ye-logo.v1.2
25 Серпня, 2019

Ірина Мерлені: «Тепер я дуже сильна, і всі мене бояться»

Спорт 2743
Ірина Мерлені:
Ірина Мерлені:

Олімпійська чемпіонка готова до своєї третьої Олімпіади

…П’ятирічний Артурчик не відходив від мами ні на крок. Останнім часом він бачить її дуже рідко. Мама – перша олімпійська чемпіонка в історії жіночої боротьби Ірина Мерлені. Розмова з Іриною відбулася, коли підготовка до Олімпіади в Лондоні увійшла в заключну фазу. Домовилися, що дочекаємося поки з’ясується ситуація з олімпійською ліцензією в категорії до 48 кг. Чекати довелося довго, адже чемпіонці світу-2010 Олександрі Когут на двох перших ліцензійних турнірах потрапити до прохідного на Ігри фіналу не вдавалося. На третю кваліфікацію Мерлені поїхала сама. І не залишила суперницям найменшого шансу.
- Ірино, перемоги для вас – звичне явище, – констатував кореспондент «ОА». – Однак ще ніколи ви не опинялися в такій небезпечній ситуації, коли від однієї сутички могла залежати мрія чотирьох років.
- Зізнаюся, що взяти ліцензію зараз було найбільшим стимулом у моєму житті. Тепер, коли кваліфікація позаду, я з іще більшою енергією, ще з більшим бажанням готуюся до Олімпіади в Лондоні.
- Психологічно було важко?
- Це мене зробило психологічно сильнішою і загартувало.
- Ви вірили, що ваша конкурентка Олександра Когут здобуде ліцензію і вам не доведеться боротися в олімпійській кваліфікації?
- Коли Олександра Когут їхала на змагання, я їй відразу сказала: «Якщо візьмеш ліцензію, я на Олімпійські ігри не претендую, поїдеш ти». При цьому дала зрозуміти, що в разі, якщо здобуду ліцензію сама, то дам «прикидку» і Шурі, і будь-якій іншій дівчині, яка захоче зі мною відборотися до Олімпіади.
- Під час того турніру ззовні ви були такі вмотивовані, що, здавалося, одразу після фіналу були готові ще одні такі змагання пройти…

