Щасливий ранок

 Від пахощів липового цвіту,від привітного вранішнього сонця, серце наповнювалось приємним теплом.
Жваво крутячи педалі велосипеда, їду рідною вулицею, оминаючи білі острівки гусячих виводків, які , незважаючи на ранню годину, прямують на вигін. Село вже не спить. Його жителі взялись до звичної повсякденної роботи.
"Стій, Ромашко, не крутись!"- почулось із сусіднього двору. Це означає, що сусідка розпочала вранішнє доїння. Кувікають поросята, співають півні, кахкають качки та гелгочуть гуси — вся ця какафонія звуків є доказом того, що мої земляки неліниві люди.
Отак, розмірковуючи, їду вулицею. Мої роздуми перервала зустріч із місцевою знаменитістю — сільським дурником Грицьком. Він психічно хворий від народження. Таким був і його молодший брат Степан. Нині вже покійний. Батько та мати Грицька, теж повмирали. Живе нині бідаха зі старенькою хворою тіткою, котра задля того, щоб доглядати племінника, залишила великий світлий будинок, у котрому жила із сином то його родиною, і перебралась у маленьку темну Грицеву хатину.
Гриця у селі ніколи не ображають. Якщо котресь нерозумне дитя
посміється з Гриця, то отримує від дорослих таких "духопеликів", що
вдруге того не зробить. Несповна розуму, шістдесятирічний чоловік знає все, що відбувається у селі, і завжди каже лише правду. Він є нашою афішою і глашатаєм. Якщо хочете дізнатись останні сільські
новини, то запитайте у нього — і отримаєте достовірну інформацію.
- Доброго ранку! - Вітається зі мною Грицько і одразу починає
канючити. - Дай мені рубля! Любо, не будь жадною, дай рубля!
Зупиняюсь поряд із ним і уже вкотре намагаюсь втовкмачити, що рублів у
нашій державі давно немає, та гривню можу йому дати.
- На біса мені та гривня!? — нервується співрозмовник, — рубля
хочу, дай рубля!
- На ось тобі два рублі. — Простягую йому дві гривні.
Худе обличчя в густому ластовинні широко всміхається до мене беззубим
ротом. Гриць дякує мені.
- Люба дала рубля! — віщує на все село, і біжить вулицею геть від мене.
Я довго дивлюся йому услід. Думаючи про те, що у кожного своє щастя.
Для Гриця два рублі то — вже щастя. А таки він у чомусь щасливіший від
мене. В тому світі, у якому він існує, не має бідний та багатих,
кризи, корупції.
Вже зовсім в іншому настрої, знову їду вулицею. Ще здалеку помічаю
симпатичного, середніх літ чоловіка. Це Анатолій Йовін. Він стоїть
біля воріт свого чепурного будинку в самих лише шортах. Однією рукою
почісує невеличке черевце, у другій тримає незмінну червону чашку із
написом "Нескафе". Кожного ранку, чи то літо, чи то осінь, зима, весна, виходить він за ворота
попити на свіжому повітрі кави та привітати односельців. Це його
незмінний ритуал. Змінюється лише одяг в залежності від пори року.
Можливо, у цьому його маленьке щастя?
- Доброго ранку, Яківно!- вітається він зі мною.
- Доброго ранку, Толю! - відповідаю, проїжджаючи повз. Від його
привітного голосу, від усмішки на симпатичному обличчі до мене
повертається гарний настрій. Усміхаючись, я врешті-решт, дістаюся
кінця вулиці, будинку, де мешкає Валентина Терентіївна. Тривалий час
вона працювала у сільській бібліотеці. Там ми з нею і познайомились. Я
ще й до школи не ходила, та вже навчилась читати. Якось зі старшою
сестричкою прийшла до бібліотеки. Попросила Терентіївну записати мені
збірку творів Тараса Шевченка. Вона відмовила, мотивуючи це тим, що я ще
не вмію читати. Тоді я відкрила книжку і прочитала "Мені
тринадцятий минало..."
Відтоді я стала постійною відвідувачкою бібліотеки і помічницею
Валентини Терентіївни. Нині їй уже вісімдесят чотири роки. Хворіє
дуже. Відмовили ноги, не бачать очі. Єдиний син мусить позмінно
працювати в місті, аби не заїли злидні. Коли він відсутній, то бабі
Валі допомагаю я. Відімкнувши двері, я не змогла їх відчинити. Ніби
щось підпирало зсередини. Ледь-ледь прочинивши, з натугою протиснулась
до веранди. Терентіївна сиділа на долівці, впершись спиною у вхідні
двері, втупивши незрячі очі у стіну навпроти. Мені стало зрозуміло, що
вона знову мандрувала по хаті на ліктях, стираючи їх до крові,
тягнучи за собою нерухомі ноги. Взявши жінку попід пахви, сопучи від
натуги, я поволокла її до кімнати. Всадовивши на ліжко,
обробила зеленкою стерті лікті. Умила, нагодувала, дала випити ліки,
прибрала кімнату. Весь цей час дорікала старенькій за те, що не сидиться їй
на місці. Я боялась аби, повзаючи наосліп по хаті, вона не заподіяла
собі шкоди. Терентіївна слухала мене мовчки. Лише коли я вже мала
виходити, із болем у голосі промовила:
- Думаєш, я не розумію? Я все розумію. Але й ти мене зрозумій. Роками
сиджу на оцій постелі, мов валок глини. А я хочу рухатись, щоб відчути, що ще жива. Ти не розумієш яке то щастя.
