Пішов за пивом і зник безвісти

 Вперше за весь час існування газети до редакції звернулися з проханням допомогти знайти зниклу людину. І хоч уже минуло два роки, Наталя Б., дружина зниклого, все ще не втрачає надії знайти свого чоловіка.
З Павлом вона познайомилася, коли він вчергове приїхав у село, де жила дівчина, і де мешкали родичі його матері. Сам він з батьками проживав у Санкт-Петербурзі, куди, після того, як молоді одружилися, переїхала і Наталя.
21 жовтня 2010 року вони пішли в гості до друзів. Щойно повернулися додому, як їх разом із батьками покликали до себе дуже хороші знайомі. Наталя відмовилася, бо дитині був усього рік, тож залишилась з нею. А Павло вийшов до магазину за пивом. Через якийсь час зателефонував і повідомив, що все ж забіг на хвилинку в гості.
Через невеличкий проміжок часу - ще один дзвінок. Чоловік сказав, що посварився зі своїм братом, тож іде додому. «Вже доходжу», - сказав Павло, і це була його остання розмова з Наталею.
«Наші будинки стоять один навпроти одного, - розповідає молода жінка, - і дорога зайняла б не більше трьох-п’яти хвилин…
Вже наступного дня ми звернулися в прокуратуру. Там нам показали цілий ящик подібних заяв: «У нас таких, як ваш Паша, багато». Але заспокоїли, сказавши, що дільничний впродовж десяти днів займатиметься нашою справою і шукатиме Павла по району.
Не знайшли ні Павла, ні навіть його телефону. Змогли лише перевірити, куди він телефонував того вечора і хто телефонував йому. Ніяких розмов, окрім наших з ним, не було. Дізнатися, де телефон, було неможливо, тому що, як нам пояснили, з нього витягнули батарейку, інакше навіть при зміненому номері його могли б знайти.
Ми навіть ходили на передачу «Жди меня». Але й це нічого не дало».
Потім жінці сказали, що в Павловську, недалеко від Санкт-Петербурга мешкає дуже сильний екстрасенс, який не раз допомагав у пошуках зниклих людей.
… Поїхали до нього, десь на дванадцятий день після зникнення. Віктор Іванович, так звали екстрасенса, сказав, що Павло живий, але його утримують люди, які знають його родину.
«А ще, що Пашу підрізали, що його б’ють, примушуючи зробити те, що він робити відмовляється, - продовжує Наталя. - Сказав, що перебуває він неподалік від нашого дому, закритий у темному приміщенні з червоної цегли: чи то якесь будівництво, чи закинутий завод. Більше він нічого не побачив, мотивуючи тим, що у Павла дуже слабка енергія, і тягнути її з нього, щоб ще про щось довідатися, він не може. Навпаки, йому самому потрібна енергія. Дати йому її можемо тільки ми, рідні люди. Тому сказав, щоб ми приїхали ще раз».
Того ж дня, щойно повернувшись, Наталя разом із свекром, прихопивши плед і теплу воду, почали шукати. Обійшли всі закинуті й недобудовані приміщення, підвали, кущі. І знову безрезультатно.
Через три дні екстрасенс сам зателефонував і наказав приїхати: «Вашому чоловіку дуже погано, йому потрібна енергія».
«Можна було би подумати, що це звичайний аферист, але в нього не було такси, і платили - «хто що дасть», - каже Наталя. - Ми з мамою поїхали, і він через Павлове фото передавав йому моє тепло й енергію. Я навіть відчувала, як це тепло йшло моїм тілом, як мене трусило і всередині все переверталося. А до мами підійшов і сказав: «Від вас я не можу нічого взяти, бо у вас у самої енергії немає. Зверніться в лікарню. Якщо затягнете, буде пізно. У вас починається серйозне захворювання, і ви помрете через півтора року. І вік доживатимете при одному сині».
Так і сталося. Якраз на Паску в цьому році ми її поховали. Вона втратила інтерес до життя, не могла ні їсти, ні спати, ні працювати. Зранку до ночі, з ночі до ранку плакала. Коли ж різко почала худнути, коли метастази пішли по всьому тілу, рятувати її вже було пізно.
Стосовно Павла, ми ще кілька разів телефонували Віктору Івановичу, аби дізнатися хоча б, живий він чи ні, але він вже нічого сказати не міг.
Через вісім місяців після зникнення чоловіка я повернулася додому, на Хмельниччину. Якраз перед тим, як ми мали їхати, він вперше мені приснився: «Не їдь, - просив він. - Я скоро прийду». Але мама, яка приїхала за нами, вже взяла квитки. Тож ми повернулися додому.
Я б дуже хотіла ще раз потрапити до Віктора Івановича, бо не маю спокою ні на хвилину. Все думаю, можливо, чоловік у рабстві, може, чекає допомоги. Якби хоч приблизно знати, де він і що з ним. Та й тато Павла скучає за онукою і просить привезти дитину, але дорога дуже далека. Та й фінансово мені не по кишені.
Тому звертаюся до земляків. Може, десь є люди з надзвичайними можливостями, здатні допомогти. Прошу, відгукніться!».