"Арифметика"

 Цех спав. Дебелі чолов’яги, накрившись кожухами, в яких вони зазвичай ходять до кліматичних камер, дружно хропли та ще й підсвистували. Трохи схожий свист видавали кілька доволі складних приладів, що проходили випробування. Вони ніби насміхалися із сплячих богатирів і переморгувалися червоними, синіми і зеленими вогниками. А від Андрія сон давно втік. Йому думалося про Олену.
Боєць відомчої охорони на прохідній поблажливо усміхнувся йому і клацнув турнікетом. Андрій швиденько, майже автоматично, відправив пропуск у знайомий отвір, заспішив до виходу і поринув у прохолодну ніч. Наближався ранок, і дванадцятиповерхову башту адміністративного корпусу вже освітлювали примарні передсвітанкові промені. Так світяться скелі в ковбойських фільмах про Дикий Захід.
Вночі був дощ. До чорних калюж не потрапляло світло, і сліпа нога раз-по-раз у них бовкалася. Холодна вода просочувалася у черевик, але від швидкої ходи швидко нагрівалася і ставала майже невідчутною.
Коли попереду хоч око стрель, знайомі квартали міста видаються ніби довшими. Так різко віддаляється берег, коли починаєш пливти і дивишся поверх води. А чи далеко відплив від берега він сам, від берега їхнього щастя?
…Зосередилось воно у маленькому будинку у лісосмузі поряд із гуркітливою залізницею. Звідси він щоранку їхав на роботу до школи у сусіднє село, а повертався ввечері втомлений і роздратований. Щастя робило все, щоб зігріти їх двох, але життя продовжувало дошкульно припікати п’яти. Учні не слухалися молодого вчителя, і з кожним днем, кожним місяцем, роком ця непокора не притихала, ставала чимраз нестерпнішою.
Але чому він втік саме у той рік, коли вони тільки побралися? Невже потерпіти не міг, пересилити себе, дочекатися другого дихання, як підказували досвідчені вчителі? Але побіг він, як від пожежі, побіг ганебно.
Та гонитва від себе і свого щастя прибила його до берега, де заклично світилися вікна тієї ковбойської багатоповерхівки, а із виробничих корпусів, наче ангели, виглядали веселі хлопці і дівчата у білих халатах. Вони мов би кликали: йди до нас, тут ніхто тебе не образить, ніхто не насміється!
…Олена стояла на колінах під ялинами біля їхнього подвір’я, плакала і благала: не йди, не йди, не йди! А він пішов і потрапив не у рай білих халатів, а у самісіньке пекло.
Хитрий кадровик заманив його до гальванічного цеху. Замість білого халату Андрій отримав кислотостійкі чорні штани, куртку і берет. Подивився у велике дзеркало біля табельної: ну, чистісінький тобі зек! Та за які ж такі кари отримав він цю «хімію»?! Мабуть, за те, що зрадив кохану, кинув її на самоті на світанку їхнього щастя. Робота була тільки у першу зміну, а приміський дизель не встигав довезти його із села на восьму ранку. Доводилося ночувати у матері.
Тут вистачило б місця і для Олени, але не хотіла цього свекруха. Не те що не хотіла, а їла, точила, мучила. До свідомості Андрія вже дійшло, у яку біду втягнув він себе і свою половинку, і вони давно обоє вже били крилами на сполох. Писали до міністерства транспорту, переконували, що варто змінити графік руху приміського, навіть по вагонам ходили і збирали підписи пасажирів. Даремно! Чемною відмовою відповідала навіть всесильна Москва.
Право належати до когорти білохалатників Андрій для себе все ж відвоював – перевівся до випробувального цеху та ще й на дванадцятигодинну зміну. Стало легше, але всеодно сумно. Напівсонний він на одинадцяту ранку добирався в село після нічної зміни і ходив сновидою, і лише наступного дня вони цілком раділи удвох, але ввечері – знову до міста. А після денної – лише пізньої ночі вдома. А ніч разом тільки через день. Як гірко! Кинути б усе це, та обіцянкою цяцянкою була черга на житло.
Не витримавши муки частих розставань, вони пішли жити на квартиру до прокурорської вдови. Та сумувала у трикімнатній квартирі, шукати роботу не поспішала, а те, що їй пропонували колишні колеги чоловіка і друзі видавалося дрібним у очах. В компанії вельми полюбляла побалакати і пустити сльозу.
А до Олени і Андрія знову повернулося щасливе життя. Вони щодня, щоночі були разом, хоч і постійно сновигали човниками між містом і селом. Саме назустріч такій щасливій нагоді побути разом із коханою і поспішав Андрій у передсвітанковій імлі. На черговій зупинці його наздогнав перший автобус. Нечисленні пасажири скидалися на привидів, мабуть, через те, що до прикрості хотіли спати. Автобус неквапно рушив, і світло фар вихопило народжені у мороці густі струмені дощу і зіщулену жінку, яка швидко котила у візку дитину.
Двері відчинила невдоволена господиня у нічній сорочці, а у кімнаті у скупому світлі нічника Андрій побачив похнюплену Олену, яка сиділа на запакованій валізі. Прокурорська вдова, скинувши похмурість, розпливлася у нещирій посмішці: «Діточки, я б не гнала вас від себе, але чому ви не щодня буваєте зі мною? Мені ж так сумно».
…Казка скінчилася, поневіряння продовжувалися. Вони триватимуть ще не рік і не два, аж доки не накаже довго жити сам Радянський Союз. Квартиру вони так і не отримають, білохалатну роботу Андрій втратить, знайде роботу у райцентрі неподалік села. Їхнє щастя спалахне із новою силою, хоч душитиме його тяжка хвороба Олени, а її смерть розлучить їх назавжди через тринадцять років. У «раю» білих халатів Андрій пробув дванадцять років. Із них він вкрав у свого щастя щонайменше шість. Найкращих шість років… Ось така «арифметика»…

Сергій ГОРБЕНКО