Я не почувалась щасливою. Навпаки, їдучи в зворотньому напрямку,
відчувала важку провину в тому, що не могла допомогти Терентіївні, зарадити її біді.
З такими думками вже майже дісталась свого будинку. Побачила
сусідів, які схвильовано про щось перемовляючись, поспішали на вигін.
- Що сталося!?- скрикнула їм услід.
- Чиясь корова зав’язла у ставку! - почула у відповідь, і не
роздумуючи, поїхала за ними.
У нашому селі було аж три ставки. Вони висихали улітку, вкрившись
товстою порепаною скоринкою, під якою скніла в’язка багнюка. Засохла
зверху скоринка витримувала людську вагу, але корова, потрапивши у
таку місцину, зав’язала по самісіньке черево. Виїхавши на греблю, я
побачила гурт людей, що намагався допомогти бідній худобині. Корівка,
ревучи безперестанку, борсалась у багнюці і загрузала все більше. Мені
хотілось щонайшвидше дістатись того місця. Тому я вирішила спуститись
із греблі на велосипеді. По вузенькій стежині, що зміїлась між
очеретом. Гребля у нас висока та крута. Відпустивши гальма, я летіла
з неї, мов птаха. Аж вітер у вухах свистів. Від того екстремального
льоту забивало дух. "У-у-у-у-х!"- в захваті вигукнула я. Та раптом
щось попало у переднє колесо. Велосипед збрикнув, мов норовливий
кінь. Я злетіла з нього і, зробивши в повітрі сальто через голову,
гепнула в очерет, мов перестигла груша з дерева. "Господи, помилуй!"-
встигла подумати. Приголомшена падінням, лежала непорушно, дивилась у
небо, яким плили цнотливо-білі хмаринки, снували швидкі, мов
блискавки, ластівки. Над моєю головою стиха коливався очерет, ніби
придивляючись та прислухаючись до мене. Чи жива? Чи дихаю?
Я, дякувати Богові, була живою. Мабуть тому, що падаючи, згадала ім'я
Його. Мені нічого не боліло. Лиш гуло у голові. І це було
найстрашнішим. Думала, що скалічившись, перестала відчувати своє тіло.
Буду тепер лежати колодою, як баба Валя. Мені стало так шкода себе, що я
заплакала. Потім поворухнула ногами, руками — все ціле! Відчуваю!
Звелась на ноги. Це ж треба! Так страшно впала і навіть подряпини не
маю! Озирнувшись навколо, зрозуміла у чому річ. Мені поталанило, бо
упала на купу виноградної лози, котру селяни вивозять сюди, аби вода
не розмивала греблі. Крізь лозу проріс густий очерет. Я приземлилась
на м’яку перину, тому й залишилась неушкодженою.
Я поглянула на ставок. Корову вже витягли. На тому місці, де вона
борсалась, лишилась чорна вирва. На мить мені здалось, що якась
страшна сила затягує у ту вирву мене, моє село, мою країну, увесь
світ. Струснула головою, відганяючи жахливе видіння. Підібравши
поламаний велосипед, почала вибиратись нагору. Знову згадала бабу
Валю. Лише тепер, я повною мірою зрозуміла всю трагічність її
безрадісного існування. У цю мить я відчула себе безмірно щасливою.
Жива й здорова стояла на своїх ногах посеред греблі і дивилась зверху
на село.
Висохлі ставки, обсаджені вербами, криничка під вербою. На
невеличкій балочці пасуться двоє коней — чорний і білий. Зовсім поряд:
наче ніч і день, життя і смерть. У мене ще день, і це головне, все
інше — дрібниці.
Влада, величезні капітали — та на біса вони мені? Ті, котрі мають
усе це, чи почуваються вони щасливими? Мабуть, ні. А мені не потрібно
іншої влади, крім влади над своїм тілом та розумом. Я це маю і тим
щаслива. Не маю грошей багато, і то не біда, бо мій капітал — то моє
життя, мої діти, онуки, моє село, моя люба Батьківщина. І цим я
щаслива! Не маю великої сили, то й не треба, стало б її для допомоги
слабшим від мене. Я ніколи не носила діамантів, то й що з того? Маю
щось набагато коштовніше — чисте сумління.
Ніколи не була в дорогезних рестораціях, не їла суші? Я й не хочу.
Ось зараз прийду додому та напечу дерунів. Куди братись тим сушам до
дерунів зі сметаною? Уявивши собі, як мої онучата, мої маленькі
сонечка Ілося, Данилко та Ангеліночка, за обидві щоки наминають ту
смакоту, і мене огорнула хвиля тепла та любові. І сонце на небі
засяяло яскравіше.
Я йшла додому, широко усміхаючись від звичайного людського щастя.

Любов ШИШАЦЬКА.