Пішов з дому і не повернувся

Колись у Василини Петрівни та Михайла Івановича Волошиних, мешканців села Пилипи Олександрівські, що на Віньковеччині, було троє дітей. Нині залишився один, та й той – на одній нозі.
Нещастя в родині почалися, коли помер десятирічний Петрик.
«З Криму приїхав старший син Леонід, – розповідає Михайло Іванович, – і діти почали просити його назбирати грибів. У них, в Криму, їдять усі гриби, які назбирають. Так само зробили і тут. Доки ми були на роботі, начистили насмажили… Прийшли ми з жінкою, а вечеря вже готова. Скільки ми там з’їли – так, взяли по разу, Петі, найменшому, лишали. Тож він їв, скільки хотів. Після цього ми всі потрапили до лікарні, а його не врятували».

«Я всю дорогу думав, як сказати жінці, що Галі вже нема»
… А через 15 років померла Галя. Батьки бачили, що толку в неї в сім’ї немає, але, як заведено, намагалися зберегти її заради дітей. Згадують, як  якось на різдвяні свята Галя з чоловіком понесли його батькам, у Віньківці, вечерю. А на ранок сваха зателефонувала в сільраду, щоб хтось приїхав, бо Галя захворіла. «Може, – каже, – в лікарню треба везти». Михайло Іванович  до неї: «Чого ж ви не повезли, ви ж живете у Віньківцях?». І пішов до них, пішки, бо автобус до села погано ходив.
«Прийшов, дивлюся, а в неї все обличчя чорне, – розповідає він. – Нічого собі Різдво святкували! Казали, що його мама  боронила Галю, то синок нею теж кидав, як гарбузом.
Забрав я Галю додому. Він одружився. Але потім знову зійшлися, його мама прийшла, каже: «Нехай в мене живуть». І ми, дурні, погодилися – нехай. В них же двоє маленьких діточок було: Сергій і Таня.
... А коли дочка захворіла (зараження крові через незначну жіночу операцію), дочекалися аж до реанімації в Хмельницькому. Гроші збирали і на  плодоовочевому заводі, де працювала Галя, і в її чоловіка на роботі. Ми з жінкою вишкребли все, що було - до копійки.
В п’ятницю чоловік завіз її до Хмельницького. А нам же хочеться знати, як там вона, бо в їхньої сусідки був телефон, і зять обіцяв телефонувати в реанімацію, тож я під вечір сів на велосипед і поїхав до них. Приїхав: «Ну що, дзвонили, як там Галя?». «Ні, не дзвонили»… 
Пішли до сусідки, зять набрав номер, чую, його питають: «А ви їй хто будете?». В мене все застигло всередині. Я вже зрозумів, якщо питає «хто?» – її вже немає. Бо мені так було з Петриком. Теж питали: «Ви хто йому?».
Всю дорогу, скільки їхав з Віньковець додому, думав: «Як я матері про це скажу?».
... Вже смеркалося, і він спочатку поїхав на ферму, там жінки обступили: «Ну, як там Галя?». А він їм: «Скажіть, що мені робити? Як жінці сказати?». Дівчата порадили поки що не казати нічого: «Що Ви з нею будете вночі робити? Ще помре, не дай Бог».
«Коли він приїхав, я саме доїла корову, – розповідає Василина Петрівна. –  Запитую: «Як там Галя?». «Нічого, як було, так і є». І чогось пішов до сусідки. А я ходжу по двору і думаю: «Така мені досада була, а зараз чомусь так легко, так добре стало». І кажу сама собі: «Ні, вона не помре, я відчуваю». А ліву руку тим часом віднімає.
Тут сусідка з апаратом прийшла: «Ну, як ти?». Я їй: «Напевно, їй буде краще, бо мені раптом стало так легко». А вона вже знала, що Галі нема, і каже: «Давай, укол зроблю».
Зробила, я лягла, і ми всю ніч з чоло-віком проговорили: він в одній кімнаті на ліжку, а я в другій».
«Скільки в мені нервів згоріло за ту ніч, – каже Михайло Іванович, – я ж то знаю, що донечка померла, а сказати боюсь. І треба було спокійно говорити, щоб вона ні про що не здогадалася. 
Вже засвітили світло, прийшла сусідка: «Давай, уколи зроблю». Зробила один, другий, третій. Набирає четвертий і каже: «Піднімайся, берися за роботу, Галі вже немає». Далі нічого не знаю: як привезли, як одягали, як поклали в яму… Хоч сусідка каже, що всю ніч балакала з донькою, але я  нічого не пам’ятаю. 
Тільки зараз думаю, як я тоді не здогадалася, що Галя померла, – коли Петя помер, він теж приїхав з лікарем».
... А на третій день сваха зібрала всі речі покійної Галі і Тані, своєї онуки, і сказала дитині, яка тільки закінчила перший клас: «Їдь до тих діда з бабою, вони молодші». А батько їхній на третій день після похорону відмовився від них, і так і жодного разу не відвідав. І ще шість разів потім одружувався…