- Коли я приїхала на ті змагання, мої суперники побачили мене і все зрозуміли.
- Тобто сталося те, що з олімпійською чемпіонкою Керол Г’юн у лютому на Київському турнірі. Здається, вона вас просто злякалася…
- Я не сумнівалася, що виграю в Керол Г’юн. Вона молодець, здобула титул олімпійської чемпіонки в Пекіні. Але до того я в неї п’ять разів вигравала і була впевнена, що переможу і вшосте, всьоме і ввосьме. Я Керол добре знаю. Вона хороша спортсменка. Розумію, що нікого не можна недооцінювати, але вона не настільки небезпечна, як японка Хітомі Сакамото.
- Можете порівняти Хітомі з суперницею за олімпійським фіналом-2004 Чіхару Ічо?
- У чомусь, звісно, можу. Обидві вони – лідери. Хітомі Сакамото мені зізналася, що вона боїться тільки мене і більш нікого.
- Тобто психологічна перевага вже на вашій стороні?
- Мені теж важко. Сакамото всі ці роки боролася, а в мене була пауза у виступах. Але я жила з думкою, що мушу повернутися, зробити все від мене залежне, бо дуже хочу перемогти.
- На Кубку світу в Токіо ви вирішили боротися не в своїй, а у ваговій категорії до 51 кг. Чому?
- Все просто. Якби я потрапила на перший ліцензійний турнір у Болгарію й відразу взяла ліцензію, то на Кубку світу, звісно, боролася б у вазі до 48 кг. А двічі зганяти вагу мені не радять тренери. Треба берегти сили до Олімпійських ігор. Тренери пояснили, що недавно я подолала дуже сильний психологічний старт, і давати через такий короткий період схожі навантаження повторно небажано. Категорія до 51 кг зняла з мене психологічну відповідальність. Тренери мені сказали, що їм не важливий мій результат на Кубку світу. Головне, щоб я призвичаїлася до японки, китаянки, американки, канадки, азербайджанки, монголки, росіянки – хто попадеться на турнірному шляху. Також важливо, аби я подивилася на категорію 48 кг збоку, зробила висновки і спокійно готувалася до Олімпіади. Адже якщо ліцензійний турнір був психологічною відповідальністю, Кубок світу – відповідальністю фізичною, то Олімпійські ігри – психологічна і фізична відповідальність разом.
- Здається, на цю Олімпіаду ви налаштовані більш агресивно, ніж на попередню…
- Звичайно. Перед Пекіном сама не знала, чого хочу. Тоді мене більш підштовхували тренери. Після того, як я виграла олімпійське «золото» в Афінах, мені було важко і психологічно і фізично налаштуватися ще раз. І з’явилася невпевненість. А якщо не впевнений, то не переможеш ніколи. Можеш наблизитися до першої сходинки, але переможе тільки людина, яка впевнена в собі.
- Звідки беруть мотивацію перемагати впродовж багатьох років японки Саорі Йошида й Каорі Ічо?
- У них зовсім інший менталітет. Вони самородки, в них дуже сильна школа боротьби, сильна психологія, фармакологія. В цьому плані ми від японок відстаємо. Японки дуже спокійні.
Вигравши Олімпійські ігри, я вийшла заміж, народила двох синів. Після Олімпіади-2012 хочу народити ще, зніматися в шоу, танцювати, співати. Я була послом на юнацькій Олімпіаді. Хоча я люблю килим і віддана йому сповна. Мені батько з дитинства казав: «Можеш не поїсти, не поспати – все що завгодно. Але тренування пропустити ти не можеш». Це святе. Тому я килиму віддана серцем і душею. Але хотіла себе реалізувати ще в чомусь. Йошида і Каорі Ічо – незаміжні, дітей у них немає, живуть лише спортом. Це теж важко, вони вже не такі молоді. Втім, за кордоном заміж виходять пізніше. У японок серйозні контракти.
- Правда, що коли ви зосереджені на боротьбі, то не відчуваєте болю?
- Коли сильно налаштовуюся, то уваги на біль взагалі не звертаю. Не дарма кажуть, що борцю не боляче, борцю приємно. Коли я на килимі – я воїн, а не жінка. В житті можу десь себе пожаліти. І то не завжди.
- А буває, що притаманна вам на килимі експресія проявляється у повсякденному житті?
- Так. Мене завжди вчили воювати за своє місце під сонцем. Не тільки на килимі. Життя буває жорстоке і небезпечне. Не всі тобі будуть відчиняти двері й зі щирими обіймами зустрічати. В нашому житті чимало заздрісників, недоброзичливців, котрі чинять всілякі перешкоди. Мусиш їх достойно долати. Але я себе завжди налаштовую тільки на позитив.
- Вас небезпечно дратувати?
- Небезпека в тому, якщо я права, то все одно свого доб’юся.
- Морально?
- У школі я добре вчилася, але поведінка була незадовільна, бо не дозволяла себе ображати, не могла терпіти, як інші дівчатка, образ від хлопців. Батько мене зажди вчив себе захищати. Навіть коли хлопці були старші, я з ними билася. Бувало, що я їх била, а бувало – вони мене.
