«Я 20 років йшов до своєї мрії», - адвокат Анатолій Стасишин

 За своє життя пан Анатолій спробував себе у багатьох сферах: грав у театрі і працював слюсарем, займався комсомольською роботою та викладав у вузі, організовував спортивні змагання та інші масові заходи, працював юристом у сфері зовнішньо-економічних зв’язків та у банківській справі. Зараз він — знаний у місті адвокат та активний громадський діяч у правозахисній сфері. Він поєднує професійну діяльність, про яку мріяв усе життя, із громадською роботою. Зокрема, він очолює громадську організацію “Подільська правозахисна фундація”, громадську раду з прав людини при управлінні внутрішніх справ області, є членом громадської ради при облдержадміністрації, дисциплінарної палати Хмельницької обласної колегії адвокатів.
Однак при спілкуванні з паном Анатолієм забуваєш про його поважність та з задоволенням слухаєш розповідь про активне та насичене життя.

«Актор-слюсар-комсорг»
- Моя мала батьківщина, де я народився, але майже не жив, - село Нестерівці Дунаєвецького району. В ранньому віці з батьками переїхав у Кам’янець-Подільський, потім — у Дубно Рівненської області, куди батька направили на роботу заступником директора сільськогосподарського технікуму. Він взагалі був непосидючим. У Дубно я провів дитинство, закінчив школу, після чого переїхав у Хмельницький.
- Професію юриста Ви обрали за покликом душі?
- Протягом всього життя мріяв про це. Зокрема, у школі хотів бути військовим юристом. Практично усі однокласники хотіли бути військовими: хто моряком, а хто льотчиком, а я — юристом, хоч толком і не знав, що це таке. Я навіть спробував вступити до Червонопрапорного військового інституту під Москвою. Однак не пройшов медкомісію через вади зору. На цих перепонах бажання бути військовим зупинилося, але юридична діяльність залишилась у пріоритеті.
- Я так розумію, що своє бажання Ви не одразу втілили у життя?
- Так, ким я тільки не був, поки не став адвокатом. У 1975 році вступив у технічне училище при заводі “Катіон”, де вивчився на слюсаря. Паралельно грав у молодіжному театрі при Будинку офіцерів, який очолював Іван Кропліс (зараз режисер театру міського Будинку культури “Дзеркало Всесвіту” - прим. авт.). Ми їздили на гастролі по районах, виступали у сільських будинках культури, це було дуже цікаво.
На “Катіоні” попрацював рік та пішов служити у збройні сили. Там був комсоргом батальйону, організовував масові заходи.
Взагалі молодість була пов’язана з комсомолом. Ще одногрупники побачили мої організаторські здібності, обрали комсоргом групи, потім в армії займався цією роботою. Коли я повернувся з війська, мене направили у міський комітет комсомолу, де я був спочатку інструктором, а потім кілька років завідувачем відділу спортивної і оборонно-масової роботи, займався організацією спортивних заходів. Вперше в нашому місті були організовані військові табори для призовної молоді. Їх учасники досі, як зустрічають мене, згадують, як було цікаво.

«Завдяки комсомольській роботі тепер у мене багато друзів»
Комсомольська робота дала мені багато: по-перше, у мене дуже багато друзів у місті, по-друге, на ній я відшліфовував свої здібності, які мені знадобилися у майбутньому.
- Що ж було після комсомолу?
- У 1987 році мені запропонували роботу в апараті Хмельницького облвиконкому. Моя посада мала довгу назву: завідувач сектором радянського будівництва — інструктор організаційного відділу. На цій роботі я багато чому навчився. Мені доручили кілька районів, і я повністю відповідав за усю їхню діяльність: розглядав скарги людей, розв’язував конфлікти, які виникали. Навчився правильно оформляти документи, викладати на папері думки.
У 1991 році я став працювати головним юристом (на той час пан Анатолій Стасишин мав диплом престижного Московського юридичного інституту — прим. авт.) в щойно утвореному відділі зовнішньо-економічних зв’язків, який потім став управлінням. Це була надзвичайно цікава робота. В той час Україна стала незалежною, розпочиналася жвава міжнародна торгівля, розвивалися бартерні відносини. А закони, які регулювали б зовнішньо-економічну діяльність, були практично відсутні. Не маючи їх, ми пробували власними розпорядженнями обласної держадміністрації розробити основи регулювання цієї діяльності на території області. Коли ми створили план залучення іноземних інвестицій в Хмельницьку область, вперше дізналися, що у нас є багато корисних копалин: мінеральні води, сапоніти, глауконіти, навіть золото. Тобто, Хмельниччина була приваблива для інвесторів, треба було створити привабливий політичний клімат і економічні закони. Щось нам вдалося зробити, щось ні.
Через чотири роки я почав працювати у новій сфері — керівником юридичної служби у щойно відкритому відділенні Укрексімбанку. Паралельно читав лекції для майбутніх митників у центрі підготовки митних служб, протягом шести років викладав міжнародне приватне право в Хмельницькому інституті управління і права (зараз університет). В мене і досі проходять практику студенти, молоді юристи працюють помічниками.
Наприкінці 90-х пішов з банківської сфери. І нарешті, у 1998 році зайнявся адвокатською діяльністю. Я 20 років йшов до своєї мрії.
За ці 15 років у мене було близько 400 різних справ, а це колосальне коло людей, з якими спілкуєшся. Мені це дуже подобається: бачитися з людьми і, в першу чергу, допомагати їм.

«Не зміг би відправити людину за грати»
- Ви не пробували себе в інших юридичних амплуа? Наприклад, нотаріусом чи прокурором?
- Ні. Я хотів бути адвокатом, вважав, що саме тут зможу реалізувати свої здібності. Робота нотаріуса видавалася мені малорухливою, а прокурорський працівник з мене взагалі ніякий: маю настільки вроджене відчуття справедливості, що я, мабуть, не зміг би відправити людину за грати... А от захищати людей мені доводилося часто (ще коли працював в облвиконкомі).
До речі, в українській адвокатурі ( і в нашій області) склалася досить складна ситуація. Серед адвокатів багато людей, які не знайшли себе в правоохоронних органах: прокуратурі, міліції. Мені складно зрозуміти позицію людей, які багато років вели слідство, складали обвинувальний висновок, підтримували обвинувачення, а тепер захищають. Це ж яка наруга над своєю психікою!
- Вдало поєднуєте професійну діяльність з громадською. Розкажіть, чим займається Подільська правозахисна фундація, яку Ви очолюєте.
- Фундацію заснували у 2000 році, з тих пір співпрацюємо з різними міжнародними організаціями, які діють в Україні. Така робота дає можливість вносити щось нове та позитивне у наше суспільство. Наприклад, протягом шести років ми працювали з управлінням верховного комісара ООН у справах біженців. Ніколи не думав, що у Хмельницькому стільки біженців: з Близького Сходу, Африки... Настільки перейнявся їхніми проблемами, що вони і досі приходять до мене, хоч над цим проектом сьогодні ми не працюємо.
Зараз вивчаємо діяльність нашої судової системи. Зокрема, в рамках міжнародного проекту “Справедливе правосуддя” досліджували ступінь довіри людей до судової системи. Цей проект допомагає Україні вибудовувати нову судову систему.
Однак роботи ще багато. На жаль, наша правова система далека від досконалості.
- У вас є рецепт, з чого потрібно почати, щоб змінити ситуацію?
- Нічого нового не вигадаю, коли скажу, що починати треба з себе. Якщо кожен буде керуватися Конституцією, а це, на мою думку, надзвичайно гарний документ, знатиме свої права та вмітиме їх захищати, а також знатиме і виконуватиме обов’язки, свавілля зникне. Наша проблема у тому, що люди не читають законів, не знають, як себе захистити.
- А як людині, далекій від юриспруденції, розібратися у сотнях законів?
- Починати слід із садочка, продовжувати у школі, вузі. Наша освіта повинна з дитинства давати людині ази правових знань, тоді у зрілому віці вона буде готова захищати себе.
- Чи доводилося вам застосовувати свої знання для власного захисту?
- Юристи — такі ж люди, як і всі інші, і багаж знань не завжди може привести по позитивного результату. Була спроба усунути мене від ведення однієї кримінальної справи, коли я займався захистом людей, звинувачених у вбивстві. Хоч вони півтора року перебували під вартою, однак суд їх виправдав. На щастя, це єдиний подібний випадок, ніхто не посягав на моє житло чи на мою особистість.
Однак повністю захищеною не може почуватися жодна людина. Тим паче, що новий кримінально-процесуальний кодекс дає можливість зацікавленим органам дуже швидко з людиною розправитися: достатньо анонімного листа, щоб порушити проти неї справу, вести слідчі дії без її відома.

«Граємо з таким азартом, що молодь може позаздрити»
- Ви щаслива людина?
- Надзвичайно. По-перше, у мене чудова сім’я, по-друге, я отримав професію, про яку мріяв усе життя. А по-третє, маю хобі, яке надає мені можливість бути весь час у потрібній формі.
- І що ж це за хобі?
- Це спорт. А точніше — баскетбол. Понад 20 років на базі фізкультурно-оздоровчого комплексу “Олімп” ми граємо приблизно одним і тим же колективом. Збираємося двічі на тиждень. Під час тренувань на майданчику розгортаються неймовірні баталії. Такі як я, (Анатолію Стасишину 55 років — прим. авт.), і старші, а найстаршому гравцю — 67 років, грають з таким азартом, таке бажання виграти переповнює нас, що молодь може позаздрити! Тренування дають заряд бадьорості на цілий тиждень.
До речі, зі спортом я дружив завжди. Серйозно займався веслуванням на байдарках. В Дубно була досить серйозна школа з цього виду спорту. Згодом —- легкою атлетикою, був навіть чемпіоном міста з бігу на спринтерській дистанції.
- Розкажіть про свою велику дружню родину.
- У мене є чудова мама, друг і порадник у житті. З дружиною Ольгою познайомився ще на “Катіоні”, працювали в одному цеху. У нас двоє дітей: донька Тетяна та син Андрій. Донька закінчила Кам’янець-Подільський педагогічний університет, знає мови, працює в компанії “Філіп Морріс”, Андрій — священик української православної церкви. Він був дияконом у Храмі Різдва Пресвятої Богородиці, що біля овочевого базару, зараз має приход у селі Червона Зірка Хмельницького району. З дитинства у нього було таке сильне відчуття справедливості, людяності та свободолюбства, що зовсім не дивно, що він обрав такий шлях.
У Андрія і Тетяни теж по двоє дітей. Наймолодшій нашій онучці Ельзі лише три місяці, ми її просто обожнюємо.
- Ви часто збираєтеся усі разом?
- Вісім років тому ми з дружиною перебралися за місто — живемо тепер у Лезневому, у мальовничій місцині біля лісу, куди часто ходимо гуляти.
Стараємося раз на тиждень збиратися родиною. Це чудовий відпочинок: діти розповідають про своє життя, онуки бігають-галасують. Ми зробили альтанку на подвір’ї, де відзначаємо усі свята у теплу погоду.
В дитинстві я часто приїздив до бабусі у село, і досі з приємністю згадую ці відвідини. Хочеться, щоб діти з онуками так само мали можливість приїздити до нас і отримували від цього задоволення.