Про козу, і ще про дещо

 «Біжи бігом, бо ж вона мекає… Роби щось, кажи щось», – і знову залилася гіркими сльозами. «Хто, мекає?» – запитав Петро і здивовано розвів руками. « Хто-хто? Коза! Он глянь за вікно! Дивиться на наш будинок з самісінького ранку і … мекає. Я вже й у туалеті ховалася, думала, що там буде її не чути, а толку ніякого! І так щодня», – сплеснула долонями Катерина і заревіла так, що її Петрусь прожогом вилетів із кімнати. Далі ридання жінки перейшли в хлюпання, а потім плач ущух. Тоді Катерина, що увесь цей час лежала на канапі й голосила, закрила очі, бо ж дуже стомилася за останні п’ять хвилин ридати під козяче мекання і переможно посміхнулося. «Побіг!» – думала вона. «От зараз як скаже їм! Хай знають! Оце виведуть ту козу, а вона мекає й мекає. Траву не їсть, а тільки лупає очима на наш будинок і кричить. Здається, що у наше вікно заглядає. Відчуває коза, що нервуюся! Хитрюща, вредна козище!» Далі жінка розплющила одне око, потім друге й підскочила до вікна, щоби глядіти, як там Петрусь воює за спокій своєї коханої дружиноньки. Та, пролітаючи повз відчинені двері в іншу кімнату, остовпіла, бо чоловік преспокійненько сидів у кріслі й читав газету.
«Ну що ж, – гірко подумала Катерина, – як так, буду я сама за справедливість боротися». Бігом взулася, кинула нищівний погляд на Петра, грюкнула дверима й пішла. Далі усі сусіди першого поверху слухали голосний збурений монолог жінки, яка говорила хазяйці кози про те, яку жахливу тварюку вони тримають, і як той монстр з рогами не дає нікому спокою. Завершилася ця розмова такими словами: «Сусідонько! Сестронько! Чесне слово, буду вам платити зі своєї жалюгідної пенсії гроші, аби прибрали ви свою козу звідси. На коліна стану!»
Тут сусідка, яка уже второпала, що щось негайно треба робити, бо потім лиха не оберешся, стала Катерину вмовляти. Звучало це приблизно так: «Серденько моє, ну що ж я зроблю, що вона так мекає! Дурна коза слухати мене зовсім не хоче. Я їй казала, Катрусю, і не раз: не мекай. А вона мені у відповідь: ме-ме. Ти тільки заспокойся. Не треба мені ніяких грошей. Я знаєш як зроблю? – і обличчя її засяяло від гарного на її погляд вирішення проблеми. Я її зачиню! Так! У хліві! Там темно! І вона буде думати, що то ніч, а уночі вона мовчить, а не мекає». Тут уже остовпіла Катерина. Її гарні великі очі стали ще більшими, і вона тихенько раз-у-раз повторювала: «Коза, так, коза буде ду-ма-ти, що то ніч, бо в сараї темно. А вночі, буде ду-ма-ти та клята коза, мекати не треба!» Зрештою Катерина зрозуміла, що треба хутко йти в будинок, бо якщо та коза ще не зовсім звела її з розуму, то хазяйка кози завершить цю ганебну справу, а розум їй, Катерині, ще он як потрібен.
Два дні, цілісіньких щасливих два дні кози таки не було. Та коли на третій день Катерина, співаючи пісню Алли Пугачової «Три счастливых дня были мне даны судьбою», почула бекання кози і побачила через вікно рогате створіння, її відчаю не було меж. На щастя відвідати подругу прийшла її приятелька Ірина. Вона була чимось стурбована, й історію про війну Катрі з козою пропустила повз вуха. Та випалила все, що накипіло, і терпляче дивилася на подругу, чекаючи на її співчуття щодо отієї козиної баталії. Ірина, яка жила неподалік у невеликому будиночку на чотири квартири, замість того сказала: «Знаєш, а сьогодні сусід наш, той, що не зовсім при своєму розумі, ледь будинок не спалив. Напився, заснув… Добре, що чоловік мій почув, як шифер на даху почав тріщати». «Ой, яке щастя, що все обійшлося», – схопила за руку Катерина подругу, забувши про ту мекаючу вражину.
Згодом вони обоє заспокоїлися, пили чай, гомоніли. А коза, яку було чути як завжди, аніскілечки уже не заважала Катерині.
Тепер щоранку Катерина звично прокидається під мекання кози. Йде на кухню ставити чайник, який, як закликає, то свистить так, що на якусь мить голосу кози стає не чутно, дивиться через вікно і думає: «Ну то хай собі і мекає, аби не гірше …». Одне лише не зовсім добре: стало Катерині здаватися, що коза, яка, як і раніше, дивиться на її вікно та мекає, чомусь починає їй підморгувати…

Марія ДЕМ’ЯНЮК.