- Ви більше дружили з хлопцями?
- І з хлопцями, і з дівчатами. Просто настав такий момент, коли мені набридло битися і з дівчатами, і з хлопцями. Відчула в собі сили, бо бачила, як можу добре битися. Подумала, що, мабуть, у мене є талант, тому потрібно піти в якусь секцію і себе перевірити. Сказала про це батькові, пояснила, що хочу бути чемпіонкою світу з карате чи боксу. Тато подивився на мене й, оскільки сам займався вільною боротьбою, відповів, що я здатна боротися. Я тоді здивувалася, бо була дуже худенькою й не знала жодного прийому з вільної боротьби. А коли вперше відвідала секцію, боротьба мені не сподобалася. Але я сказала собі: якщо взялася за справу, то доведи її до кінця. Чим важче – тим більше не здавайся. На друге, третє, шосте тренування страшенно не хотіла йти. Та коли на шостому тренуванні мені дали змогу поборотися з дівчинкою, яка боролася вже три роки, і я її перемогла 1:0, тоді тренер почав всім казати, що в нього з’явилася перспективна дівчинка. Я ж у тій сутичці просто вчепилася суперниці в ногу і збила її на килим.
- Згодні, що жіноча боротьба – це більше емоції?
- Безумовно. Набагато більші, ніж у чоловічій боротьбі. Хоча чоловіча мені теж цікава, багато чого з неї переймаю. Дуже подобається триразовий олімпійський чемпіон Бувайсар Сайтієв з Росії. Він великий борець сучасності. Дивилася його боротьбу, спостерігала за характером, волею й багато чого від нього навчилася. Згадувані Саорі і Каорі теж для мене є прикладом. Хоча свого часу, коли я двічі була найсильнішою в світі, а потім і на Олімпійських іграх, вчилися в мене вони.
- Ви спілкуєтеся з японськими борчинями?
- Найбільше – з Хітомі Сакамото. Я нею захоплююся. Хітомі каже мені: «Який я для тебе кумир? Ти ж олімпійська чемпіонка, а я – ні». Сакамото в 2008 році йшла з вільної боротьби. Я просила, щоб залишалася. Хітомі відповіла: «Йду, бо категорія до 51 кг – неолімпійська». – «То зганяй до 48», – раджу. «Не можу зганяти, бо в мене вага в незмагальний час – 57 кг». – «А в мене, – пояснюю, – зимою теж 57 кг». Сакамото рік подумала, повернулася й почала зганяти вагу до 48 кг.
- З Сакамото ви зможете бути такою агресивною, як з іншими суперницями?
- На килимі подруг немає. На неї найбільше налаштовуюся, з нею буду найбільш агресивною.
- Ви розповідали, що раніше постійно тренувалися з хлопцями. Зараз є охочі стати з вами в спаринг?
- Є один хороший хлопчик, Василь Михайлов. Він чемпіон Європи серед кадетів у категорії до 42 кг, тепер буде боротися у вищій вазі – до 46 кг. Мені з ним дуже добре працювати. Я попросила старшого тренера збірної, щоб він частіше брав Василя до нас на збори, особливо перед Олімпійськими іграми. Адже Михайлов найбільше мене фізично навантажує. Він бореться до останнього, і я з ним дуже втомлююся. Для нього зі мною попрацювати теж плюс, бо я фізично міцна й технічно не слабка. Ми з Василем боремося дуже запекло.
- А чоловік з вами ще спарингує?
- Ні. Іноді зі мною стає у спаринг брат. Він працює зі мною, підказує.
- Як чоловік, брат і батько відреагували, коли ви вирішили знову повернутися в спорт після народження другої дитини…
- Спокійно, з розумінням. Постійно ловила себе на думці, що взагалі не йшла зі спорту. Але після Пекіна я була дуже втомлена і вичавлена. Аби розвіятися, пішла зніматися в шоу. Спершу було «Танцюю для тебе». Погодилася відразу, бо дуже мріяла повиступати там, мені був потрібен відпочинок. Потім була операція на коліні, почала серйозно готуватися, але дізналася, що чекаю дитинку – другого синочка Адамчика. Тренер збірної Володимир Євгенович Євонов сказав: «Повертайся, я тебе чекаю». Народила дитину й через місяць, дочекавшись, поки загояться шви після другого кесаревого розтину, одразу ж почала тренуватися. Особливо мотивувало те, що після чемпіонату світу у нас не було ліцензії. Якби дівчата виграли перепустку до Лондона відразу, сенсу і мотивації боротися далі не було б. Бо якщо хтось завойовує ліцензію, значить він достойний їхати на Олімпіаду. Я поважаю працю суперників, дівчаток, які тут працюють. Якщо хтось зігнав вагу, завоював ліцензію, то як я можу заважати?
