Дитина без дитинства

 Попередили ж ще місяць тому, що можна все виправити, взятися за розум. Якщо горе-мати отямиться й займеться, зрештою, своїм сином, то хлопчик залишиться у сім’ї. Як би там не було, а дитині серед рідних найкраще. Тільки не серед таких рідних, якими «нагородила» доля цього кирпатого чорноокого хлопчика.
Вечір. Якраз о цій порі міліцейський УАЗик зупинився біля занедбаного подвір’я нерадивої сім’ї. Ні тину, ні воріт. Безлад скрізь, починаючи від входу на обійстя й до хатніх дверей. У сусідів, що поруч, затишно світяться різнокольорові вікна, а тут блимають самотньо у світ суцільною темрявою. Тільки десь у глибині кімнати видно непевний вогник свічки.
Стукіт у двері. Відчинено. Люди гукають у темряву кімнат, які дихають сирістю та брудом. Свічка з однієї кімнати поволі починає рухатися до входу. Чекають, аби привітатися з дорослими. Натомість до вечірніх гостей виходить хлопченя років п’яти.
«Тато з мамою вже сплять», – каже цілком по-дорослому, а сам щулиться від холоду й тупцює на місці босими ніжками.
В темряві зблискують хворобливим вогнем дитячі очі. Хтось доторкається до чола дитини й зауважує, що в неї висока температура. Пересохлі вуста, червоні щоки (від алергії чи, може, обморожені). Одна жінка зойкає, закриваючи очі руками: невже так можуть батьки з рідною дитиною чинити?
Проходять далі. У темній кімнаті, на ліжку, що є єдиним предметом інтер’єру, хтось невдоволено заворушився. Жінка, ледь тримаючись на ногах, піднімається до гостей і невдоволено бурчить про те, що їх сюди ніхто не кликав. Із сусідньої кімнати тим часом з’являється ще двоє діток. Близнюки, молодші за свого старшого братика, який так по-господарськи зустрів гостей на порозі свого занедбаного дому.
– Як Ви можете? – сердито говорить матері представник служби неповнолітніх. – То ж Ваші діти!
– Знаю, що не Ваші. І не Ваша справа, як вони живуть. Я ж Вас не питаюся, чого вештаєтеся по чужих будинках?
– Ви знаєте, що ми забираємо Вашу дитину? Хвора ж бо. Лікувати треба. Може, й з тими – те ж.
– Лікуйте, – безбарвним голосом говорить. – Мені вистачить і цих... А то, виходить, все мені треба. Чоловік десь гайнув по світах...
І пішло-поїхало! Почала лаяти чоловіка на чім світ стоїть. А тоді, похитуючись, підійшла до стола, захаращеного казна-чим, намацала пляшку (дзенькнуло!), налила в склянку якоїсь рідини, хильнула і впала на зім’яту постіль. Двоє діток злякано сховалися під старенькою ковдрою. А хлопчик-господар безмовно пішов за чужими людьми. Навіть міліції не злякався, хоча нею мама завжди лякала, коли хлопчик не хотів збирати для неї недопалки на вулиці чи побігти за черговою пляшкою оковитої до сусідів.
... Через декілька днів, помитий, зігрітий, підлікований, він на запитання «тьоті», яка сюди його привезла, про те, чи не сумує за рідним домом, заперечливо похитав головою. А коли йшла з лікарняної палати, тихо прошепотів: «Привезіть мені братиків. Вони хочуть їсти. А в мене, ген, скільки печива й цукерок...»

Наталя ГЕРМАН.