Один день з життя сільського фельдшера

 Пазич сплюнув спересердя і подивився у сторону Зарічної вулиці, назва якої відповідала її місцезнаходженню. «Це ж болотом прийдеться товктися мало не на край села!», – подумав фельдшер, натягуючи старенького картуза і беручи свій незмінний лікарський чемоданчик. Поспішав, сердячись, що Макар не поклав жінку до лікарні, мовляв, уже вчетверте народжує.
Добрався, з першого погляду зрозумів, що треба негайно допомогти жінці… А вже за годину в обійсті Макара пролунав вимогливий дитячий крик: народилась четверта донечка! Не порушуючи традиції, сіли до столу «обмити новонароджену» і Пазич тихенько пояснив чоловіку, що його дружині більше народжувати не можна: адже і попередні пологи були з ускладненнями,а ці – й поготів! Добре, що встиг вчасно, а то…
- Як це, не можна? – дивувався Макар, – я ж сина хочу!
- Не можна, ризик надто великий. А про сина, хто ж його не хоче? Я й доньці був би радий! – з сумом промовив тихо фельдшер.
Макар насупився, замислився, тоді налив лікарю ще півсклянки – до борщу. А вже після… хто там їх лічив, бо ж і за здоров’я треба було випити, і за силу, і за врожай, і за… Встаючи з-за столу, Пазич прорік: «Ну, за сина, так за сина!», чим надовго залишив Макара в стані глибоких роздумів, а сам підійшов ще раз до жінки, подивився як мале смокче материнське молочко і, заспокоєний, вийшов з хати. Тільки зібрався йти, як прибіг сусіда Макара – Яків, поспіхом пояснюючи, що в його жінки трапилось:
- Зуб у баби, зуб болить! Трясця його матері! Ніч промордувалась і мені не дала заснути! Порятуй, Євсеєвичу!
- Не трясись, скільки того діла!- усміхнувся Пазич. – Ходімо, а то – не дала спати! То вона тобі чогось другого не дала, то ти й не міг заснути!
? Не смійся, Євсеєвичу, там так роздуло півморди в баби, що глянути страшно.
В хатині на лежанці стогнала жінка. Пересадив її на лавку, ближче до світла, щоб бачити що там, з тим зубом. «Скільки там того діла!- пробурчав швидше сам до себе, оглядаючи почорнілий, напівзгнилий зуб, - скільки того діла!» Мить – і вирваний зуб на вимитій дерев’яній лавці поруч з ошелешеною жінкою, яка зрозуміла, що припинились її муки.
- Але ж, люди добрі, хоч полощіть рота після їжі, будьте цивілізованими людьми! А то вирвати - найлегше, замість нього новий вже не виросте, не молочний! Бувайте!
Поспішив до медпункту, відмовившись від сніданку. «Цікаво, яким буде день, якщо ранок отак почався?» - думав дорогою Пазич, намагаючись обминати болото. Вчора його Ярина правильно вилаяла, ще й охлапків надавала чоботом, за те, що напився на вечірці. І то правда, не сперечається, а що голодний був, то вона приказувала, що міг забігти додому й попоїсти. Теж права! А горілки він від самого Різдва не пив, хіба лиш нюхав, як руки обмивав. А на вечірці, як на вечірці: хто кого питає чи ти їв, чи ні ?! Пригощають, та й годі! Оці кляті калюжі вночі якось так блимали, як ото дорога в Німеччині – рівна така!..Він і пішов: “по прямой”! Вляпався, та додому таки добрався! Дружина, як угледіла його такого, сплеснула руками:
- То скільки ж це разів треба було падати, щоб отак виляпатись у багнюці?

Вилаяла, але дістала з печі баняк з гарячою водою, і вже після того, як він помився, випрала його одяг. До ранку на печі все й висохло.
В медпункті на нього вже чекали люди і фельдшер звично розпочав прийом: вислухав, обстежив, приписав, направив. Тільки зібрався піти в процедурну (прилягти), щоб хоч трішки поспати після вчорашнього, та й сьогоднішнього, бо випите зранку розбирало його, досадував, що знову випив, а обіцяв і дружині, та й собі… До кімнати несміливо зайшла молоденька вчителька і обережно присіла на тахту. Він її вчора також бачив на тій вечірці, вона подавала на столи як старша невістка (недавно вийшла за їхнього старшого сина), то і її присадили до столу й гарно пригостили!
- Що з вами, голубонько? – наче крізь пелену сну почув власний голос Пазич.– Слухаю вас.
- У мене… уроки… А я – не можу… Все пливе, голова…ноги … Дайте якусь довідку, щоб я хоч…цей день…побула вдома. Вчора…ви ж самі бачили!
- Так-так, був, бачив, сам ось…- раптово підвів голову Євсеєвич,- як то один день? У вас, голубко, грип, так, саме грип, та ще й в гострій формі! Три дні – лікуватись і режим!
- А…що…– збентежена таким діагнозом, вчителька намагалась зрозуміти що ж це відбувається: йшла випросити хоч день, а тут…
- Ідіть, ідіть, голубко, полежіть, виспіться, - голова Пазича почала сама хилитись до столу, – а сон лікує майже всі хвороби. І вашу, до речі, також!
В кімнаті, та й в усьому приміщенні запанувала тиша, така рідкісна, коли ті, хто мав прийти – уже пішли, хто мав прибігти звати додому – були вдосвіта. Тиша. Пазич, як мріяв, схилив голову на стіл, підклав для м’якості кулаки – і заснув. Йому не снились ні хворі, ні породіллі, ні вирвані зуби – ні, йому снилась нова, побудована дорога на Зарічну, на Левадну,– по всьому селу, така, як він бачив по Європі. Дорога була світла, широка, ноги не грузли в багнюці, не засмоктувало чоботи..
«Євсеєвич! Євсеєвич!- пробивався в його сон голос, набридливий, як муха в Спасівку. - Гришу бик перемолотив!»
…Пазич, спокійний і зосереджений уже стояв на порозі і вислуховував тираду схвильованої доярки про те, що трапилось на фермі: бик зірвався і понівечив конюха. Коні злякались і втекли, а от Грицько, через свою культю (ногу на фронті втратив) не зміг вивернутись і потрапив просто під ноги розлюченої тварини. По дорозі до ферми Пазич розмірковував, що все, як на війні. «А це і є війна!- прошепотів сам до себе – війна за молоде життя, скалічене й так війною!»
Впокореного бика за кільця в носі притисли до землі два конюхи, а той поводив налитими кров’ю очима, не розуміючи що це з ним відбувається. На розстелених халатах лежав скривавлений брудний Григорій, від болю стискаючи кулаки. Обрубок ноги був майже неушкоджений, хоча протез десь загубився, більше постраждала друга нога і груди чоловіка. В цю мить Пазича було не впізнати: розпорядження давав стислі, вимогливі, вже на підводі обробив рани, наклав шину на розтрощену ногу і наказав негайно вирушати до районної лікарні. Сідаючи поруч із їздовим, повернувся, подивився в очі чоловікові і заспокоїв:
- Все обійдеться, все буде добре! Ми ж не на фронті, а ти ж знаєш, що й там не всі кості складали! А тут і поготів! – потерпи лиш! – І, повернувшись до завферми, додав – Біжи в контору, по телефону дзвони в район, хай нас там чекають, скажи Пазич пораненого везе! Там зрозуміють!
…Назад повертались уже смерком, зачекав, поки закінчиться операція, а дізнавшись хорошу новину, радо, з полегкістю повернув до села. Дорогою пригадував слова хірурга «Ваш фронтовий досвід врятував чоловіку життя». А що йому ще треба? Слава Богу, що все обійшлося! Почав дрімати, але тут воза трохи перекосило, бо їздовий намагався об’їхати чималеньку калюжу, і Пазич уже й не намагався заснути. Почали говорити про дороги, які колись таки та зроблять, будуть вони в нас не гірші за ті, європейські, будуть! Такого ворога здолали, то й оце бездоріжжя ліквідуємо! Не все зразу, але буде все, буде неодмінно! Розказував їздовому, що найбільше боявся, щоб в сирих окопах під холодним дощем не захворів ніхто на пневмонію: бо де, чим її було б лікувати?! Всього було, а от простудами майже не хворіли: може, з переляку, що ліків не було?
При в’їзді в село кинулась до них Манька Ряба, гарбузячою пазухою мало не затуливши всю морду коняці й заголосила:
- Рятуйте! Дитя не ворушиться, ще й донька помре…рятуйте!
Щоб не гаяти часу, хотіли висадити жінку на воза, та де там! Манька від радості, що перейняла «дохтура» по дорозі, а значить він тепер точно порятує її доньку, бігла перед підводою, тільки рясна спідниця била по повних, заляпаних багнюкою, литках.
Донька Маньчина, Олена, лежала на єдиному в хаті ліжку і, обхопивши живіт руками, тихо стогнала.
- Ну чого це ми лякаємо майбутню бабусю, що там у нас? - промовив Пазич, оглядаючи молодичку і приклавши голову до чималого живота: прислухався. В хаті настала тиша. Всі завмерли в очікуванні, що ж то скаже фельдшер? А Пазич усміхався сам до себе: там тихенько билось не одне, а два дитячих серденька.
- Ти що там, Євсейовичу, заснув, чи що? – занепокоєно обізвалась Манька, – кажи вже щось! Вона ж у мене одненька.
Не відкриваючи очей, Пазич заспокоїв матір:
- Правильно хвилюєшся, та не за те: бути тобі бабусею, але спати не доведеться, бо кричатимуть в два голоси! Двоє онучат в тебе буде, Манько!
В хаті всі зітхнули з полегшенням і, зрадівши, що все обійшлося добре, стали накривати на стіл, щоб пригостити фельдшера, але Пазич, подякувавши за запрошення, попростував до дверей:
- Ні, дякую, пізня година, а я ще й вдома не був за увесь день. Дружина моя чекатиме, без мене не вечерятиме. А ви вечеряйте, скоро в вашій хаті добавляться їдоки!
Він пішов до своєї хати, обминаючи болото і мріючи про той час, коли і в них у селі будуть дороги, не гірші, ніж в тих країнах, які вони визволяли.

Галина ТАРНАВСЬКА.