Я виграла Олімпіаду, є бронзовою призеркою Олімпійських ігор-2008, тому не хотіла переходити дорогу перспективній молоді. Але коли побачила, що ліцензії нема, то приїхала на збори, подивилася, як тренуються інші і як тренувалася я, вирішила спробувати ще раз. Тренер Григорій Миколайович Шепелєв несподівано запросив поїхати на турнір до Росії. Тоді ще не розуміла, в формі я чи ні, бо слабо боролася з дівчатами на тренуванні, але відповіла, що поїду. Всі думали, що я програю, не витримаю навантаження. То ж не жарти – понад три роки не боротися. Але перший же старт – і я перемогла. Навіть у Людмили Балушки виграла, котра зараз стала чемпіонкою Європи. 2:0, 2:0 – то була впевнена перемога.
- Отже, зараз ваш тренер – ви самі?
- Ніколи в житті такого не скажу. Володимир Євонов – та людина, яка вірила в мене, навіть коли я сама в себе не вірила, була втомлена, хотіла піти зі спорту. Володимир Євгенович казав: «Ти мусиш доказати всьому світу і самій собі, що в тебе найсильніший характер». Брат Олексій є моїм тренером з 2004 року. Він мене підтримував ще у сім’ї, коли батько був проти, щоб я займалася вільною боротьбою. Олексій казав: «Тату, вона ж у всіх буде вигравати, навпаки, нехай іде». Якщо Володимир Євгенович говорив «давай, ти можеш», то брат навпаки міг у чомусь мене зачепити, вколоти. Олексій постійно жалив мене за мої сумніви, поразки. Брат свідомо дратував мене, виховував злість, розуміння, що мушу йти до кінця, робив мене загартованішою. Крім того, відзначу таких спеціалістів, як Микола Михайлович Кутей, Аркадій Йосипович Дубилевич. Вони тренували мене весь цей період, надихали, боролися за мене, відстоювали мене. Звісно ж, постійно надихає мене сім’я, друзі, ті, хто в мене вірить і кого я не можу підвести. Кажу їм: «Я всього лише інструмент у ваших руках». Без цих людей не було б нічого.
- Діти здатні заборонити мамі боротися, щоб не їздила, була з ними?
- Діти, навпаки, дуже хочуть, щоб мама стала героєм Олімпіади.
- 2004 рік, перша для вас перемога на Олімпіаді. Як дивитеся на ті події через вісім років потому?
- Тоді була найщасливішою людиною в світі. Я їхала по «золото», в мене не було жодних сумнівів, що маю виграти. Я була в чудовій фізичній і психологічній формі, виграла три чемпіонати світу поспіль, на двох мене визнали кращою. Знала, що буде Чіхару Ічо, котрій я колись дуже сильно – з рахунком 1:5 – програла на молодіжному чемпіонаті світу. Але я була впевнена, що на Олімпійських іграх переможу. Втім, до останнього не могла повірити, що заслужила стати олімпійською чемпіонкою.
- Невже не очікували, що суддя підніме вашу руку після фінальної сутички?
- Ми з тодішнім наставником збірної Анатолієм Харитонюком до Олімпіади багато і напружено працювали, ні на секунду не розслаблялися, переглядали кожен рух, багато працювали на килимі. Тренер то багато сутичок давав, то постійно виганяв з килима, боявся, щоб я не перенавантажилася. Коли я вийшла боротися у фіналі, Анатолій Сергійович дуже хвилювався за мене, але коли побачив, що я розвернулася й здобула перший бал, зрозумів, що сутички вже не віддам. Ми боролися дев’ять хвилин, рахунок був нічийний – 2:2. На останніх секундах Чіхару проходить мені в ногу. Фактично, щоб не віддати бал, хапалася за волосинку.
І ось – свисток судді. На якусь мить подумала, що судді дадуть бал японці. Коли подивилася на табло і побачила рахунок 2:2, почала молити Бога, щоб перемогу віддали тільки мені. Моя доля була в руках суддів. Мій брат і тренер вже знали, що я перемогла, бо в японки одне попередження, а в мене – жодного. Я про це не знала. Побачила, що суддя спершу підійшов і потиснув руку Чіхару Ічо. Думаю, потис першій, значить, вона виграла. Подумки повторювала: «Невже?» Потім суддя потис руку мені. Я опустила голову, чекаю, коли рефері підійме руку японки. Й тут суддя різко підіймає мою руку. Я повністю дала волю емоціям. В ті перші миті після перемоги я плакала, кричала, робила все, що хотіла.
- Вже думали над тим, чим будете займатися після Олімпіади-2012?
- Наперед загадувати не хочу. Але хотіла б народити ще двох діточок. А там життя покаже. Можливо, буду тренувати дітей. Своїх точно буду тренувати. Недавно ми з чоловіком придбали дім у Хмельницькому. То буде наше родинне гніздечко. Виховуватиму дітей, мабуть, візьму участь в цікавих телешоу, може, поїдемо на море. 

Іван Вербицький, Асоціація спортивної боротьби України

 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую