Данка

 - Данко…Данко! Даночко…шепіт долинав до неї якось невиразно, наче із-за пелени густого-густого туману. Впізнала голос і, мабуть, уперше після складної операції та сеансів хіміотерапії відчула полегкість, п’янкий спокій, а себе – маленькою дівчинкою, школяркою, бо цей голос – іще звідти, з дитинства… « Данко, Дано! Голубко моя ріднесенька!»
Саме так, від імені Богдана, однокласники називали її Данкою.
А зараз важко… все пливе в голові, крутиться чи то кудись провалюється… Тіло, її тіло… воно чуже, бо ж не може рідне так довго її мучити. Невже не може зрозуміти, що в неї вже ось-ось не вистачить сил боротись… Худа, виснажена. Тоді, на випускному вечорі, вона дуже хотіла бути худенькою, як більшість однокласниць, а не такою пухкенькою, а ще обов’язково вийти заміж за Артура. Шкільного «Короля Артура». Дивно, але й досі вона не знає відповіді на це запитання. Чомусь не запитала за всі роки, що вони прожили разом, а тепер і поготів немає у кого запитати – чоловік ні разу не прийшов до неї у лікарню…
Поворухнулась… Остап миттєво вловив її порух і зрозумів: обережно змінив положення тіла, поправив постіль. Як це було важливо для неї, необхідно і приємно, та водночас хотілось плакати. Біла операційна кімната їй здалась потойбіччям, бо не вірила в те, що ще жива, - з таким діагнозом не виживають. Та й ніхто не вірив. Рідні тільки мовчали, ховаючи від неї очі, а Артур, її шкільна мрія, коханий чоловік, дізнавшись про страшну хворобу, викреслив дружину зі свого життя разом із дітьми.
- Данко, Даночко, Богданочко! Рідна наша! Я – тут, я – поруч ! – це знову голос вірного Остапа. – Зі мною діти, вони хочуть тебе бачити. Не можеш озватись – просто поглянь на них!
Почувся голос маленької донечки. Господи, вона хоче бачити своїх діточок, не тільки зараз – завжди, все життя. Хай доля подарує їй такий шанс, і вона його вже нізащо не втратить! Як же важко змиритись із тим, що не зможеш побачити своїх дітей дорослими…
- Данко, Даночко! От дивна! Я тебе десять років не бачив, чи ж ти думаєш, що відбудешся оцими днями, що я біля тебе, - голос Остапа був таким підбадьорливим. - Сумував за тобою, дуже. Не відійду, не залишу, не дозволю. Хвороба не стане на заваді поміж нами! Ти мені тепер усе життя віддаси, щоб я його зробив щасливим! Чуєш?
Розплющила очі й одразу ж побачила закам’янілу постать сина Олежика, старшенького, який тримав за руку трирічну Олечку.
- Як ви там, синочку? - у горлі стиснуло від самого запитання… Як там вони без неї? Що ж робитимуть вони потім?..
- У нас усе гаразд. Не хвилюйся, мамо, - голос сина був хриплуватим, але твердим. – З нами постійно дядько Остап, поки тітка Роза біля тебе в лікарні.
Не було сили ні здивуватись, ні зрадіти, ні розпитати. Заплющила очі, щоб стримати сльози. Діти не повинні бачити її сліз, її розпачу…
- Данко, ти поспи, набирайся сил. Відвезу дітей додому, ми там дещо запланували зробити разом. Правда, діти? А ввечері біля тебе буду. Будь сильною, рідна, нічого не бійся, в житті за все треба боротись, а тим більше за саме життя. Зроблю для тебе все, що тільки можливо, проте, й ти не падай духом! Тримайся, ти нам усім дуже-дуже потрібна!
Відчула його ніжний поцілунок на щоці, як узяв її руку і поцілував кожен пальчик руки. Пригорнулась щокою до його руки. Остап дбайливо поправив подушку біля її голови.
