Завідуюча дитсадком Ганна Карапозюк: «Раніше основою садочка була дитина, а сьогодні – папірці»

Така ситуація – це зовсім не жарт і не вигадані інтернет-тролями комікси – це абсолютна правда із життя. Дитячі садочки – це окрема територія, на якій панує як дитяча безпосередність, наївність і щирість, так і адміністративні вимоги, перевірки і решта, геть не дитячих явищ. Люди, які працюють у так званому дитячому королівстві мусять мати добре серце, яке вміщатиме абсолютно різних діток, колосальне терпіння, щоб відповідати на тисячі «Чому?» і безмежну любов, щоб закласти у кожну дитину якнайкращу основу для подальшого розвитку. Ганна Карапозюк, завідуюча Хмельницьким дошкільним навчальним закладом № 54 «Пізнайко», яка у дошкільній освіті уже тридцять років, точно знає, що люди, які не мають хоча б однієї із вище перелічених характеристик, не можуть прижитися у дитсадку.
«Відсутність живого спілкування – це біда суспільства»
– Із понад тридцяти років, які ви працюєте у різних дитсадочках, майже двадцять Ви – завідуюча одного із найкращих закладів міста, як вдається тримати марку?
– В садочку головне завдання для усіх працівників – всі та все «крутиться» навколо дитини. Адже садочок – це перша установа, де дитина зустрічається із чужими дорослими людьми, які, до того ж, закладають в ній основи для подальшого життя. Раніше був такий період, коли ми змушені були брати на роботу в садочок людей із відповідною освітою, але до особистих якостей не придивлялися, тому що постійно не вистачало працівників, була дуже велика плинність кадрів. Така ситуація була по всій країні, а у Хмельницькому саме тоді почався «базарний бум», більшість людей із дипломами рвонули туди, а в садочках, на заробітну плату у кількасот гривень, ніхто не хотів працювати. Зараз же ми, дякувати Богу, дожили до того періоду, коли маємо із кого відбирати кращих працівників. За усі роки роботи, я не бачила в дитячому садочку жодної людини, яка не любила б дітей.
– Спостерігаючи за дітьми уже стільки років, можете назвати основні проблеми виховання сьогодні?
– Основний недолік в тому, що батьки відірвані від дітей. Сьогоднішній темп життя вимагає постійного руху. Більшість батьків, повертаючись додому не в силі вислуховувати безглузді, на перший погляд, балачки дитини, і замінюють живе спілкування мультфільмами, комп’ютером, у кращому випадку бабусями-дідусями. Відсутність живого спілкування – це велика біда для нашого суспільства, і вона з часом проявиться повною мірою. Ще одним недоліком сучасності є надмірна опіка над дітьми. Це призводить до того, що діти стають менш самостійними і пристосованими до виживання, а сьогодні це дуже важливо! Коли зростало моє покоління, особливого вміння не потрібно було: вступиш до вузу – будеш навчатися, матимеш роботу і житло, а не вступиш – підеш працювати на завод, станеш на чергу і тобі через три роки дадуть квартиру. Нині ж, навіть якщо ти маєш кілька дипломів, не означає, що ти матимеш роботу. Саме тому дітей потрібно вчити самостійності, але не такої, що дозволяє все, а такої, що навчає відповідальності за власні вчинки і їхній результат. Також дуже важливе виховання поваги до дорослих і не лише своїх батьків-бабусів-дідусів, адже без цього неможливо виховати покоління!
– Наскільки очевидним є зв'язок між поведінкою батьків і дітей?
– Дуже важливе. Адже коли ми були батьками малих дітей, то думали, що сварки і з’ясування стосунків дорослих не впливають на малих, бо вони десь там…в іншій кімнаті. Насправді ні, діти відображають усю сімейну атмосферу у своїй поведінці. Тому я не втомлююся батькам повторювати, що «ми знаємо про вас більше, ніж ви думаєте». У кожній сім’ї свій мікроклімат і свої стереотипи, які дуже непросто зламати чи навіть відкоригувати. Навіть педагогіка говорить, що виховання впливає на розвиток особистості дитини лише на 30 відсотків, а решта – те, що передається з досвідом і закладено в генах.
– А чого Ви принципово не використовуєте у вихованні своїх дітей з того, що практикували ваші батьки?
