В будь-якій ситуації шукаю позитив Фінансист Наталя Степанова

 Але він – саме про неї, про начальника фінансового управління Хмельницького міськвиконкому Наталю Степанову. Людину, котра вже понад двадцять років працює у цьому відомстві, ділить і контролює міський бюджетний гаманець, і є відмінним професіоналом своєї справи – недарма ж «пережила» на цьому місці вже трьох мерів і багато років є членом виконкому.

«Живу у книжковому світі і отримую від цього задоволення»

- Коли говорять про фінансиста, то багато хто собі малює в уяві сувору тітоньку з волоссям, стягнутим в дульку, окулярах та сірому костюмі. Ти якась нетипова «цифроїдка»…
- Напевне, тому, що у мене немає стовідсоткового розчинення в професії. Так, я люблю свою роботу, але не є її фанаткою. Для мене ніколи не стояло питання: сім’я чи робота, бо завжди вибираю сім’ю. Крім того, робота з цифрами не знівелювала мою вроджену емоційність. У мене навіть така роль у родині– маю забезпечити усім гарний настрій.
- В цьому якраз і нетиповість. За 22 роки на державній службі можна втратити всі емоції. А ти ніколи не хотіла просто стати забезпеченою домогосподаркою, адже робота чоловіка ( Анатолій Степанов – директор Хмельницької філії «Кредобанку» - авт.) це цілком дозволяє?
- Ніколи про таке і не мріяла. Якщо займатимешся тільки сім’єю, вона перестане бути святом. Та й кому була б цікава людина, яка немає ніяких інших інтересів, крім домашніх, ніякої справи? Треба отримувати максимальне задоволення від життя, а робота – його невід’ємна складова. При цьому, я, як заправська домогосподарка, полюбляю готувати. Чоловік і син вважають, що борщ на телятині, приготований мною – найкращий за усі борщі ( навіть за борщ моєї мами, хоча саме вона навчила мене кухарським премудрощам). Ось бачиш, яка я хвалько!
- Як для чиновника з досвідом ти маєш досить оригінальні захоплення: книжки і кіно. Звідки це у тебе?
- У Харукі Муракамі є така фраза: «цікаво, скільки ще людей у світі, крім мене, знають імена братів із роману Достоєвського «Брати Карамазови»?Напевне, таких небагато. Але я живу в книжковому світі і отримую від цього неймовірне задоволення. Зараз ми з сином відкриваємо нових письменників: знаходимо в Інтернеті якесь невідоме прізвище, купуємо книжку і «зачіпляємося» за автора. У мене є повне зібрання Володимира Набокова, Діни Рубіної, Людмили Уліцької.
- Які улюблені романи?
- Напевне, «Волхв» Фаулза та «Сад радощів земних» Оутс. Я їх багато разів перечитувала. А ще ми завжди обговорюємо новинки з сином та мамою. Саме завдяки мамі, котра все своє життя пропрацювала в газеті, я стала фанаткою літератури. А син, Вадим, до шостого класу вже перечитав всю класику. Взагалі, книги дають мені поживу для емоцій.
- До речі, про емоції. Як познайомилася зі своїм чоловіком?
- О, це було ще у школі. А потім він мені написав з Афганістана. І з лютого 1986 року ми разом. Вже 27 років. У всі відпустки їздимо удвох. Нам комфортно у родині, ми не потребуємо якихось розваг, тусовок.
- Куди їздите?
- Влітку –на Дністер, в Крим, взимку – у Трускавець чи Синяк на Закарпатті.
- Я знаю, ти обожнюєш Сатанів.
- Так, я люблю там навесні відпочити від суєти. Щоб ніхто не діставав, і можна було спокійно посидіти з книжкою.
- А якісь далекі країни не приваблюють?
- Ні, для мене найкраща Говерла – це диван із книжкою. Хоча у 2000 році була в Америці. Мені подобалося там спостерігати за людьми, як вони тримають дистанцію. От ніби і посміхаються тобі, але ти, незнайомцю, ближче за метр не підходь – бо це вже посягання на свободу. Пригадую, як мене вразило, що в супермаркеті американець скинув все взуття з полиці, приміряв дві пари, залишив цю гору на підлозі і пішов. Я тоді зрозуміла, що це таке, коли система працює на тебе, а не ти на систему. Ще сподобалася Арізона. Там були такі малі ціни на житло та продукти, й гарна погода, що бабусі та дідусі з усіх Штатів з’їжджалися туди доживати віку.

«Люблю Хмельницький за те, що він невеликий і комфортний»

- Ти народилася і виросла у Хмельницькому. У якій школі вчилася?
- У сімнадцятій. У нас був надзвичайно талановитий, відомий на все місто, викладач фізики – Єфім Шмідт. Він нас так видресирував, що в інституті мені цей предмет навіть вчити не доводилося на перших курсах. Що й казати, ця школа давала міцні знання. Але якогось пієтету у мене до неї немає. Як твердила колись моя класна керівниця Варвара Мойсеївна: « В школу після закінчення найчастіше навідуються трієчники». Я до них не належу.
- Твій батько – Вадим Ігнатов був відомим у місті акушер-гінекологом, працював начмедом пологового. Чому не пішла його стежкою?
- Не бачила себе лікарем. Зате мій син практично не розмірковував над тим, ким стати – одразу вступив до медичного. Закінчив його, і тепер працює в психіатричній лікарні – психіатром в жіночому відділенні, й дуже любить свою роботу.
- За що любиш рідний Хмельницький?
- За комфортність, за те, що він невеликий. Єдине, чого мені не вистачає – це історичних місць, куди можна було б повести гостей і похвалитися. Тому, напевне, тримаю в себе в кабінеті фотографії старого Проскурова (сміється - авт.).
- У тебе з містом пов’язані якісь яскраві дитячі спогади?
- Не знаю… Напевне, найбільше мені запам’ятався санаторій для хворих на туберкульоз дітей у Коло-Михайлівці, Вінницької області, де моя бабуся була головним лікарем. Він розташовувався у колишньому панському маєтку і навколо росли такі старезні дуби! Краса – ледь не ілюстрація до Джен Ейр! До слова, з цим місцем пов’язане і моє глибоке розчарування: недавно ми вирішили відвідати його. І виявилося, що там нічого вже нема – ні дерев, ні будівель. Тільки нові котеджі набудовані…
- Ти, до речі, вже в дитинстві так опікувалася тваринами, як зараз?
- Це правда: люблю і котів, і собак. Й завжди їх намагаюся чимось нагодувати. Інколи навіть самокритично називаю себе за це «міською божевільною». Та на щастя, таких людей, які по-справжньому люблять тварин, багато.
- Знаю, що допомагаєш багатьом людям. Це теж поклик душі?
- Просто я легко проникаюся жалістю. І часто докоряю собі за це, адже жалість – це погане почуття, може вона того, кого жаліють, принижує… Але не допомогти не можу. Навіть знаючи, що ця людина зі мною потім може й не привітатися. Я у всіх ситуаціях намагаюся шукати позитив. Хіба ж не позитив – коли комусь хоч на хвилиночку, хоч у чомусь, стане краще?