«То був другий похорон»
Сергійко, який весь час жив з бабусею та дідусем, казав тоді: «Ви на пам’ятнику напишіть мамине дівоче прізвище. Тетяна своє змінить, а в мене в паспорті теж буде інше».
А сім років тому, 20 жовтня 2002 року, він зник. На фермі, де працював, побився з хлопцями. Прийшов додому, Таня, сестра, його зібрала… і по сьогодні від нього – ні листа, ні дзвінка.
«То був другий похорон, я так плакала, так кричала! – продовжує Василина Петрівна. – Якби ж він хоч комусь сказав, куди поїде. В нас є родичі в Криму, в Білій Церкві, ми їм писали, дзвонили, але ніхто нічого не знає. Так, казали, що він в Москві, а то – в Києві...».  
Наступного дня Михайло Іванович написав заяву, але ніхто навіть не прийшов і не спитав, хто зник, коли… Через якийсь час сільський голова допоміг зустрітися з начальником міліції. «Той, хто приймав заяву, сказав, що заява в нього «в сейфі нанизу», – продовжує Михайло Іванович. – Сказали, подати заяву іншому. Той приїхав до нас додому, я йому кажу: «Може, я дам Вам 50 гривень на дрібні витрати». А він мені: «Дядю, я що, козу шукаю?». Я тоді подумав, що вони не беруть грошей, а тепер розумію, що то було мало.
... Потім приїжджав слідчий, пропонував нам відмовитись від дітей, а Тані – від Сергія. Зрозуміло, якби ми відмовилися, вони б тут же закрили справу.
Жінка їм сказала: «Не їдьте більше і не мучте нас. Не хочете шукати, не шукайте. А знайдете: живого чи мертвого, тоді приїдете».
…Нині Таня вже заміжня, має двох дітей і живе у Віньківцях. З Василиною Петрівною та Михайлом Івановичем живе старший син, 52-річний Леонід, який вісім років тому поховав дружину, а три роки тому через гангрену втратив ногу, і його син Мишко, ще школяр.
Дідусь і бабуся все чекають свого Сергійка. Ставлять у церкві свічечку за його здравіє, бо батюшка казав, якщо тіла не бачили, то за упокой ставити не можна. І яка б машина не проїхала повз хату, вибігають, виглядають... «Хоч якого-небудь, аби знайшли», – каже Василина Петрівна.
... Відома хмельницька цілителька Лариса Миколаївна, до якої ми звернулися з питанням: живий Сергій, чи ні, відповіла, що з хлопцем все в порядку. Після бійки він страждав на амнезію (втрату пам’яті) і депресію. Зараз у нього все добре, але йому соромно перед рідними за те, що він, не сказавши нічого, пішов з дому. Зараз він мешкає у Києві, у нього є дівчина, яку, скоріше за все, звати Даша. У вересні вони одружаться, а перед тим Сергій має приїхати додому.
Що ж, час покаже, чи буде насправді все так щасливо.