– Багато чого… Мої діти, до прикладу, ніколи не чули, щоб ми з чоловіком з’ясовували стосунки на підвищених тонах. Хоча у моїх батьків, як і в більшості сільських сімей, це було звичною справою – чутно було на все село! Ще одна відмінність – це релігійне виховання. В ті часи коли я зростала, взагалі не було мови про церкву чи віру. Ми були комсомольцями і комуністами… Мої ж діти ходили у церкву на всі свята і не тому, що ми фанати чи дуже віруючі. Просто я вважаю, що в житті потрібно у щось вірити. Тоді ми вірили в Леніна і комунізм, і ця віра орієнтувала людей у певному напрямку. А коли не стало ні того, ні іншого нам лячно за своїх дітей: у що ж віритимуть вони! Ми й зараз їх не змушуємо, просто коли приходимо в церкву, то розуміємо що саме тут якесь моральне очищення.
– За стільки років на керівній посаді у вас бували моменти, коли хотілося все кинути і зайнятися чимось іншим?
– Бували. До такого стану зазвичай доводить несправедливість, бо я людина із загостреним відчуттям справедливості. Особливо зараз, коли роль завідуючої все більше зводиться до ролі статиста і людини, яка відписує папірці. Коли я прийшла у садочок, все робилося, кипіло, розвивалося. А зараз тільки вимоги: архіви, сейфи, звіти, вогнегасники… режимний об’єкт, а не садочок!
– Ці вимоги виправдані?
– Частина так, бо перевірки професійного рівня працівників, акредитація садочка, контроль навчально-виховного процесу – все це дуже потрібно. Але така кількість контролюючих органів, яка існує сьогодні на державні кошти і змушена показувати хоч якусь роботу, щоб виправдати фінансування, не пояснюється здоровим глуздом. Раніше основою садочка була дитина, а сьогодні – папірці. Складається враження, що про те, що в садочку є діти, нагорі забули.
«Найрідніша людина – це чоловік»
– Як відпочиває сім’я керівників Карапозюків?
– Найбільше щастя для нас – це будиночок в селі, який ми придбали як дачу. Щоп’ятниці ми туди їдемо, а в неділю назад. При тому, що мені не настільки важливий результат, що з ми з того зберемо, як сам процес. Ще в нас є давня традиція: ми з подружками щонеділі ходимо в сауну. А стосовно відпустки, то намагаємося хоча б на тиждень поїхати на море, а решту часу все одно проводимо в селі. А ще у нас з чоловіком є традиція – ми щоранку маємо двадцять-тридцять хвилин для себе: коли чоловік ще спить, а в повітрі ще ранкова сонливість, я варю каву, роблю якийсь легкий сніданок і вже разом із чоловіком насолоджуємося ранком.
– Ви обоє з чоловіком – керівники: які ви за межами роботи і хто керує вдома?
– Посада накладає свій відбиток. Вдома в мене переважає авторитарний стиль: є речі які, я вважаю, мають бути так і не по-іншому. Разом із тим я дуже добра, про це всі знайомі знають. Однак, що стосується вирішення загальних сімейних питань, то ми з чоловіком завжди обговорюємо і вирішуємо їх разом. Однак коли домашні справи вирішують два керівники, то обговорення буває активним, емоційним і навіть іскри летять. Однак перемагаємо у цьому поперемінно обоє. Хоча…частіше я (сміється).
– Перемагаєте, бо праві, чи чоловік піддається?
– Напевне, тому, що він мудріший і знає, що жінці потрібно поступатися. Але потім він все одно робить так як вважає за потрібне, і воно, зазвичай правильно! Просто він розуміє, що жінці потрібно покричати, думати, що вона права і щось там вирішує. В мене дуже мудрий чоловік! Взагалі, лише з роками приходить усвідомлення того, що найрідніша людина – це чоловік. Раніше, коли діти були малі, я цього не відчувала. Тепер же, коли у дітей свої сім’ї, захоплення, своє життя, ми розуміємо, що не потрібні їм аж настільки, то розуміємо, що ми один для одного уже найрідніші, триматимемося до останніх днів. Я вважаю, що у мене саме такий чоловік, який має бути для кожної жінки: він вміє підтримати, порадити, захистити, вміє не помічати жіночих недоліків і слабкостей і той, з ким можна йти разом всюди. Зараз я впевнено можу сказати, що прожила біля свого чоловіка так, як, напевно, хотіла прожита б, кожна жінка.

Довідка: Ганна Карапозюк, дружина керуючого обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів Василя Карапозюка, мама трьох синів, бабуся для однієї онучки. Народилася у с. Богданівка Волочиського району. Після закінчення школи вступила до Київського педагогічного інституту імені Горького (нині це Київський педуніверситет імені Драгоманова). З чоловіком Василем одружилися, коли були першокурсниками. На третьому році навчання народився син, якого бавили усі студенти, які по черзі ходили на навчання. Після закінчення інституту Ганна Володимирівна поїхала слідом за чоловіком, якого відправили проходити військову службу в Казахстан. У Хмельницькому проживає і працює у дошкільних закладах з 1982 року.