку, звідки пішла на пенсію у 2009-му.

...«Я своєю матусею пишалася завжди, — каже донька Людмили Олексіївни Ірина. — Мені навіть колеги казали: «Іра, ти повинна бути схожою на свою маму».

В дитинстві такої любові та турботи, яку отримала я, напевно, не мав ніхто. Мамуня мене завжди підтримувала. Вона була надзвичайно життєрадісною, всіх заряджала своєю енергією.

Чудово співала, знала відомі арії і співала їх краще, ніж я, хоч у мене за плечима музична школа. Однією з улюблених маминих пісень була «Милая моя, солнышко лесное» Юрія Візбора.

Вона вміла створювати затишок, її колеги з пологового розповідали, що не пам'ятали, чим саме вона їх пригощала на днях народження, натомість пам'ятали її тепло, увагу, оригінальне сервірування... І це при тому, що мама дуже смачно готувала, і зробити це краще, ніж вона, вдавалося рідко кому.

Вона, як з власними дітьми, панькалася з вагітними жінками, які ходили до неї на прийом, Пам'ятала як кожну звати, як звати їхніх дітей... Жінки, навіть народивши, й далі ходили тільки до неї. І колеги, і пацієнти пам'ятають її тільки усміхненою.

...У 2004 році була на київському Майдані. Мій син, якому тоді було 5, разом з усіма скандував: «Разом нас багато!..» Тоді моя нова шуба, як і частина теплих речей, перекочували на Майдан.

Мама, як і всі Скорпіони, була бійцем, безкомпромісною, ніколи і ні перед ким не прогиналася. Таких принципових не дуже люблять і кар'єру вони, як правило, не роблять. Тому пішла на пенсію з посади рядового лікаря. Але вдома не сиділа: займалася дачею, вирішувала чиїсь проблеми... Останніх три-чотири роки я взагалі відчувала, що вона не лише моя мама, а й усіх нужденних і знедолених: як людей, так і тварин...».

«Краще я зайвий раз не поїм, а дітям допоможу»

Її більше хвилювало те, що відбувалося навколо, ніж домашні проблеми. І коли восени 2013 року почалися події, мало не щодня ходила на хмельницький майдан. З кожної пенсії віддавала гроші на підтримку мітингувальників, носила продукти. Казала: «Краще я зайвий раз не поїм, а дітям допоможу».

«Дуже переймалася людьми, які під кулями стояли на київському Майдані, — продовжує Ірина В'ячеславівна. — Ночами не спала, сиділа перед телевізором, молилася. Пам'ятаю, як вона плакала, коли розповідала про студентів, які переховувалися в Михайлівському соборі. Казала: «Якби була трохи молодшою, сама зі зброєю в руках стала би проти «Беркута».

...Напевно, мама не дуже добре почувалася. Пам'ятаю, кілька разів казала батькові: «Не знаю, скільки нам з тобою ще доведеться зустрічати Новий Рік і Різдво...» Ми тоді не розуміли, кого стосуються ці слова, а вона, скоріш за все, щось відчувала. Авралом закінчила будівництво дачі, за яку ніхто не брався 15 років.

А ще, за кілька днів до смерті, розповідала, що до неї знову (як завжди напередодні трагічних подій) прилітала біла голубка і стукала у вікно».

«Не стріляй!»

...Напередодні, 18 лютого, Ірина зайшла до батьків після роботи. «Мама була в жахливому стані, зі згаслим поглядом, — розповідає жінка. — Я списала це на те, що вона всю ніч дивилася телевізор.

Ніч з 18 на 19 вона знову до ранку дивилася телевізор. О 7-й ранку попросила батька вимкнути телевізор, сказала, що трохи відпочине. А тато пішов на роботу — його якраз викликали на консультацію (по нього по допомогу, як до колишнього головного інженера філіалу Київського інституту «Проектреконструкція», інколи зверталися). І того дня він був за сотню метрів від того місця, де смертельно поранили маму.

Після 11-ї намагалася зв'язатися з нею кілька разів, але ніхто не відповідав. А потім зателефонував батько, сказав що під СБУ був мітинг, і там підстрелили якусь жінку. Сказав, що вже був там, але її вже забрали.

Ходив до обласної адміністрації, там відповіли лише: «Жінка середніх років». А мамі вже було 71. У міськраді сказали, що то начебто вона.

Потім я зателефонувала в лікарню, і там теж сказали: «Здається, вона...».

«Коли я прощалася з мамою, в її очах виступили сльози»

Поїхали в лікарню, Людмилу Олександрівну якраз оперували в нейрохірургії. В перший день рідних не пустили, а наступних два вони були з нею.

«Я тримала маму за руку, розмовляла, — розповідає Ірина, — і, як лікар, розуміючи, що вона помирає, обіцяла, що всіх поставлю на ноги: тата, сина. Вона мене точно не чула, але в якийсь момент в її очах виступили сльози.

22 лютого о пів на сьому ранку я зателефонувала в лікарню, щоб сказати, що хочу привести священика, на що мені повідомили, що мама щойно померла.

...Зараз я точно знаю, що вона – наш Ангел-охоронець і нині допомагає нам уже з небес».

Фото з архіву родини ШЕРЕМЕТ.

 В четвер,19 лютого, у прямому ефірі, відбудеться круглий стіл стосовно подій, що відбувалися під СБУ минулого року. Продивитися трансляцію можна за цим посиланням.