Це сон чи марення, але знову – той далекий випускний! Саме тоді їм з Артуром вручили нагороду за найкраще виконання бального танцю і приз глядацьких симпатій. Усе для неї було казкою: Артур просто на сцені зробив їй пропозицію бути завжди разом, упродовж усього життя – в радості й у горі, в багатстві та бідності. Пропозицію, на яку Дана відповіла згодою, очманівши від радості. То чому ж тоді вона сама, без нього, в такій біді? Його кохання, його підтримка потрібні їй саме зараз. Тоді на сцені до неї підійшов Остап, привітав її, проте, вона не зрозуміла, що він сказав, перепитувати не стала: щастя таке егоїстичне! Їм з Артуром тоді було так добре, що вони не помічали й не чули нікого. А саме зараз так виразно почула Остапові слова: він обіцяв, що внуків вони няньчитимуть удвох із ним. Дивак та й годі! Які внуки? О, Господи, та чи побачить вона дітей дорослими, чи побачить?! Відвідувачі пішли і вона повернула очі, повні сліз, до сестри Рози.
- Не плач, сестро, не варто. Я ж розумію, що у тебе крається серце…- Роза сіла на край ліжка, поправила Дані пасмо волосся
- Знову мучать спогади? Що це дасть? Минуле на то й минуле, щоб там залишатись. Ми всі повинні жити далі, ставати мудрішими: ну чомусь же ми тай навчились?! Головне зараз – тобі треба видужати, а потім ще зустрінеш справжнього чоловіка. Он хоча б Остапа: він надійний, вірний, тільки довідався про те, що ти захворіла, що залишилась сама, без підтримки чоловіка – відразу ж примчав до тебе. Ось він справжня людина! Не злякався труднощів, до дітей твоїх ставиться краще, ніж рідний батько. Може, це доля спеціально тикає нас носом, бо ми, як сліпі цуценята, не бачимо очевидних речей, може…
Виявляється, для щастя треба так мало: бути здоровою і мати попереду власне майбутнє, яке можна планувати, вимріювати, та що там мріяти - просто жити! Тоді б вона своє життя почала тільки з Остапом, бо він, саме він, виявився справжнім, надійним. Він прибіг до неї перед операцією, коли дізнався і про хворобу, і про зраду чоловіка. Доглядав її, як малу дитину, бо вона була такою ж безпомічною. І вона не соромилась перед ним ні свого оголеного тіла, ні власної безпорадності, ні частих сліз розпачу.
- Данко, скажи, що ти хочеш, щоб ми тобі завтра приготували і принесли? – запитав Остап, який щойно повернувся в лікарню з дітьми.
Він гладив її руки, губами торкаючись кожного худесенького пальчика. - Що ти хочеш, моя рідна? Тільки скажи! – Остап не зводив благального погляду з Данки.
- Хочу, Остапе, дуже хочу… Хочу жити з тобою, з дітьми – і більше нічого. Хіба це багато?
Вона запитально зазирнула в очі Остапа, а той, зрадівши, що так багато слів почув від неї, поквапився її втішити:
- Саме так усе й буде! Ось ти усміхнулась мені, а для мене це найбільше щастя.
- Підніми мене трішки вище на подушці, - попросила Богдана. Остап так зрадів хоча й невеликій, але позитивній зміні в настрої Данки, що впав на коліна біля ліжка і стиснув її в обіймах.
- Поглянь, рідна, ось ми з тобою і обручились, - на пальці в Данки виблискувала обручка, яку Остап непомітно одягнув їй, коли підсаджував вище на ліжко. Діти – Олег і мала Олечка – зачудовано дивились на дорослих, не в змозі збагнути, що це з ними, чому так тішиться дядько Остап, але заспокоїли їх. Олег зітхнув з полегшенням: значить мама точно одужає. Дядько Остап дотримується слова! У цьому хлопчик уже впевнився.
- Буде так, Даночко, буде все чудово, рідна моя! Житимемо разом довго й онуків няньчитимемо вдвох. Я ж тобі ще на випускному це говорив, а ти не вірила.
- Я ж… як же це? - прошепотіла блідими пошерхлими губами Богдана. - Хіба так буває з такою хворобою, як у мене? - запитала здивовано чи то себе, чи то Остапа.
- Буде! - голос Остапа був, як ніколи, твердим і переконливим. - Ти просто не здавайся, а я завжди буду поруч, до глибокої старості. Очі Остапа світились такою любов’ю, такою жагою до життя, що це мимоволі запалювало і Данку, пронизувало її єство бажанням боротись за своє життя і своє майбутнє. Вона захоплено дивилась на нього очима, повними сліз, киваючи головою на знак згоди.

Галина ТАРНАВСЬКА.